Карлос Сафон – Гра янгола (страница 54)
– Ну, гаразд. Я визнаю, що відчуваю певну тривогу.
– Не прикидайтеся. Ви помираєте від страху. Зізнайтеся щиро.
– Не варто перебільшувати. Я справді маю деякі сумніви щодо мого видавця, але досвід, який я вже маю у своїй професії, мені підказує, що в поведінці Кореллі немає нічого незрозумілого. Наскільки мені відомо, Кореллі – бездоганний кабальєро, і наші професійні взаємини будуть плідними й вигідними для обох сторін.
– Тому ви й стаєте блідий як смерть щоразу, коли десь натрапляєте на його ім’я або фотографію?
Я зітхнув, неспроможний сперечатися з нею далі.
– Що ти хочеш почути від мене, Ізабелло?
– Що ви більше не буде працювати на нього.
– Я не можу цього зробити.
– Чому? Ви не можете повернути йому гроші й послати його під три чорти?
– Це не так просто.
– Чому не так просто? Ви в чомусь заплуталися?
– Боюся, що так.
– І в чому саме?
– Ось це я й намагаюся тепер з’ясувати. У всякому разі, лише я причетний до цієї історії, і лише мені її розгадувати. Ти не маєш до неї ніякого стосунку, і тобі нема чого турбуватися.
Ізабелла подивилася на мене, на мить заспокоєна, але не переконана.
– Ви не людина, а катастрофа в образі людини, ви розумієте?
– Намагаюся звикнути до цієї думки.
– Якщо хочете, щоб я залишилася, правила в цьому домі мають змінитися.
– Я тебе слухаю.
– Деспотизму віднині тут немає місця. Відсьогодні в цьому домі пануватиме демократія.
– Свобода, рівність і братерство.
– Як буде з братерством, не знаю. Але щоб я не чула жодних категоричних наказів і не бачила більше номерів у стилі містера Рочестера.
– Слухаюсь і підкоряюся, міс Джейн Ейр.
– І не плекайте ілюзій, бо я не вийшла б за вас заміж, навіть якби ви осліпли[31].
Я подав їй руку, щоб скріпити наш договір. Вона якось нерішуче її потиснула, а тоді раптом обняла мене. Я дозволив собі на мить забутися в її обіймах і притулився обличчям до її волосся.
Її доторк приніс мені мир і спокій, світло життя від сімнадцятирічної дівчини, чиї обійми мені хотілося уявити собі тими обіймами, для яких ніколи не знайшла часу моя мати.
– Друзі? – прошепотів я.
– Доти, доки нас не розлучить смерть.
Нові правила співжиття в королівстві Ізабелли стали чинними о дев’ятій годині наступного дня, коли моя помічниця власною особою з’явилася на кухні й без зайвих церемоній детально розповіла мені, як ми віднині житимемо.
– Я подумала про те, що вам треба запровадити певний розпорядок дня. Без порядку та системи ніде´ ані праця, ні робота не піде´.
– Де ти знайшла цей вираз?
– В одній із ваших книжок. Не піде´. Звучить гарно.
– Авжеж, та ще й із римою.
– Не збивайте мене з теми.
Протягом дня ми обоє працюватимемо над своїми рукописами. Ми разом вечерятимемо, а потім вона показуватиме мені сторінки, які напише вдень, і ми їх обговорюватимемо. Я пообіцяв бути щирим і давати їй корисні поради, а не базікати тільки для того, щоб зробити їй приємність. Неділі в нас будуть вихідними днями, і я водитиму її в кіно, театр або на прогулянку. Вона допомагатиме мені шукати необхідні матеріали в бібліотеках та архівах і дбатиме про те, щоб наші припаси провізії були розмаїтими, використовуючи свій зв’язок із батьківською крамницею. Я готуватиму сніданок, а вона – вечерю. Обід готуватиме той, хто в цей час буде вільним. Ми розділимо обов’язки з прибирання в домі, і я муситиму взяти до відома незаперечний факт, що в домі треба прибирати регулярно. Я за жодних обставин не намагатимуся знайти для неї нареченого, а вона утримуватиметься від розпитувань про те, які причини спонукають мене працювати на свого хазяїна, та висловлюватиме свої думки з цього приводу лише тоді, коли я її про це запитаю. Усі інші проблеми ми розв’язуватимемо мірою того, як вони виникатимуть.
Я підняв свою філіжанку з кавою, і ми проголосили тост за мою повну поразку й капітуляцію без жодних умов.
Через два-три дні я вже цілком пристосувався до мирного й спокійного життя в ролі васала. Ізабелла прокидалася повільно й довго, і, коли вона виходила зі своєї спальні з напівзаплющеними очима, човгаючи в моїх пантофлях, кожної з яких їй би вистачило на дві ноги, я вже встигав приготувати сніданок, зварити каву й принести ранкову газету, яка щодня була іншою.
Строгий розпорядок дня – це система ключів до натхнення. Не минуло й сорока восьми годин від початку запровадження нового режиму, як я відкрив, що повертаюся до дисципліни моїх найпродуктивніших років. Години, протягом яких я сидів, зачинившись у кабінеті, швидко кристалізувалися в сторінки й сторінки, на яких я не без певної тривоги став помічати, що моя робота виходить на той рівень досконалості, коли вона перестає бути думкою й перетворюється на реальність.
Текст витікав із-під мого пера, блискучий і наелектризований. Він уже не читався як легенда, як міфологічна сага про чудеса та випробування, населена персонажами та наповнена сценами, що виникали навколо пророцтва, яке подавало надію для людського роду. Розповідь готувала дорогу для приходу спасителя-воїна, який мав урятувати народ від страждань і кривд, щоб повернути йому славу й гордість, що їх забрали в нього лукаві вороги, які завжди й вічно змовлялися проти народу, хоч би яким він був. Мій механізм був бездоганний і годився для будь-якої віри, будь-якої раси чи племені. Прапори, боги та проповіді входили до колоди, що складалася з тих самих карт. З огляду на природу своєї праці я обрав для себе один із найскладніших і найважчих стилів, що його можна застосувати до всякого літературного тексту, – видиму відсутність будь-якого стилю. Мова була невигадливою й простою, голос – чесним і чистим голосом свідомості, яка не розповідає, а просто відкриває. Іноді я зупинявся, щоб перечитати останній текст, і мене опановувала сліпа гординя, бо я відчував, що машинерія, яку я опрацював, діяла з досконалою точністю. Я усвідомив, що вперше за багато часу міг протягом кількох годин поспіль не думати ані про Крістіну, ані про Педро Відаля. Усе йде на краще, переконував я себе. І, можливо, саме тому, що, як мені здалося, я став виборсуватися з болота, зі мною сталося те, що відбувалося щоразу, коли моє життя починало налагоджуватися: я все втратив.
Одного ранку, поснідавши, я одягнувся в один зі своїх костюмів пристойного громадянина, пішов на галерею, щоб попрощатися з Ізабеллою, і побачив, що вона сидить, нахилившись над письмовим столом, і переглядає написані вчора сторінки.
– Ви сьогодні не пишете? – запитала вона, не підіймаючи погляду.
– День роздумів.
Я звернув увагу на те, що вона користувалася комплектом пер та чорнильницею з музами, що стояла біля її зошита.
– Ти начебто назвала цю річ банальною іграшкою, – сказав я.
– Вона такою мені й здається, але мені лише сімнадцять років і я маю повне право на те, щоб мені подобалися іграшки. Це так само, як вам подобаються гаванські сигари.
Запах одеколону долинув до неї, і дівчина скинула на мене заінтригований погляд. Побачивши, що я вдягнувся для виходу, вона насупила брови.
– Ви знову хочете погратися в детектива? – запитала Ізабелла.
– Трохи.
– Допомога вам не потрібна? Від такої собі доктореси Ватсон? Людини, наділеної здоровим глуздом?
– Не намагайся шукати привід для того, щоб не писати, перш ніж навчишся писати. Це привілей професіоналів, і його треба завоювати.
– Я ваша помічниця й вважаю, що мій обов’язок – допомагати вам у всьому.
Я лагідно всміхнувся.
– Тепер, коли ти це сказала, я згадав, що й справді хотів попросити тебе про дещо. Ні, ні, не лякайся. Треба навідатися до Семпере. Я довідався, що з грішми в нього сутужно й книгарня в небезпеці.
– Не може бути.
– На жаль, так воно є, але нічого страшного не станеться, бо ми не дозволимо, щоб ситуація погіршилася ще більше.
– Але ж ви знаєте, сеньйор Семпере дуже гордий, і він не дозволить, щоб ви… Ви ж намагалися допомогти йому раніше, чи не так?
Я кивнув головою.
– Саме тому я вирішив, що нам треба бути хитрішими й удатися до єресі та недозволених засобів.
– Ваша спеціальність.
Я пустив повз вуха її осудливий тон і розвивав свою думку далі:
– Я ось що надумав: як людина, чиє терпіння луснуло, ти зайдеш до книгарні й почнеш розповідати Семпере, що я страховище, що я з тебе знущаюся…
– Це буде правда на всі сто відсотків.
– Ти мене не уривай. Розповіси йому все це, а ще скажеш, що я плачу тобі як своїй помічниці мізерію.
– Але ж ви не заплатили мені й сантима…
Я зітхнув, набираючись терпіння.