Карлос Сафон – Гра янгола (страница 62)
Я проковтнув слину й кивнув головою. То було саме те місце, де я вперше зустрівся з Кореллі.
– Якщо ви його знаєте, то також повинні знати, що це такий собі ставок, глибина якого не перевищує один метр тоді, коли він повний по вінця. У той день, коли там знайшли мертвого адвоката, ставок був наполовину порожній і його глибина була не більшою за сімдесят сантиметрів.
– Чемпіон із плавання не може втопитися на сімдесятисантиметровій глибині за будь-яких обставин, – погодився я.
– Так само думав і я.
– Були й інші думки?
Сальвадор посміхнувся гіркою посмішкою.
– Почнімо з того, що він навряд чи втопився. Лікар судової медицини, який робив розтин трупа, знайшов у його легенях трохи води, але зробив висновок, що смерть настала внаслідок зупинки серця.
– Не розумію.
– Коли Марласка впав у ставок чи коли хтось його туди штовхнув, його тіло було охоплене полум’ям. На ньому були опіки третього ступеня – на грудях, руках та обличчі. Судовий лікар дійшов висновку, що тіло горіло не менш як хвилину перед тим, як увійшло в контакт із водою. Рештки, знайдені в одежі адвоката, указували на присутність якогось розчинника в тканині. Марласку спалили живцем.
Мені знадобилося кілька секунд, щоб усе це усвідомити.
– Навіщо це хтось зробив?
– З ним за щось поквиталися? Проста жорстокість? Самі обирайте. Як на мене, то хтось хотів затримати процес упізнавання тіла Марласки, щоб вигадати час і збити зі сліду поліцію.
– Хто?
– Жако Корбера.
– Імпресаріо Ірен Сабіно.
– Який зник у той самий день, коли помер Марласка, з усіма тими грішми, які адвокат мав на своєму рахунку в Іспанському колоніальному банку й про які його дружина нічого не знала.
– Сто тисяч французьких франків, – уточнив я.
Сальвадор подивився на мене, заінтригований.
– А звідки ви знаєте?
– Не має значення. Але що робив Марласка на асотеї біля Водного резервуару? То не те місце, де людина може опинитися випадково.
– Це ще одне питання, яке залишилося нез’ясованим. Ми знайшли аркуш паперу в кабінеті Марласки, на якому він записав, що о п’ятій пополудні в нього призначена зустріч. Чи принаймні так можна було зрозуміти. На клаптику паперу були записані година, місце й ініціал. Велика літера «К». Яка, мабуть, означала «Корбера».
– І що, ви думаєте, сталося? – запитав я.
– Я думаю, і про це свідчать зібрані факти, що Жако обманом домігся від Ірен Сабіно, щоб вона заморочила Марласці голову. Відомо, що адвокат був одержимий усіма цими шахрайськими сесіями спіритизму та іншими нісенітницями, а надто після того, як помер його син. У Жако був компаньйон Даміан Роурес, що мав стосунки з тими колами. Несосвітенний лицемір і святенник. Удвох і з допомогою Ірен Сабіно вони переконали Марласку, що він зможе увійти в контакт зі своїм сином у світі духів. Марласка був чоловік відчайдушний і схильний повірити в що завгодно. Ота трійця тварюк досить успішно здійснювала свої шахрайські оборудки, але в кінцевому підсумку жадібність Жако вийшла за всякі межі. Існувала також думка, що Сабіно була щиро закохана в Марласку, вона не зичила йому зла й вірила в усе так само, як і він. Я не дуже вірю в таку можливість, але вона фактично не має стосунку до того, що сталося. Жако знав, що Марласка мав ті гроші в банку, і вирішив зникнути разом із ними, старанно заплутавши за собою сліди. Зустріч, запис про яку було знайдено на клаптику паперу, могла бути одним із таких фальшивих слідів, які залишили за собою Сабіно або Жако. Немає жодного доказу, що той запис справді зробив Марласка.
– А звідки взялися ті сто тисяч франків, що їх Марласка тримав в Іспанському колоніальному банку?
– Сам же таки Марласка перевів їх на метал за рік до своєї смерті. Я не маю найменшого уявлення про те, звідки він узяв таку суму. Відомо лише, що все, що від них залишилося в металі, зникло в той самий день, коли помер Марласка. Адвокати потім запевняли, що гроші нікуди не зникли, що Марласка просто вирішив реорганізувати свої фінанси й поклав їх на якийсь опікунський рахунок. Мені важко уявити собі, що людина реорганізовує свої фінанси й кладе до банку майже сто тисяч франків уранці, а пополудні її знаходять спаленою живцем. Я не вірю, що ці гроші він перевів до якогось таємничого фонду. На сьогодні немає жодного доказу, який міг би переконати мене, що гроші не потрапили до рук Жако Корбери та Ірен Сабіно. Принаймні на початку, бо я не вірю, що потім вона бачила бодай один сантим із тих грошей. Жако зник разом із ними. І зник назавжди.
– А що сталося з нею потім?
– Це ще одне, що примушує мене думати, що Жако одурив Роуреса та Ірен Сабіно. Незабаром по смерті Марласки Роурес продав свою похоронну контору й відкрив крамницю речей, які мали стосунок до магії, на вулиці Принцеси. Наскільки мені відомо, він досі торгує там. Ірен Сабіно ще років зо два виступала в різних кабаре та забігайлівках, щоразу нижчого рангу. Останні відомості, які я мав про неї, свідчили про те, що вона займалася проституцією у кварталі Раваль і жила у вбогості. Вочевидь від тих франків їй жодного не дісталося. І Роуресу також.
– А що Жако?
– Найімовірніше, він покинув країну під фальшивим прізвищем і живе десь у повному достатку на ренту.
Лихо було в тому, що ця розповідь не тільки нічого мені не прояснила, а й поставила переді мною ще більше запитань. Сальвадор, безперечно, помітив розчарування в моєму погляді й подарував мені співчутливу усмішку.
– Валера та його друзі в мерії домовилися, що преса обмежиться історією про нещасливий випадок. Вони вирішили організувати для небіжчика пишний похорон, щоб зберегти високу репутацію своєї адвокатської фірми, справи якої були також справами мерії та депутатського корпусу, і стали всіляко наголошувати на дивній поведінці сеньйора Марласки в останні дванадцять місяців його життя, відтоді як він покинув свою родину та своїх компаньйонів і вирішив придбати собі напівзруйнований дім у тому кварталі міста, у який раніше не ступав і ногою, щоб присвятити себе, як розповідав його колишній компаньйон, літературній діяльності.
– А Валера не розповідав про те, яку саме книжку хотів написати Марласка?
– Книжку віршів чи щось таке.
– І ви йому повірили?
– Мені доводилося у своїй роботі мати справу з дуже дивними подіями, друже, але багаті адвокати, які кидають свою роботу, щоб написати книжку сонетів, мені ніколи не траплялися.
– Отже?
– Отже, для мене було б найрозумнішим забути про ту історію й робити те, що мені казали.
– Але так не сталося?
– Ні. І не тому, що я герой чи божевільний. Я не покинув цю справу лише тому, що щоразу, коли зустрічався з тією бідолашною жінкою, удовою Марласки, у мене все переверталося всередині, і я не зміг би дивитися в дзеркало, якби не робив того, що мав за обов’язок робити, аби виправдати ті гроші, які держава платила за мою службу в поліції.
Він показав на вбоге й холодне помешкання, яке правило йому за домашнє вогнище, і засміявся.
– Повірте, якби я знав, що так станеться, то радше повівся б як боягуз і не став би надто захоплюватися самодіяльністю. Адже я не можу сказати, що в поліції мене не остерігали. Мені не раз натякали, що, після того як адвоката поховають, нам треба буде перегорнути сторінку й присвятити свої зусилля переслідуванню анархістів, які помирають від голоду, та шкільних учителів із сумнівними поглядами на нашу політичну реальність.
– До речі, про поховання… Де саме поховали Дієґо Марласку?
– Думаю, що в родинній усипальниці на кладовищі Сан-Жервазіо, неподалік від того будинку, у якому живе вдова. Ви дозволите мені запитати, звідки у вас такий інтерес до цієї історії? І не розказуйте, що ваша цікавість пробудилася лише з тієї причини, що ви оселилися в будинку з вежею.
– Це не так легко пояснити.
– Якщо хочете дружньої поради, то подивіться на мене й зробіть відповідні висновки. Не пливіть проти течії.
– Я хотів би. Але проблема в тому, що течія може підхопити й мене.
Сальвадор подивився на мене тривалим поглядом і кивнув головою. Він узяв клаптик паперу й написав на ньому кілька цифр.
– Ось номер телефону моїх сусідів із нижчого поверху. Вони добрі люди і єдині в цьому домі, які мають телефон. Ви можете застати мене в них або залишити повідомлення для мене. Скажіть, що вам потрібен Еміліо. Якщо вам знадобиться допомога, не вагайтеся – звертайтеся до мене. І будьте обережні. Жако зник із нашого поля зору багато років тому, але досі є люди, не зацікавлені в тому, щоб повернутися до тих подій. Сто тисяч франків – великі гроші.
Я взяв номер телефону й подивився на нього.
– Дякую вам.
– Немає за що. Я можу ще чимось вам допомогти?
– У вас випадково немає фотографії Дієґо Марласки? Я не знайшов жодної в усьому домі.
– Не знаю… Десь, може, і збереглася якась. Стривайте, я пошукаю.
Сальвадор попрямував до письмового стола в кутку зали й узяв там бляшану коробку, напхану паперами.
– Я досі зберігаю матеріали тієї справи… Навіть довгі роки поневірянь не навчили мене розуму. Ось, погляньте. Це те фото, яке дала мені вдова.
Він подав мені стару світлину, зняту у фотостудії, на якій я побачив високого чоловіка, досить вродливого, років сорока з лишком, що всміхався в камеру, стоячи на оксамитовому тлі. Я поринув у той чистий погляд, запитуючи себе, як було можливо, що за ним ховався темний світ, із яким я зустрівся на сторінках «Lux аeterna».