Карлос Сафон – Гра янгола (страница 61)

– Маркоса й Кастело.

– Бачу, ви не втратили таланту заводити друзів повсюди, куди приходите, – оцінив мої здібності дон Басиліо.

Бротонс погладив свою борідку.

– Не панікуймо. Думаю, я знайду інший спосіб проникнути в те середовище, який не викличе підозр.

– Якщо ви допоможете мені знайти Сальвадора, я принесу вам яку завгодно жертву, навіть цілу свиню.

– Подагра примусила мене відмовитися від споживання свинячого сала, але від доброї гаванської сигари я не відмовився б, – зауважив Бротонс.

– Нехай будуть дві, – докинув дон Басиліо.

Поки я збігав до крамниці, що на вулиці Тальєрс, і купив там дві найдорожчі та найдобірніші гаванські сигари, Бротонс зробив кілька обережних дзвінків у поліцію й довідався, що Сальвадор покинув службу, імовірно, не з власної волі, і тепер він чи то працює в службі приватної охорони якогось великого промисловця, чи то здійснює детективні розслідування для різних адвокатських контор міста. Коли я повернувся до редакції, щоб подарувати своїм добродійникам дві велетенські сигари, начальник архіву подав мені аркуш паперу, на якому я прочитав адресу:

Рікардо Сальвадор

вулиця Льєона, 21. Мансарда.

– Бог вам віддячить, – сказав я.

– І ви теж, як бачу.

Вулиця Льєона, більше відома серед жителів того кварталу як вулиця Трьох Ліжок – такою назвою її нагородили на честь знаменитого борделя, розташованого на ній, – була такою самою вузькою та темною, як і її репутація. Вона починалася від арок площі Реаль і перетворювалася на вологу й позбавлену будь-якого світла тіснину між старими будівлями, що наповзали одна на одну, зшиті докупи безперервною павутиною мотуззя з розвішаною на ньому білизною. Шматки тиньку кольору вохри відпадали з її напівоблуплених фасадів, а кам’яні плити, якими була вимощена вулиця, регулярно омивалися кров’ю в роки розквіту бандитизму. Я не раз використовував цю вулицю як сцену подій, що розгорталися в моїх історіях «Міста проклятих», і навіть тепер, безлюдна й усіма забута, вона пахла для мене інтригами й порохом. Коли я побачив ці похмурі декорації, то відразу зрозумів, що вимушена відставка комісара Сальвадора з поліції не дала йому нічого доброго.

Номер двадцять перший був скромним будинком, затуленим іншими будівлями, що ніби затиснули його в обценьках. Під’їзд був незамкнений і скидався на темний колодязь, із дна якого підіймалися вгору по спіралі вузькі та круті сходи. На бруківці стояли калюжі, і темна густа рідина витікала зі щілин між плитами. Я піднявся сходами, дотримуючись щонайбільшої обережності: тримаючись за поручні, але не довіряючи їм. На майданчику я побачив лише одні двері, і зовнішній вигляд цієї будівлі давав мені підстави думати, що на кожному з поверхів було не більш як сорок метрів квадратних корисної площі. Крихітне слухове віконце висіло вгорі над сходами й відкидало слабеньке світло на вищі поверхи. Двері до мансарди були в кінці невеличкого коридору. Я з подивом побачив, що вони відчинені. Постукав у них суглобами пальців, але відповіді не почув. За дверима була невеличка зала, у якій я побачив крісло, стіл та полиці з книжками й бляшаними коробками. У сусідній кімнаті я уздрів щось подібне до кухні. Єдине, що здалося мені приємним у тій келії, була тераса, яка виходила на асотею. Двері на терасу теж були відчинені, і крізь них до приміщення залітав свіжий вітерець, з яким долинали запахи їжі та розпечених на сонці дахів старого міста.

– Хтось є вдома? – знову гукнув я.

Не почувши відповіді, я підійшов до дверей на терасу й вийшов на плаский дах. Джунглі з дахів, башточок, резервуарів із водою, громовідводів та димарів тяглися в усіх напрямках. Я не ступив і кроку по асотеї, коли відчув, як мені в потилицю вперся холодний метал, і почулося клацання револьвера, приведеного в бойову готовність. Єдине, що мені спало на думку, – це підняти руки й не ворушити навіть бровою.

– Мене звати Давид Мартін. У поліції мені дали вашу адресу. Я хотів поговорити з вами про одну справу, яку ви розслідували, коли ще були на службі.

– А ви завжди заходите до людей, не постукавши у двері, Давиде Мартін?

– Двері були відчинені. Я постукав, але ви, певно, мене не почули. Я можу опустити руки?

– А я й не казав, щоб ви їх підіймали. Про яку справу ви хочете поговорити?

– Про смерть Дієґо Марласки. Я тепер живу в тому домі, у якому він прожив свої останні роки. У будинку з вежею на вулиці Фласадерс.

Мій співрозмовник мовчав. Тиск револьверного дула на мою потилицю не послаблювався.

– Сеньйоре Сальвадор, ви мене чуєте? – поцікавився я.

– Я думаю, а чи не ліпше буде пустити вам кулю в потилицю зараз же?

– Ви не хочете спочатку вислухати мою розповідь?

Сальвадор послабив тиск револьверного дула. Я почув, як він поставив зброю на запобіжник, і повільно обернувся. Обличчя в Рікардо Сальвадора було суворе й темне, волосся – сиве, а сині очі – гострі, наче голки. Я прикинув, що йому років п’ятдесят, але, либонь, було б нелегко зустріти чоловіка, навіть удвічі за нього молодшого, який би посмів стати йому поперек дороги. Я проковтнув слину. Сальвадор опустив револьвер, обернувся до мене спиною й повернувся вглиб приміщення.

– Пробачте за такий прийом, – пробурмотів він.

Я пішов за ним до крихітної кухні й зупинився на порозі. Сальвадор поклав револьвер на зливальницю й підпалив картон та папір у грубці. Дістав банку з кавою й подивився на мене із запитанням в очах.

– Ні, дякую.

– У мене більше нічого доброго немає, – остеріг мене він.

– Тоді я складу вам компанію, – сказав я.

Сальвадор укинув до кавоварки дві щедрі ложки змеленої кави, наповнив її водою з глека й поставив на вогонь.

– Хто розповів вам про мене?

– Кілька днів тому я навідував удову Марласки. Вона й розповіла мені про вас. Сказала, що лише ви прагнули з’ясувати істину й що це коштувало вам посади.

– У певному розумінні можна сказати, що так, – підтвердив він.

Я помітив, що нагадування про вдову стурбувало його, і я запитав себе, що могло відбуватися між ними в ті дні нещастя.

– Як вона там? – запитав він. – Сеньйора Марласка?

– Думаю, їй бракує вашого товариства, – наважився сказати я.

Сальвадор кивнув головою, лютий вираз повністю зійшов із його обличчя.

– Я вже давно її не навідував.

– Вона думає, ви звинувачуєте її в тому, що сталося з вами. Гадаю, вона була б рада знову побачити вас, хоч і минуло багато часу.

– Може, ви й маєте рацію. Може, я й справді повинен навідати її.

– Ви розповісте мені про те, що сталося?

Сальвадор знову спохмурнів і кивнув головою.

– Що ви хочете знати?

– Удова Марласки сказала мені, що ви ніколи не погоджувалися з гіпотезою про самогубство її чоловіка й підозрювали зовсім інше.

– Більше, аніж підозрював. Чи розповідав вам хто-небудь про те, як помер Марласка?

– Мені розповідали тільки про те, що він наклав на себе руки.

– Марласка втопився. Принаймні поліція дійшла такого остаточного висновку.

– Як саме втопився?

– Існує лише один спосіб, яким можна втопитися, але до цього я повернуся згодом. Найцікавіше, де він утопився.

– У морі?

Сальвадор посміхнувся. Його посмішка була чорна та гірка, як та кава, що стала переливатися через вінця. Сальвадор понюхав її.

– Ви певні, що хочете почути цю історію?

– Я ще ні в чому не був такий певний протягом свого життя.

Він подав мені чашку й подивився згори вниз, ніби оцінюючи мене.

– Я припускаю, що ви вже були в того сучого сина Валера.

– Якщо ви маєте на увазі компаньйона Марласки, то він помер. Але я розмовляв із його сином.

– Цей також сучий син, можливо, тільки трохи менш нахабний. Не знаю, що він вам розповів, але певен, він не розказував, як вони удвох змовилися домогтися, щоб мене вигнали з поліції й щоб я перетворився на жебрака, якому ніхто не подасть милостиню.

– Боюся, він і справді забувся згадати цей факт у своїй версії подій, – підтвердив я.

– І не дивно.

– Розкажіть мені, як утопився Марласка.

– О, це й справді дуже цікаво, – сказав Сальвадор. – Чи було вам відомо, що сеньйор Марласка, адвокат із ласки Божої, ерудит і письменник, був у роки своєї молодості двічі чемпіоном різдвяного запливу, який організовує в порту Барселонський клуб плавання?

– І як же примудрився втопитися чемпіон із плавання? – запитав я.

– Не менш цікаво, де він утопився. Труп сеньйора Марласки знайшли в ставку на асотеї Водного резервуару в парку Сьюдадела. Ви знаєте те місце?