Карлос Сафон – Гра янгола (страница 65)

– Качка, начинена грушами та стушкована в печі, з шоколадним соусом. Я знайшла рецепт в одній із ваших кухонних книг.

– У мене немає кухонних книг.

Ізабелла підвелася й принесла том, оправлений у шкіру, який вона поклала на стіл. «101 найкращий рецепт французької кухні», автор – Мішель Араґон.

– Це тільки вам так здається. У другому ряді на полицях книжкової шафи я знайшла все, включно з підручником шлюбної гігієни лікаря Переса Аґвадо з надзвичайно переконливими ілюстраціями та фразами на зразок «жінка, згідно з божественним задумом, не знає плотського бажання, і її духовна та чуттєва реалізація відбувається через природну практику материнства та роботу з облаштування домашнього вогнища». Ви тут маєте справжні копальні царя Соломона.

– А можна мені знати, що ти там шукала, у другому ряді книжок на полиці?

– Натхнення. Саме те, що я там знайшла.

– Але то було натхнення кулінарного зразка. Схоже, ми з тобою домовилися, що ти писатимеш щодня незалежно від того, яке натхнення тебе опанує, – натхнення творчості чи натхнення гріха.

– Я зайшла в глухий кут. Але це ваша провина, бо ви накинули на мене кілька додаткових обов’язків і вплутали в інтриги з непорочним сином Семпере.

– Схоже, ти глузуєш із чоловіка, який безумно закохався в тебе.

– Що ви сказали?

– Те, що ти чула. Семпере-син признався мені, що ти приходиш у його сни. І не даєш йому спати. У самому буквальному розумінні. Він не спить, не їсть, не п’є й навіть утратив здатність мочитися, бідолаха, так багато він думає про тебе протягом дня.

– Ви марите.

– Не я марю, а бідолашний Семпере. Ти придивилася б до нього пильніше. Я мало не вирішив пристрелити його, щоб звільнити від болю й туги, які опанували його.

– Але ж він не звертає найменшої уваги на мене, – сказала Ізабелла.

– Бо не знає, як йому відкрити своє серце, і не знаходить слів, щоб висловити свої почуття. Такими ми, чоловіки, і є. Ми грубі й примітивні.

– Але ж він знайшов слова для того, щоб вичитати мені за те, що я неправильно впорядкувала томи «Епізодів із національної історії»[39]. І зробив це досить красномовно.

– Це не те саме. Одне діло – адміністративні формальності, а зовсім інше – мова пристрасті.

– Дурниці.

– У коханні немає нічого дурного, моя шановна асистентко. А щоб змінити тему, я хотів би тебе запитати, ми будемо вечеряти чи ні?

Ізабелла заввиграшки накрила на стіл, поставивши розкішну вечерю, яку сама зготувала. Вона виставила цілий арсенал тарілок, келихів і виклала ложки, ножі та виделки, яких я ніколи не бачив.

– Не знаю чому, маючи такі розкішні столові прибори, ви ніколи не користувалися ними. Я знайшла їх у ящиках у кімнаті, суміжній із пральнею, – сказала Ізабелла. – Чоловік – він і залишається чоловіком.

Я підняв ніж і подивився на нього при світлі свічок, які поставила Ізабелла. Я зрозумів, що весь цей посуд належав Дієґо Марласці, і відчув, що апетит у мене геть пропав.

– Що з вами? – запитала Ізабелла.

– Нічого, – відповів я.

Моя помічниця наклала страву на дві тарілки й подивилася на мене очікувальним поглядом. Я взяв першу ложку й усміхнувся, киваючи головою.

– Дуже смачно, – сказав я.

– М’ясо вийшло дещо жорстке, думаю. У рецепті говорилося, що треба смажити його на повільному вогні невідомо скільки часу, але в такій кухні, як у вас, вогонь або зовсім не горить, або горить дуже сильно, тому розпалити тут повільний вогонь неможливо.

– Дуже смачно, – повторив я, наминаючи вечерю без найменшого апетиту.

Ізабелла дивилася на мене скоса. Ми вечеряли мовчки, подзенькування тарілок, ложок та виделок було нашою єдиною компанією.

– Ви це говорили серйозно, про сина Семпере?

Я кивнув головою, не відриваючи погляду від тарілки.

– І що він іще сказав про мене?

– Сказав, що ти наділена класичною красою, що ти розумна, глибоко жіночна, тоді як він почувається таким банальним, але при тому знає, що між вами існує глибокий духовний зв’язок.

Ізабелла подивилася на мене вбивчим поглядом.

– Заприсягніться, що ви все це не вигадали, – сказала вона.

Я поклав праву руку на книгу кулінарних рецептів і підняв ліву.

– Присягаю на «Сто одному найкращому рецепті французької кухні», – врочисто проказав я.

– Люди присягаються іншою рукою.

Я поміняв руку й урочисто повторив свою присягу. Ізабелла пирхнула.

– І що ж мені робити? – запитала вона.

– Я не знаю. Що роблять закохані? Вони йдуть удвох на прогулянку, на танці…

– Але я не закохана в того сеньйора.

Я й далі жував качку, начинену грушами, не помічаючи її настирливого погляду. Через мить Ізабелла стукнула кулаком по столу.

– Зробіть ласку й подивіться мені у вічі. Усе це ваша провина.

Я обережно відклав ножа й виделку, витер губи серветкою й подивився на неї.

– Що мені робити? – знову запитала вона.

– Це залежить від того, подобається тобі Семпере чи ні.

Тінь сумніву з’явилася в неї на обличчі.

– Я не знаю. Для початку він дещо старший за мене.

– Він практично того самого віку, що й я. Може, на рік або два старший. А може, на три.

– Або на чотири-п’ять.

Я зітхнув.

– Він у самому розквіті життя. Ти ж начебто казала, що тобі подобаються чоловіки зрілого віку.

– Не смійтеся.

– Ізабелло, я не та людина, яка має наказувати тобі, що ти повинна робити.

– Та невже?

– Дай-но мені закінчити. Я хочу тільки сказати, що між сином Семпере й тобою щось є. Якщо ти запитуєш моєї поради, то я тобі скажу, що ти маєш дати йому нагоду. Більше нічого. Якщо в один із цих днів він захоче зробити перший крок і запросить тебе, скажімо, обідати, прийми його запрошення. Може, між вами виникне розмова, ви ліпше пізнаєте одне одного й станете добрими друзями, а може, і ні. Але я переконаний у тому, що Семпере дуже порядний чоловік, що його інтерес до тебе цілком щирий, і я наважуся припустити, що якби ти трохи подумала, то зрозуміла б, що в глибині душі ти також щось відчуваєш щодо нього.

– У вас надто багато фантазій.

– Щодо Семпере – зовсім ні. І я вважаю, що не шанувати почуття приязні та щирого захвату, яке він плекає до тебе, було б ницістю. А ти людина не ница.

– Це сентиментальний шантаж.

– Ні, це життя.

Ізабелла пропалила мене поглядом, я всміхнувся їй у відповідь.

– Принаймні закінчуй вечеряти, – промовив я тоном наказу.

Я з’їв усе, що було в мене на тарілці, витер її хлібом і зітхнув із полегкістю.

– Що там у тебе на десерт?