Карлос Сафон – Гра янгола (страница 41)
Він зробив знак мовчазному мажордомові, який чекав його розпоряджень, стоячи на краю саду.
– Вас відвезуть на машині додому. Ми з вами побачимося через два тижні.
– Тут?
– Бог покаже, – промовив він, облизуючи губи, ніби щойно сказав надзвичайно влучний дотеп.
Мажордом підійшов і зробив мені знак, щоб я йшов за ним. Кореллі попрощався зі мною кивком голови й опустився в крісло, знову спрямувавши погляд на місто.
Машина – щоб якось назвати ту річ – чекала мене біля дверей будинку. То не був автомобіль у точному розумінні, то був експонат колекціонера. Він навіяв мені думку про зачарований екіпаж, про собор на колесах. Досконало вигнуті форми того дивовижного наземного корабля блищали хромом і були увінчані на носі статуеткою срібного янгола. Одне слово, то був справжній «роллс-ройс». Мажордом відчинив мені дверцята й попрощався зі мною шанобливим поклоном. Я сів у салон, більше схожий на номер-люкс у шикарному готелі, аніж на кабіну автомобіля з мотором. Автомобіль зірвався з місця, тільки-но я вмостився на сидінні, і покотився вниз схилом.
– Ви знаєте, куди їхати? – запитав я.
Водій, темна постать за скляною перегородкою, легенько кивнув головою. Ми перетнули Барселону в наркотичній тиші цієї металевої карети, що, здавалося, майже не доторкалася до землі. Я бачив, як біжать повз мене за вікнами вулиці та будинки, схожі на підводні скелі. Уже було за північ, коли чорний «роллс-ройс» звернув у вулицю Комерсіо, а потім виїхав на бульвар Борна. Він зупинився на розі вулиці Фласадерс, яка була надто вузькою, щоб він міг у неї заїхати. Шофер вийшов і шанобливо відчинив мені дверцята. Я вийшов з автомобіля, а він знову сів за кермо, не сказавши мені ні слова. Машина рушила, і я побачив, як її чорний силует зник у темряві. Я запитав себе, чого я домігся своїм сьогоднішнім візитом, і, визнавши за ліпше не шукати відповіді, попрямував до свого будинку з таким відчуттям, ніби весь світ – в’язниця, з якої немає виходу.
Увійшовши на поверх, я попрямував до кабінету. Відчинив вікна на всі чотири сторони й дозволив, щоб вологий і жаркий вітер залетів до приміщення. На деяких дахах кварталу можна було бачити людей, що лежали на ковдрах і простирадлах, шукаючи там порятунку від задушливої спеки й намагаючись заснути. Удалині три великі фабричні димарі на проспекті Паралель височіли, схожі на поховальні вогнища, вивергаючи білий попіл, що накривав своїм плащем Барселону, наче пилюка з розмеленого скла. Ближче до мене статуя на соборі Ла-Мерсе[28], що завмерла в польоті над банею храму, нагадала мені статуетку янгола на «роллс-ройсі» та брошку, яку Кореллі завжди носив на лацкані піджака. Я мав таке відчуття, ніби місто після багатьох місяців мовчанки знову заговорило до мене й хоче розповісти про свої таємниці.
Саме тоді я й побачив її, скулену на східцях під якимись дверима, у тому жалюгідному й вузькому тунелі між старими будівлями, який називається вулицею Мух. Ізабелла. Я запитав себе, скільки вже часу вона там сидить, і сказав собі, що мені немає до того діла. Я вже хотів був зачинити вікно й повернутися до свого письмового стола, коли побачив, що вона не сама. Дві постаті повільно наближалися до неї, можливо, занадто повільно, від кінця вулиці. Я зітхнув, побажавши, щоб ті постаті пішли геть. Але вони не пішли геть. Одна з них зайшла з протилежного боку, перекривши вихід із провулка. Друга опустилася навколішки перед дівчиною, простягши до неї руку. Дівчина заворушилася. Ще через мить обидві постаті нахилилися над Ізабеллою, і я почув, як вона кричить.
Минуло не менш від хвилини, перш ніж я встиг прибігти туди. Один із чоловіків тримав Ізабеллу за руки, а другий уже задер їй спідницю й, регочучи, просовував руку між її стегнами, приставивши їй ніж до горла. Три цівки крові витікали з порізу. Вираз жаху спотворив обличчя дівчини. Я озирнувся навколо. Два ящики зі сміттям і купа кругляків із бруківки та будівельних матеріалів під стіною. Я схопив щось схоже на металевий лом, твердий і важкий, завдовжки з півметра. Першим помітив мою присутність той, що тримав ніж. Я ступив крок уперед, вимахуючи ломом. Його погляд ковзнув від лома до моїх очей, і я побачив, що посмішка зійшла з його обличчя. Другий обернувся й побачив, що я наближаюся до нього із занесеним угору ломом. Мені досить було зробити знак головою, щоб він випустив Ізабеллу й сховався за товариша.
– Ходімо звідси, – промурмотів він.
Другий не звернув уваги на його слова. Він дивився на мене лютим поглядом, тримаючи в руці ніж.
– А тобі хто дав свічку на цьому похороні, сучий ти сину?
Я взяв Ізабеллу за руку й допоміг їй зіп’ястися на ноги, не відводячи погляду від чоловіка з ножем у руках. Дістав із кишені ключі й подав їй.
– Біжи в дім, – звелів я. – Роби те, що я тобі кажу.
Ізабелла на мить завагалася, але потім я почув, як її кроки віддаляються в напрямку вулиці Фласадерс. Суб’єкт із ножем побачив, що вона пішла, і люта посмішка скривила йому губи.
– Зараз я тебе підколю, паскудо.
Я не сумнівався в його спроможності та бажанні виконати свою погрозу, але щось у його погляді дало мені підстави думати, що мій супротивник не був божевільним, і, якщо він досі її не виконав, то лише тому, що намагався вгадати, скільки важить металевий лом у моїй руці, а передусім – чи знайду я в собі силу та мужність і чи встигну скористатися ним, щоб проломити йому череп, перш ніж він дістане до мене лезом ножа.
– Ану, спробуй, – заохотив його я.
Суб’єкт із ножем дивився на мене протягом кількох секунд, а тоді засміявся. Хлопець, який був із ним, зітхнув із полегкістю. Перший заховав ніж і плюнув мені під ноги. Обернувся й пішов у темряву, з якої вийшов. Товариш потрюхикав за ним, наче вірний пес.
Ізабелла сиділа на внутрішньому сходовому майданчику усередині будинку з вежею. Вона тремтіла, тримаючи ключі обома руками. Коли я увійшов, вона рвучко підхопилася на ноги.
– Хочеш, я покличу лікаря?
Вона заперечливо похитала головою.
– Ти певна?
– Вони не встигли мені нічого зробити, – прошепотіла вона, ковтаючи сльози.
– Я в цьому не переконаний.
– Вони не зробили мені нічого, гаразд? – запротестувала вона.
– Ну, гаразд, – погодився я.
Я хотів підтримати її під руку, коли ми йшли сходами вгору, але вона уникала мого доторку.
Коли ми увійшли на поверх, я відвів її до ванної й увімкнув світло.
– Ти маєш якийсь чистий одяг, щоб переодягтися?
Ізабелла показала мені на сумку, яку принесла із собою, і кивнула головою.
– То помийся, а я тим часом щось приготую на вечерю.
– Невже після цього вам хочеться їсти?
– А таки хочеться.
Ізабелла вкусила себе за нижню губу.
– Мені, власне…
– Поговоримо потім, – сказав я.
Я зачинив двері до ванної й зачекав, поки почую, як потече вода. Потім пішов у кухню й поставив воду грітися. Знайшов трохи рису, шматок свинини й трохи зелені з тих продуктів, які Ізабелла принесла вчора. Зготував із цього якусь страву й майже півгодини чекав, коли дівчина вийде з ванної, випивши за цей час майже півпляшки вина. Я чув, як вона гірко плаче за стіною. Коли Ізабелла нарешті з’явилася у дверях кухні, очі в неї були червоні й вона здавалася схожою на малу дівчинку більше, аніж будь-коли.
– Мені, мабуть, перехотілося їсти, – сказала вона.
– Сідай і їж.
Ми сиділи за маленьким столом у центрі кухні. Ізабелла з певною підозрою подивилася на рис зі шматочками м’яса, який я поклав їй на тарілку.
– Їж, – наказав я.
Вона набрала першу ложку й піднесла її до губ.
– Смачно, – сказала вона.
Я налив їй півсклянки вина й наповнив решту водою.
– Батько не дозволяє мені пити вино.
– Я не твій батько.
Ми вечеряли мовчки, обмінюючись поглядами. Ізабелла з’їла все, що було на тарілці, і шматок хліба, який я їй відрізав. Вона боязко всміхалася. Проте я розумів, що страх досі не покинув її. Після вечері я відвів дівчину до її спальні й увімкнув там світло.
– Спробуй трохи відпочити, – сказав я. – Якщо тобі чогось буде треба, постукай у стіну. Я спатиму в сусідній кімнаті.
Ізабелла кивнула головою.
– Я вже чула, як ви хропіли вчора вночі.
– Я не хроплю.
– Мабуть, то шуміла вода в трубах. А може, тут живе якийсь сусід, що тримає ведмедя.
– Ще одне слово – і ти повернешся на вулицю.
Ізабелла всміхнулася й кивнула головою.
– Дякую, – прошепотіла вона. – Не зачиняйте двері. Залиште їх трохи прочиненими.
– На добраніч, – сказав я, вимкнувши світло й полишивши Ізабеллу в темряві.
Згодом, коли роздягався у своїй спальні, я помітив у себе на щоці якусь темну пляму, наче чорну сльозу. Підійшов до дзеркала й стер її пальцями. То була засохла кров. Лише тоді відчув, що я геть виснажений і все тіло мені болить.
Наступного ранку, ще до того як Ізабелла прокинулася, я підійшов до крамниці колоніальних товарів на вулиці Міральєрс, якою володіла її родина. Ще тільки почало розвиднятися, і ґрати крамниці були підняті лише наполовину. Я протиснувся всередину й зустрів двійко продавців, які викладали на прилавок ящики з чаєм та інші товари.
– У нас зачинено, – сказав один із них.
– То байдуже. Покличте, будь ласка, хазяїна.
Чекаючи, я розважався тим, що роздивлявся родинний заклад невдячної спадкоємиці Ізабелли, яка у своїй незбагненній невинності захотіла поміняти розкішне життя в царстві комерції на злиденне животіння літератора. Крамниця була справжнім невеличким базаром, де продавали дивовижі, завезені з усіх куточків світу. Мармелади, солодощі, чай. Кава найрозмаїтіших сортів, прянощі та консерви. Фрукти й в’ялене м’ясо. Шоколад і копчені холодні закуски. Справжній пантагрюелівський рай для людей із туго напханими кишенями. Дон Одон, батько дівчини й господар закладу, з’явився незабаром, одягнений у синій халат, із маршальськими вусами і з якимсь сірим обличчям, що, схоже, свідчило про небезпечну близькість інфаркту. Я вирішив обійтися без люб’язностей.