Карлос Сафон – Гра янгола (страница 53)

Я, зітхаючи, похитав головою.

– Ні. Ти ніколи не будеш схожа на оту саму, Ізабелло.

– Зрозуміло. Саме тому я подобаюся вам так мало, – промурмотіла Ізабелла, обертаючись і йдучи до своєї кімнати.

– Ізабелло, – покликав я її.

Вона не відповіла й увійшла до своєї кімнати.

– Ізабелло! – повторив я, підвищивши голос.

Вона скинула на мене ворожим поглядом і зачинила за собою двері. Я почув, як вона переставляє речі в спальні, і підійшов до дверей. Постукав. Вона не відповіла. Постукав знову. І знову марно. Відчинив двері й побачив, що вона складає речі у свою сумку.

– Що ти робиш? – запитав я.

– Я йду від вас, ось що я роблю. Я йду й залишаю вас із миром. Чи з війною, яка вам, певно, ближче до душі.

– А можна тебе запитати, куди ти йдеш?

– А яка вам різниця? Це запитання риторичне чи іронічне? Вам, безперечно, однаково, куди я піду, але я й сама цього не знаю, бо я ж дурна й пришелепувата.

– Ізабелло, зачекай хвилинку й…

– Не турбуйтеся за сукню, я зараз її скину. І комплект із перами я вам поверну, бо я ними не користувалася й вони не подобаються мені. Банальна дитяча іграшка.

Я підійшов до неї й поклав руку їй на плече. Вона відстрибнула від мене, ніби до неї доторкнулася змія.

– Не чіпайте мене.

Я мовчки відступив до дверей. В Ізабелли тремтіли руки й губи.

– Ізабелло, пробач. Я не хотів образити тебе.

Вона подивилася на мене зі слізьми в очах і з гіркою усмішкою.

– А ви більш нічого й не робите. Відколи я тут. Ви тільки й знали, що ображати мене й ставитися до мене так, ніби я нещасна ідіотка, яка нічого не розуміє.

– Пробач, – повторив я. – Не складай свої речі. Не йди.

– Чому?

– Тому що я тебе прошу.

– Якщо я захочу, щоб мене жаліли й турбувалися про мене, то я знайду це в іншому місці.

– Справа не в жалості й не в турботі, хоч ти, можливо, і ставилася до мене саме так. Я прошу тебе залишитися тому, що це я ідіот і не хочу залишатися сам-один. Я не можу залишатися сам-один.

Вона впустила сумку на ліжко й подивилася на мене. Сльози в неї висохли, і тепер у її очах був лише гнів, який вона накопичила в собі за стільки днів. Я проковтнув слину.

– Оскільки ми тепер граємося в правду, то я хочу вам сказати, що ви завжди залишатиметеся сам-один. Ви залишатиметеся сам-один тому, що ви не вмієте ані любити, ані зважати на почуття іншої людини. Ви схожі на цей дім, від якого в мене волосся стає сторч. Я тепер не дивуюся ні тому, що ваша сеньйорита в білому вас покинула, ні тому, що вас кидають усі інші. Ви нікого не любите й нікому не дозволяєте любити себе.

Я дивився на неї, розгублений і пригнічений, так, ніби щойно мене відлупцювали і я не міг зрозуміти, звідки посипалися ці удари. Я шукав слова, але з мене вихоплювалося лише якесь нерозбірливе белькотіння.

– Тобі справді не подобається комплект пер? – були перші слова, які я спромігся проартикулювати.

Ізабелла стомлено закотила очі.

– Не робіть обличчя побитого собаки, бо, хоч я й ідіотка, але не настільки.

Я мовчав, обпершись об одвірок. Ізабелла дивилася на мене поглядом, у якому співчуття змішувалося з недовірою.

– Я не хотіла сказати нічого поганого про вашу подругу, ту, яку бачила на фотографії. Пробачте.

– Не проси пробачення. Це правда.

Я опустив погляд і вийшов із кімнати. Я втік у кабінет і став дивитися на темне місто, закутане в туман. Через мить почув її невпевнені кроки на сходах.

– Ви там, нагорі? – гукнула вона.

– Так.

Ізабелла увійшла до кабінету. Вона переодяглася й змила з обличчя сльози. Усміхнулася мені, і я всміхнувся їй у відповідь.

– Чому ви такий? – запитала вона.

Я стенув плечима. Ізабелла підійшла й сіла на підвіконня поруч зі мною. Ми споглядали тишу й темряву, які висіли над дахами старого міста, не відчуваючи потреби щось говорити. Через мить Ізабелла всміхнулася й подивилася на мене.

– А чи не припалити нам одну з тих сигар, які вам подарував мій батько й не розкурити її вдвох?

– Ні.

Ізабелла поринула в одну зі своїх мовчанок. Іноді дивилася на мене й усміхалася. Я позирав на неї скоса й розумів, що тільки тоді, коли дивився на неї, мені було не так важко повірити, що залишилося щось добре й пристойне в цьому паскудному світі й, на щастя, у мені самому.

– Ти залишишся? – запитав я.

– Назвіть мені поважну причину. Причину щиру або в цьому випадку егоїстичну. І не вигадуйте якусь брехню, бо я піду зараз же.

Вона заховалася за настороженим поглядом, чекаючи якоїсь із моїх іронічних реплік, і на мить здалася мені єдиною людиною у світі, якій я не хотів би й не міг збрехати. Я опустив погляд і вперше сказав їй правду, хоча, можливо, лише я один розумів, що означає для мене ця правда.

– Бо ти єдиний друг, який у мене залишився.

Вираз її обличчя став менш напруженим, і, перш ніж устиг побачити жалість у її очах, я відвів погляд.

– А що ви скажете про сеньйора Семпере й про того самовдоволеного Барсело?

– Ти мій єдиний друг, який наважується сказати мені правду.

– А ваш хазяїн, хіба він вам не друг і хіба він не каже вам правду?

– Не сип мені сіль на рану. Мій хазяїн мені не друг. І я не думаю, що він сказав правду бодай раз у своєму житті.

Ізабелла подивилася на мене пильним поглядом.

– Он як? Я знала, що ви не довіряєте йому. Побачила це на вашому обличчі з першого дня.

Я спробував віднайти бодай трохи гідності, але виявився спроможним лише на сарказм:

– Ти додала до своїх талантів ще й уміння читати вирази на обличчях?

– Щоб прочитати вираз на вашому, не треба особливого таланту, – відрубала Ізабелла. – Він очевидний, як казка про Хлопчика-Мізинчика.

– І що ще ти прочитала на моєму обличчі, шановна піфіє?

– Що ви чогось боїтеся.

Я неохоче засміявся.

– Не соромтеся свого страху. Страх – ознака того, що людина зберегла здоровий глузд. Лише круглі дýрні нічого не бояться. Я прочитала це в одній книжці.

– У підручнику боягузтва?

– Ви не захочете визнати нічого такого, що загрожує вашому відчуттю своєї чоловічості. Я знаю, ви, чоловіки, вважаєте, що чим більшою є ваша впертість, тим сильнішим є почуття вашої гідності.

– Про це ти теж прочитала в тій книжці?

– Ні, до цього я додумалася сама.

Я опустив руки перед неуникною очевидністю.