Карлос Сафон – Гра янгола (страница 68)

– Один суб’єкт сказав мені недавно, що ви зайнялися детективним розслідуванням. Ви хочете залишити без роботи нас, професіоналів?

– Як звати вашого суб’єкта?

– То не просто собі суб’єкт. Один із моїх начальників приятелює з адвокатом Валера.

– А ви теж із ним приятелюєте?

– Поки що ні, друже мій. Ви ж мене знаєте. Я належу до старої школи. Де важила честь та подібне лайно.

– Я вам співчуваю.

– До речі, як там поживає бідолашний Рікардо Сальвадор? Ви знаєте, що понад двадцять років ніхто про нього не чув. Усі думали, що він помер.

– Рано його поховали.

– І як він там почувається?

– Самотнім, зрадженим і забутим.

Інспектор замислено кивнув головою.

– Його доля примушує подумати про майбутнє, яке може підготувати нам наша професія, чи не так?

– Але ваша доля складається зовсім інакше, і до найвищих посад вам, думаю, залишилося добиратися років два, не більше. Я бачу вас головним начальником поліції у віці не більш як сорок п’ять років, що цілує руки єпископам та високим воєначальникам під час параду на свято Тіла Господнього.

Ґрандес холодно кивнув головою, пустивши повз вуха мій саркастичний тон.

– До речі, про цілування рук. Ви вже чули, що сталося з вашим другом Відалем?

Ґрандес ніколи не починав розмову, не заховавши туза в рукаві. Він подивився на мене усміхненим поглядом, смакуючи мою тривогу.

– А що таке? – промурмотів я.

– Кажуть, уночі його дружина намагалася накласти на себе руки.

– Крістіна?

– А й справді, ви ж її знаєте…

Я навіть не помітив, що підхопився на ноги й руки мені тремтять.

– Заспокойтеся. Із сеньйорою Відаль усе гаразд. Схоже, вона хотіла випити велику дозу опію, але рука її зрадила… Сядьте, будь ласка, Мартін. Прошу вас, сядьте.

Я сів. У шлунку в мене було таке відчуття, ніби туди встромили з десяток цвяхів.

– Коли це сталося?

– Два чи три дні тому.

Мені згадався силует Крістіни у вікні вілли «Геліус» кілька днів тому, згадалося, як вона привітала мене помахом руки, а я повернувся до неї спиною.

– Мартін! – погукав мене інспектор, провівши долонею в мене перед очима, ніби перевіряв, чи зі мною нічого не сталося.

– Що?

Інспектор подивився на мене поглядом, у якому я помітив справжню стурбованість.

– Ви не хочете мені чогось розповісти? Я знаю, ви мені не вірите, але я хотів би допомогти вам.

– Ви досі вважаєте, що це я вбив Баридо та його компаньйона?

Ґрандес заперечливо похитав головою.

– Я ніколи в це не вірив, але декому хотілося в це повірити.

– Тоді навіщо ви за мною стежите?

– Заспокойтеся. Я не стежу за вами, Мартін. Якби я за вами стежив, ви це відразу помітили б. Поки що я тільки спостерігаю за вами. Бо ви подобаєтеся мені, і мене турбує, що ви можете вплутатися у велику халепу. Чому ви не хочете довіритися мені й розповісти про все, що відбувається?

Наші погляди зустрілися, і на якусь мить я відчув спокусу розповісти йому про все. Я б це зробив, якби знав, із чого почати.

– Нічого не відбувається, інспекторе.

Ґрандес кивнув головою й подивився на мене з жалістю, чи то було лише розчарування. Він допив своє пиво й залишив на столі кілька монет, потім плеснув мене долонею по плечу й підвівся.

– Будьте обережні, Мартін. І пильно придивляйтеся, куди ставити ногу. Не всі спроможні зрозуміти вас так, як я.

– Я візьму до уваги ваші слова.

Був уже майже полудень, коли я повернувся додому, не в змозі забути про те, що мені розповів інспектор. Підійшовши до будинку з вежею, я повільно піднявся сходами з таким відчуттям, ніби моя душа теж стала важкою. Я відчинив двері на поверх, боячись зустрітися з Ізабеллою, якій захочеться поговорити. У будинку панувала тиша. Я пройшов коридором до самої галереї й там побачив її: вона спала на дивані з розгорнутою книжкою на грудях, одним із моїх давніх романів. Я не міг не всміхнутися. Температура всередині будинку значно знизилася протягом цих осінніх днів, і я боявся, щоб Ізабелла не застудилася. Іноді я бачив, як вона розгулює по дому, накинувши на плечі вовняне манто. Я вирішив на мить увійти до її кімнати, щоб знайти те манто й обережно її накрити. Її двері були прочинені, і хоча вона тепер жила в моєму власному домі, проте я не дозволяв собі заходити до тієї спальні, відколи Ізабелла там оселилася, і відчув певне вагання, перш ніж зробити це тепер. Я побачив манто, згорнуте на кріслі, й увійшов, щоб узяти його. Кімната пахла солодким лимонним ароматом Ізабелли. Ліжко було ще не прибране, і я нахилився над ним, щоб розправити простирадла та ковдри, бо вже давно помітив, що коли брався за якусь домашню роботу, то мимоволі наслідував звички своєї помічниці.

Саме тоді я побачив, що між матрацом пружинним і матрацом пуховим щось заховане. З-під двох простирадл визирав ріжок паперу. Коли я за нього потяг, то побачив, що то якийсь паперовий пакет. Я витяг його цілком, і в моїх руках опинилося десь двадцять конвертів із синього паперу, перев’язаних стрічкою. Я відчув, як усередині в мене все похололо, проте ще не хотів вірити своєму передчуттю. Я розв’язав стрічку й узяв один із конвертів. На ньому було моє прізвище й адреса. Замість зворотної адреси було написано просто «Крістіна».

Я сів на ліжко спиною до дверей і переглянув дати на зворотніх адресах. Перший лист надійшов три тижні тому, останній – три дні. Усі конверти були відкриті. Я заплющив очі й відчув, що листи випадають у мене з рук. Я почув, як вона дихає за моєю спиною, стоячи у дверях.

– Пробачте мені, – прошепотіла Ізабелла.

Вона повільно підійшла, опустилася навколішки й стала підбирати з підлоги листи один за одним. Коли вона поклала їх усі в один конверт, то подала їх мені з поглядом, схожим на погляд пораненої тварини.

– Я це зробила, щоб захистити вас, – сказала вона.

Очі їй наповнилися слізьми, і вона поклала долоню мені на плече.

– Іди геть, – сказав я.

Я відштовхнув її від себе й звівся на ноги. Ізабелла впала на підлогу, стогнучи так, наче щось пекло її всередині.

– Іди геть із цього дому.

Я покинув кімнату, не зачинивши двері в себе за спиною. Вийшов на вулицю й опинився віч-на-віч зі світом фасадів та чужих і далеких облич. Я пішов куди очі дивляться, не зважаючи на холод та вітер із дощем, який почав шмагати місто подихом прокляття.

Трамвай зупинився перед брамою башти Бельєсґард, де місто вмирало біля підніжжя пагорба. Я дійшов пішки до брами кладовища Сан-Жервазіо, орієнтуючись по смужці жовтого світла, яку фари трамвая посилали в далечінь крізь завісу дощу. Мури кладовища височіли за півсотні метрів, схожі на мармурову фортецю, а за ними виднівся густий ліс надгробків і статуй, колір яких зливався з кольором грози. На вході до обгородженої території я побачив будку, де сторож, загорнутий у теплу ковдру, грів руки біля розпаленого вогню. Побачивши мене крізь дощ, він підхопився на ноги. Він роздивлявся мене кілька секунд, перш ніж відчинити хвіртку.

– Я шукаю усипальницю родини Марласок.

– Через півгодини споночіє. Ліпше приходьте іншого дня.

– Чим швидше ви скажете мені, де вона є, тим швидше я піду.

Сторож проглянув список і пальцем показав мені розташування усипальниці на мапі кладовища, яка висіла на стіні. Я пішов, не подякувавши йому.

Без особливих труднощів я знайшов усипальницю посеред гробниць і мавзолеїв, що тіснилися на обгородженій муром території кладовища. Уся ця структура була побудована на мармуровому п’єдесталі. Споруджений у модерністському стилі пантеон утворював щось подібне до арки зі сходів, які у вигляді амфітеатру підіймалися до галереї, підтримуваної колонами, у якій перед очима поставав атріум із могильними плитами обабіч. Галерея була накрита куполом, на вершині якого височіла статуя з почорнілого мармуру з обличчям, затуленим вуаллю, та коли хтось наближався до пантеону, то мав таке враження, ніби той вартовий усипальниці обертав голову, щоб стежити за ним очима. Я піднявся сходами й, дійшовши до входу в галерею, зупинився й подивився назад. Далекі вогні міста було видно звідси крізь завісу дощу.

Я заглибився в галерею. У її центрі височіла скульптура жіночої постаті, що обіймала розп’яття в позі благання. Її обличчя було понівечене ударами, і хтось замалював чорною фарбою її очі та губи, надавши схожості з мордою вовка. То був не єдиний знак осквернення усипальниці. Могильні плити були подзьобані або подряпані якимись металевими гостряками, а деякі з них були розмальовані непристойними малюнками й обписані словами, які годі було прочитати в сутінках. Могила Дієґо Марласки була вглибині. Я підійшов до неї й поклав долоню на могильну плиту. Дістав фотографію Марласки, яку дав мені Сальвадор, і став уважно її роздивлятися.

Саме тоді я почув кроки, що підіймалися сходами пантеону. Я поклав фотографію в кишеню пальта й рушив до входу в галерею. Кроки зупинилися, і було чутно лише, як краплі дощу падають на мармур. Я підійшов до самого входу й визирнув назовні. Спиною до мене на сходах бовванів силует людини, що дивилася на далеке місто. То була жінка в білому, її голова була накрита хусткою. Вона повільно обернулася й подивилася на мене. Усміхнулася. Попри те, що минуло багато років, я відразу її впізнав. Ірен Сабіно. Я ступив крок до неї й лише тоді зрозумів, що за спиною в мене є хтось іще. Від удару в потилицю в мене в очах спалахнуло сліпуче світло. Я відчув, що впав навколішки. Через секунду я вже лежав на мокрому мармурі. Темний силует вирізнявся на тлі дощу. Ірен опустилася навколішки біля мене. Я відчув, як її рука просунулася мені під голову й обмацала те місце, у яке я дістав удар. Я побачив її пальці, вимазані кров’ю. Вона лагідно доторкнулася ними до мого обличчя. Останнє, що я побачив, перш ніж знепритомніти, це як Ірен Сабіно дістала небезпечну бритву й повільно її розкрила; сріблясті краплі дощу скапували з леза, тоді як вона наближала його до мене.