Карлос Сафон – Гра янгола (страница 64)

– Нехай це вас не турбує. Черниці не могли вселити Ізабеллі велику любов до церкви.

– Але бажання вкусити її в мене не виникало.

– Воно не виникало у вас доти, доки я не підкинув вам цю думку.

– Мушу вам сказати, що мені здається нешанобливим так говорити про неї чи нехай там про кого, і вам має бути соромно… – запротестував Семпере-син.

– Mea culpa[37], – сказав я, піднявши руки, як людина, котра здається. – Але це, власне, не має значення, бо кожен висловлює свій захват по-своєму. Я створіння легковажне й поверхове, тому висловлюю свої емоції брутально й грубо, а ви зі своєю aurea gravitas[38] є чоловіком світогляду глибокого й містичного. Суть у тому, що дівчина вас обожнює й що це почуття взаємне.

– Знаєте…

– Не знаю й не хочу знати. Справи стоять саме так, Семпере. А ви чоловік шанований і відповідальний. Якби йшлося про мене, то що з мене візьмеш, але ви той чоловік, який не стане гратися зі шляхетними почуттями жінки, що перебуває в розквіті віку. Я помиляюся?

– Думаю, що ні.

– Отже, час.

– Про що ви?

– Хіба вам не зрозуміло?

– Ні.

– Час упадати.

– Пробачте, не зрозумів.

– Час почати залицятися або, як то кажуть, женихатися. Розумієте, Семпере, з якоїсь дивної причини сотні років життя в умовах так званої цивілізації привели нас до такого стану речей, коли чоловік не може собі дозволити затиснути жінку десь у кутку або запропонувати їй шлюб просто так. Спочатку він повинен протягом певного часу упадати за нею.

– Запропонувати їй шлюб? Та ви збожеволіли!

– Я хочу сказати вам лише те, що було б найліпше, – і це, власне, ваша думка, хоча ви й не усвідомили її поки що, – якби сьогодні, завтра чи в будь-який день, коли у вас не тремтітимуть руки й вам не здаватиметься, що у вас падає слина, по закінченні роботи Ізабелли в книгарні ви запросили її повечеряти до якогось приємного закладу, і тоді вам обом відразу стало б очевидно, що ви створені одне для одного. Я радив би вам обрати таверну «Четверо котів», бо власники там скупі, а тому освітлення в них дуже тьмяне, адже вони заощаджують на електриці, і це завжди допомагає в таких випадках. Замовте для дівчини сир із доброю ложкою меду, бо така страва розбуджує апетит, потім, ніби цілком машинально, зробіть так, щоб вона випила бодай два келишки мускатного вина, яке відразу стріляє в голову, і в ту мить, коли ви покладете долоню їй на коліно, оглушіть її тією балаканиною, яку завжди так глибоко приховуєте в собі, хитрий чоловіче.

– Але ж я нічого не знаю про неї, не знаю, що її цікавить, не знаю…

– Її цікавить те саме, що й вас. Її цікавлять книжки, література, запах тих скарбів, які ви тут маєте, і та романтика й ті пригоди, про які можна прочитати в книжках, що продаються за одну песету. Вона зацікавлена в тому, щоб прогнати самотність і не марнувати час на намагання зрозуміти, що в цьому паскудному світі ніщо не варте й сантима, якщо ми не знайдемо людину, з якою зможемо його розділити. Отже, ви знаєте найістотніше. Усе інше прийде до вас у процесі саме собою.

Семпере сидів замислений, то втупивши погляд у філіжанку з кавою, до якої він досі не доторкнувся, то напускаючи на себе вираз службовця, який торгує цінними паперами на біржі.

– Я не знаю, чи подякувати вам, чи написати на вас донос у поліцію, – сказав він нарешті.

Саме тоді в книгарні загупали важкі кроки Семпере-батька. Через кілька секунд його обличчя з’явилося в проймі дверей, які вели до заднього приміщення, – він дивився на нас, насупивши брови.

– Що це? У крамниці нікого немає, а ви тут базікаєте так, ніби сьогодні маємо якесь велике свято. А якщо прийде покупець? Або злодій, який захоче щось поцупити?

Семпере-син зітхнув, закотивши очі.

– Не бійтеся, сеньйоре Семпере, адже книжки – єдиний товар у світі, який ніколи ніхто не краде, – сказав я, підморгуючи йому.

Змовницька усмішка з’явилася на його обличчі. Семпере-син скористався з нагоди, щоб вирватися з моїх пазурів і втекти до книгарні.

Його батько сів поруч зі мною й понюхав філіжанку з кавою, яку його син навіть не пригубив.

– Що вам каже лікар про вплив кофеїну на серце? – запитав я.

– Мій лікар неспроможний визначити, де в людини зад, навіть за допомогою анатомічного атласу. Що він може знати про серце?

– Він знає про нього більше, аніж ви, я певен, – сказав я, забравши філіжанку в нього.

– Я здоровий, як бик, Давиде.

– Ви впертий, як мул. Поверніться, будь ласка, у дім і ляжте в постіль.

– У ліжку варто лежати лише тоді, коли ти молодий і маєш добру компанію.

– Якщо ви хочете компанію, я вам її пошукаю, але не певен, що вона буде корисною для вашого серця.

– У моєму віці, Давиде, еротика зводиться до смакування десерту та милування шиями вдів. Зараз мене турбує лише проблема спадкоємця. Ти досяг якогось поступу на цьому терені?

– Поки що ми перебуваємо на стадії засівання ґрунту. Якщо погода буде сприятлива, то є певні підстави сподіватися на врожай. Через два або три дні я зможу дати вам прогноз з імовірністю шістдесяти або сімдесяти відсотків на успіх.

Семпере всміхнувся, трохи заспокоєний.

– Ти, звичайно, завдав майстерного удару, пославши Ізабеллу мені в помічниці, – сказав він. – Але ти не думаєш, що вона надто юна для мого сина?

– Якщо хтось із них і надто зелений, то це, боюся, він, якщо хочете знати правду. Ізабелла спроможна проковтнути його свіженьким за п’ять хвилин. Богу дякувати, вона добра душа, бо інакше б…

– Як я зможу тобі віддячити?

– Тим, що ви зараз повернетеся в дім і ляжете в ліжко. Якщо вам потрібна пікантна компанія, то візьміть туди «Фортунату й Хасінту».

– Ти маєш рацію. Дон Беніто ніколи не завдасть мені шкоди.

– Безперечно. Ходіть до ліжка.

Семпере підвівся. Пересуватися йому було важко, він дихав із таким хрипінням, від якого в мене волосся ставало сторч. Я взяв його за руку, щоб допомогти йому, і відчув, що шкіра в нього холодна.

– Не лякайся, Давиде. Це все мій метаболізм, він у мене трохи вповільнений.

– Ви сьогодні схожі на одного з персонажів «Війни й миру».

– Посплю трохи й буду як новенький.

Я вирішив провести його на поверх, де над самою книгарнею мешкали батько й син, і переконатися в тому, що він заховається під ковдрами. Нам знадобилася майже чверть години, щоб піднятися сходами. Дорогою ми зустрілися з одним із сусідів – приємним університетським професором доном Анаклето, який викладав мову й літературу в колегіумі єзуїтів і тепер повертався додому.

– Як вам живеться сьогодні, друже Семпере?

– Не так уже й погано, доне Анаклето.

З допомогою професора я нарешті спромігся доставити на другий поверх Семпере, який, по суті, повис у мене на шиї.

– З вашого дозволу я піду відпочити після тривалої боротьби зі зграєю приматів, яких маю за учнів, – сказав професор. – Повірте мені, ця країна розпадеться протягом життя одного покоління. Мов пацюки, вони пожеруть одне одного.

Семпере зробив рух, яким дав мені зрозуміти, щоб я не надто зважав на дона Анаклето.

– Добрий чоловік, – промурмотів він, – але ладний утопитися в склянці води.

Коли я увійшов до їхнього помешкання, мене охопили спогади про той далекий ранок, коли я прийшов до книгарні, закривавлений, із примірником «Великих сподівань», і Семпере приніс мене сюди на руках і дав мені гарячого шоколаду в чашці, який я випив, поки ми чекали лікаря, а він тим часом шепотів мені заспокійливі слова й обтирав від крові моє тіло теплим рушником із такою лагідністю, з якою раніше ніхто до мене не ставився. Тоді Семпере був чоловіком дужим, він здавався мені велетнем у всіх розуміннях, і якби не він, то мені навряд чи пощастило б вижити в ті роки моєї гіркої недолі. Мало або й нічого не залишилося від тієї сили тепер, коли я тримав його у своїх руках, щоб допомогти йому лягти, а потім накрив його двома ковдрами. Я сів біля нього й узяв за руку, не знаючи, що сказати.

– Послухай-но, якщо ми зараз почнемо плакати, як дві Марії Магдалини, то краще йди геть, – сказав він.

– Будьте обережні зі своїм здоров’ям, гаразд?

– Тут добрі подушки, не бійся.

Я кивнув головою й рушив до виходу.

– Давиде!

Я обернувся у дверях. Семпере дивився на мене з тією самою стурбованістю, з якою дивився на мене того ранку, коли я втратив кілька зубів і добру частину своєї невинності. Я втік, перш ніж він запитав би, що зі мною сталося.

Одна з тих вимог, яких повинен дотримуватися письменник-професіонал і якої Ізабелла насамперед навчилася від мене, – уміння налагодити правильну послідовність у своїй праці. Кожен ветеран нашої професії знає, що будь-яка практична процедура – від підстругування олівця до занотовування своїх марень або фантазій – має пріоритет перед актом сідання за стіл і намаганнями вичавити зі свого мозку якийсь результат. Ізабелла всмоктала до мозку кісток цю фундаментальну науку, і коли я прийшов додому, то знайшов її не в кабінеті, а на кухні, де вона додавала останні мазки до вечері, яка пахла й сяяла так, ніби її приготування забрало в неї кілька годин.

– Ми щось святкуємо? – запитав я.

– З такою фізіономією, з якою ви прийшли, навряд.

– А що це буде?