Карлос Сафон – Гра янгола (страница 55)

– Коли він скаже, що йому тебе шкода, ти напустиш на себе вираз панянки, що перебуває у великій небезпеці, і признаєшся йому, за можливості проливши кілька сльозинок, що твій батько позбавив тебе спадщини й хоче віддати тебе в монастир, а тому тобі спало на думку, що ти могла б попрацювати в нього по кілька годин на день задля проби за три відсотки комісії від проданих книжок, щоб у майбутньому врятуватися від монастиря як жінка анархічних поглядів, зайнята поширенням літератури.

– Три відсотки комісії? Ви хочете допомогти Семпере чи обчистити його?

– Я хотів би, щоб ти вдягла сукню, приблизно таку, яку вдягала того вечора, причепурилася, як ти вмієш, і прийшла в той час, коли його син буде в книгарні, а він там, як правило, буває пополудні.

– Ви маєте на увазі того красунчика?

– А скільки синів має сеньйор Семпере?

Ізабелла замислилась і, коли збагнула, до чого я веду, скинула на мене ядучим поглядом.

– Якби мій батько знав, який у вас спотворений розум, то купив би рушницю.

– Я тільки хочу, щоб син тебе побачив. І щоб батько побачив, якими очима подивився на тебе син.

– Ви ще гірший, аніж я раніше думала. Тепер ви присвячуєте себе торгівлі білими рабинями.

– Це вияв звичайного християнського милосердя. Окрім того, ти перша мені сказала, що син Семпере дуже гарний.

– Гарний і трохи придуркуватий.

– Не перебільшуймо. Семпере-молодший просто занадто сором’язливий у своєму ставленні до жіночого племені, що тільки робить йому честь. Він зразковий громадянин, який, знаючи про той великий ефект, який справляють його статність та врода, здійснює над собою самоконтроль і поводиться аскетично, виховуючи в собі глибоку повагу до незаплямленої чистоти барселонської жінки. Ти не станеш заперечувати, що це створює навколо нього ауру шляхетності та чарівності, яка апелює до твоїх інстинктів, і материнського, і периферійних.

– Іноді мені здається, що я ненавиджу вас, сеньйоре Мартін.

– Ти можеш плекати в собі це почуття, але ти не можеш приписати бідолашному Семпере-молодшому моїх суто людських вад, бо він у цьому плані чоловік бездоганно чистий.

– Ми, здається, домовилися, що ви не станете шукати мені нареченого.

– Але ж ніхто не казав тобі ані про нареченого, ані про заручини. Якщо ти мені дозволиш, я розповім тобі решту.

– Розповідайте, Распутін.

– Коли Семпере-батько погодиться взяти тебе на службу, я хочу, щоб ти протягом двох-трьох годин щодня працювала в нього за прилавком.

– Одягнена як? У стилі Мати Гарі?[32]

– Одягнена гарно й з добрим смаком, який тобі притаманний. Симпатична, приваблива, але без якихось претензій. Якщо буде треба, то візьмеш одну із суконь Ірен Сабіно, але одну з найскромніших.

– Там є одна або дві, які дуже мені подобаються, – сказала Ізабелла, наперед облизуючись.

– Одягнеш ту, яка тобі найбільше личить.

– Ви реакціонер. А як же бути з моєю літературною освітою?

– А ти можеш уявити собі кращу аудиторію для того, щоб її здобути, аніж книгарня «Семпере та син»? Там ти будеш оточена найвидатнішими творами світової літератури й зможеш вивчати їх, скільки тобі заманеться.

– А як я це робитиму? Глибоко дихатиму й дивитимуся, чи не приліпиться до мене щось від тієї вченості?

– Ти перебуватимеш там лише по кілька годин на день. А потім зможеш продовжувати свою працю тут і діставати мої поради, яким ціни немає і які зроблять із тебе нову Джейн Остін.

– А в чому полягатиме трюк?

– Трюк полягатиме в тому, що я щодня даватиму тобі гроші й щоразу, коли ти братимеш із клієнтів плату за куплені книжки й висовуватимеш шухляду, то непомітно кластимеш туди по кілька додаткових песет.

– Оце такий у вас план…

– Оце такий у мене план, і, як бачиш, у ньому немає нічого поганого.

Ізабелла насупила брови.

– Нічого не вийде. Сеньйор Семпере спостережливий, як ніхто інший, і він відразу здогадається: тут щось не так.

– Усе вийде. А якщо Семпере здивується, ти йому скажеш, що коли покупці бачать за прилавком таку милу й симпатичну дівчину, то вони ширше розв’язують свої гаманці й платять більше.

– Таке відбувається в тих бридких забігайлівках, куди ви полюбляєте ходити, але не в книгарнях.

– Неправда. Коли я заходжу до книгарні й зустрічаюся з продавчинею, такою чарівною, як ти, то ладен буду купити навіть книжку, яка здобула останню національну премію з літератури.

– Це тільки тому, що розум у вас брудніший, аніж сідало в курнику.

– Але я маю, чи точніше буде сказати, ми маємо борг вдячності перед Семпере.

– Це удар нижче пояса.

– Тоді не примушуй мене вдарити ще нижче.

Отже, я застосував усі можливі засоби переконування, спершу розбудивши в ній цікавість, потім почуття марнославства, а потім інстинкт доброти й нарешті докори сумління. Ізабелла опустила погляд і повільно кивнула головою.

– І коли ви хочете запустити в дію свій план із німфою, що принесе хліб під пахвою?

– Не слід відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні.

– Сьогодні?

– Сьогодні пополудні.

– Скажіть мені правду. Це стратегічний план для того, щоб відмити гроші, які вам платить ваш хазяїн, і очистити своє сумління, чи ваше сумління й справді перебуває там, де повинна бути?

– Ти ж знаєш, що мої мотиви завжди егоїстичні.

– А що буде, коли сеньйор Семпере скаже мені «ні»?

– Головне – переконайся, що син буде в крамниці, і прийди туди, вдягнена, як на свято, а не як на похорон.

– Це план принизливий і нахабний.

– І ти від нього в захваті.

Ізабелла нарешті всміхнулася лукавою усмішкою.

– А що, як у сина раптом пробудиться рішучість і він переступить через свою межу?

– Я тобі гарантую, що спадкоємець не посміє доторкнутися до тебе навіть пальцем, якщо поруч не буде священика і його рішучість не буде скріплена церковним посвідченням про шлюб.

– Якими різними бувають чоловіки!

– Ти це зробиш?

– Для вас?

– Для літератури.

Коли я вийшов на вулицю, на мене налетів холодний і кусючий вітер, що нетерпляче підмітав вулиці, і я зрозумів, що осінь навшпиньки увійшла в Барселону. На майдані Паласіо я сів на трамвай, що чекав, порожній, наче пастка на мишей, виготовлена з кутого заліза. Я сів біля вікна й заплатив кондукторові за квиток.

– Ви до Саріа? – запитав він.

– До самого майдану.

Я прихилився головою до вікна, і незабаром трамвай смикнувся й рушив. Я заплющив очі й задрімав, як тільки можна задрімати на борту одного із сучасних механічних транспортних засобів, задрімав сном людини з новітнього часу. Мені наснилося, що я їду в поїзді, виготовленому з чорних кісток і з вагонами у формі труни, який перетинає порожню Барселону, усіяну порожніми оболонками одягу, так, ніби людські тіла, які були в них, випарувалися. Справжні хащі капелюхів й одягу, костюмів і черевиків накривали вулиці, огорнуті моторошною тишею. За паровозом тягся слід червоного диму, який розсипався в небі, наче картина, що розпалася на дрібні шматочки. Хазяїн, усміхнений, сидів біля мене. Він був у білому костюмі та в рукавичках. Щось темне й густе скапувало з пучок його пальців.

– Що сталося з людьми?

– Зберігайте віру, Мартін. Зберігайте віру.

Коли я прокинувся, трамвай повільно виїжджав на майдан Саріа. Я зійшов, перш ніж він зупинився повністю, і звернув у вуличку Майор-де-Саріа, яка круто підіймалася вгору. Через п’ятнадцять хвилин я був на місці своєї мети.

Шосе Вальвідрера починалося між дерев густого парку, відразу за вимуруваним із червоної цегли замком коледжу Святого Іґнасіо. Вулиця, накрита густим листям дерев, підіймалася в гори між двома рядами окремих будинків. Низькі хмари висіли над схилом пагорба й розпадалися на клапті туману. Я йшов тротуаром із боку непарних чисел і пильно придивлявся до стін та ґратчастих огорож, шукаючи номери будинків. Далі виднілися фасади з потемнілого каменю та пересохлі фонтани між стежками, що заросли бур’яном. Я пройшов ділянку тротуару, затінену довгим рядом кипарисів, і побачив, що нумерація будинків перестрибувала від номера одинадцятого до п’ятнадцятого. Збентежений, я зупинився й рушив назад, шукаючи номер тринадцятий. Я вже почав підозрювати, що секретарка адвоката Валера виявилася більш проникливою, ніж здавалося, і дала мені неправильну адресу, коли помітив у глибині проходу, що відгалужувався від тротуару, десь на відстані півсотні метрів, чорну ґратчасту огорожу, над якою схрещувалися два списи.