Карлос Сафон – Гра янгола (страница 66)

Після вечері я покинув Ізабеллу міркувати над своїми сумнівами й тривогами в залі для читання й піднявся до свого кабінету у вежі. Дістав фотографію Дієґо Марласки, яку позичив мені Сальвадор, і поклав її під настільною лампою. Потім окинув поглядом стосик блокнотів та окремих аркушів із записами, що їх я збирав для свого хазяїна. Досі відчуваючи на своїх руках холод від ножів і виделок Дієґо Марласки, я без жодних труднощів уявив собі, як він сидить тут, дивлячись, як і я, понад дахами кварталу Рібера. Я взяв навмання одну зі своїх сторінок і почав читати. Слова й фрази були мені знайомі, адже я сам їх придумав і написав, проте тривожний і темний дух, який їх живив, здався мені більш чужим, аніж будь-коли. Я впустив аркуш на підлогу й підвів погляд, щоб побачити своє віддзеркалення в шибці вікна – незнайомця на тлі синього мороку, який огорнув місто. Я знав, що не зможу працювати в цю ніч, що буду неспроможний стулити бодай один абзац для свого хазяїна. Я погасив світло в кабінеті й залишився сидіти в темряві, слухаючи, як вітер шарпає віконниці, і уявляючи собі охопленого полум’ям Дієґо Марласку, що падає у води ставка, тоді як останні бульбашки повітря підіймаються з його рота, а холодна рідина наповнює йому легені.

Я прокинувся вдосвіта з болем у тілі, утиснутому в крісло в кабінеті за письмовим столом. Я підвівся, дослухаючись, як тріщать два або три зчеплення мого анатомічного механізму. Я доплентав до вікна й розчинив його навстіж. Пласкі дахи старого міста блищали від паморозі, і пурпурове небо нависало над Барселоною. Під бамкіт дзвонів церкви Санта-Марія-дель-Мар хмара з чорних крил піднялася в небо з одного голубника. Холодний і різкий вітер приніс запах молу та вугільного попелу, який викидали димарі навколишнього кварталу.

Я спустився на поверх і пішов на кухню, щоб зварити каву. Скинув поглядом на буфет і знову не зміг не відчути подиву. Після того як Ізабелла оселилася в моєму домі, мій запас продуктів став схожий на вітрину розкішної продуктової крамниці на бульварі Рамбла. Посеред усіляких екзотичних наїдків, доставлених сюди з крамниці Ізабеллиного батька, я знайшов бляшану коробку з англійським печивом у шоколаді й вирішив скуштувати його. Через півгодини, коли в моїх жилах почала пульсувати суміш цукру та кофеїну, мій мозок активно запрацював, і мені спала на думку геніальна ідея спробувати сьогодні ще більше ускладнити своє існування, якщо це мені вдасться. Як тільки відчиняться торговельні заклади міста, я навідаюся до крамниці на вулиці Принцеси, де продають товари для магів та ілюзіоністів.

– Чого це ви прокинулися о такій ранній годині?

Голос моєї совісті Ізабелла дивилася на мене з пройми дверей.

– Щоб поїсти печива.

Ізабелла сіла за стіл і налила собі у філіжанку кави. У неї був такий вигляд, ніби вона не стулила очей.

– Мій батько каже, що це улюблена марка королеви-матері.

– Печиво й справді чудове.

Ізабелла взяла одне печиво й неуважно надкусила його.

– Ти вже обміркувала, що робитимеш? Щодо Семпере, я хотів сказати…

Ізабелла скинула на мене сердитим поглядом.

– А що ви збираєтеся робити сьогодні? Нічого доброго, я певна.

– Та є в мене кілька справ.

– Авжеж.

– До чого тут «авжеж»? Ти застосувала це слово як ствердження?

Ізабелла поставила філіжанку на стіл і подивилася на мене поглядом, який був суцільним запитанням.

– Чому ви ніколи не розповідаєте мені про свої справи з тим підозрілим суб’єктом, вашим хазяїном?

– Зокрема, задля твого ж таки добра.

– Задля мого добра. Зрозуміло. Я ж бо така дурна. До речі, я забула вам сказати, що вчора сюди заходив ваш друг інспектор.

– Ґрандес? Він приходив сам-один?

– Ні. Його супроводжували двоє бевзів, кожен завбільшки з шафу і з мордою такси.

На думку про Маркоса й Кастело біля своїх дверей я відчув спазми в шлунку.

– І чого хотів Ґрандес?

– Він мені не сказав.

– А що він сказав потім?

– Він запитав, хто я така.

– І що ти йому сказала?

– Що я ваша коханка.

– Дуже добре.

– Бо одному з тих здоровил я, схоже, вельми сподобалася.

Ізабелла схопила ще одне печиво й строщила його за два укуси. Вона помітила, що я дивлюся на неї скоса, і перестала жувати.

– Що такого я сказала? – запитала вона, здмухнувши з губ цілу хмару подрібненого на порох печива.

Смуга насиченого парою світла пробилася крізь запону хмар і забарвила в червоний колір фасад крамниці на вулиці Принцеси, у якій продавалися знадоби для магії. Крамниця ховалася за навісом із різьбленого дерева. За шибками засклених дверей туманно вимальовувалися обриси темного інтер’єру: завіси з чорного оксамиту, підняті над вітринами, у яких можна було бачити маски та механізми з вікторіанським присмаком, колоди карт та кинджали, книжки з магії й пляшечки з чистого, відполірованого скла, де зберігалися райдужні рідини, позначені латинськими етикетками, які, певне, були наповнені в Альбасете. Дзвінок на вході повідомив про мій прихід. У глибині приміщення я побачив прилавок, але за ним нікого не було. Я зачекав кілька секунд, розглядаючи колекцію дивовиж, що їх тут продавали. Я саме шукав своє обличчя в дзеркалі, у якому була віддзеркалена вся крамниця, крім мене, коли помітив кутиком ока невеличку постать, яка вийшла із-за завіси, що затуляла задню кімнату.

– Цікавий трюк, чи не правда? – запитав чоловічок із сивою головою й проникливим поглядом.

Я кивнув.

– А як воно працює?

– Я ще й сам не знаю. Його доставили мені з фабрики трюкових дзеркал у Стамбулі. Винахідник називає це явище рефракційною інверсією.

– Воно нагадує про те, що ніщо не є таким, яким воно здається, – зауважив я.

– Крім магії. Чим я можу допомогти вам, кабальєро?

– Я розмовляю із сеньйором Даміаном Роуресом?

Чоловічок повільно кивнув головою, не ворухнувши віями. Я звернув увагу на те, що губи в нього були стулені в сміхотливу гримасу, що, як і його дзеркало, не була такою, якою вона здавалася. Його погляд був холодний і насторожений.

– Мені рекомендували ваш заклад.

– Можна запитати, хто виявив мені таку люб’язність?

– Рікардо Сальвадор.

Спроба приязної усмішки зникла з його обличчя.

– Я й гадки не мав, що він досі живий. Я не бачив його двадцять п’ять років.

– А Ірен Сабіно?

Роурес зітхнув, майже непомітно похитавши головою. Він обійшов навколо прилавка й наблизився до дверей. Роурес повісив на двері оголошення «зачинено» й обернув у замку ключ.

– Хто ви?

– Моє прізвище Мартін. Я намагаюся прояснити обставини смерті сеньйора Дієґо Марласки, що його, як мені відомо, ви знали.

– Наскільки мені відомо, ці обставини прояснені вже багато років тому. Сеньйор Марласка наклав на себе руки.

– А я чув, що все було інакше.

– Я не знаю, що вам розповів цей поліціант. Роздратування впливає на пам’ять, сеньйоре… Мартін. Сальвадор уже намагався колись розкрити змову, щодо існування якої він не мав жодного доказу. Усі ми знали, що він грів ліжко для сеньйори Марласки й намагався виставити себе героєм ситуації. Як і слід було сподіватися, його зверхники добре вичитали йому й він мусив піти з поліції.

– Він вважає, що було зроблено спробу приховати істину.

Роурес засміявся.

– Істину… Не смішіть мене. Насправді вони прагнули приховати скандал, а не істину. Адвокатська контора Валера й Марласки запихала пальці майже в кожну кашу, що готується в цьому місті. Нікому не було цікаво розголошувати таку історію.

Марласка відмовився від свого становища, своєї роботи та свого шлюбу, щоб замкнутися в тому домі й робити там казна-що. Кожен, кому не бракує клепки, міг здогадатися, що це добром не закінчиться.

– Це, проте, не завадило вам та вашому компаньйонові Жако отримати вигоду з божевілля Марласки, пообіцявши сконтактувати його з потойбічним світом через сеанси спіритизму…

– Я ніколи йому нічого не обіцяв. Ті сеанси були просто розвагою. Усі це знали. Не намагайтеся накинути мені мерця, бо я лише чесно заробляв собі на хліб.

– А ваш компаньйон Жако?

– Я відповідаю за себе самого. Те, що робив Жако, мене не стосується.

– Отже, він таки щось робив?

– Чого ви від мене хочете? Щоб я сказав, що він украв ті гроші, які, за словами Сальвадора, нібито лежали на якомусь таємному рахунку? Що він убив Марласку, а нас усіх ошукав?

– А що, це неправда?