Карлос Сафон – Гра янгола (страница 42)

– Ваша дочка сказала мені, що ви тримаєте під прилавком дубельтівку, з якої хочете вбити мене, – сказав я й широко розвів руки. – То ось я перед вами, стріляйте.

– Хто ви такий, нахабо?

– Я той нахаба, якому довелося дати притулок на ніч вашій дівчині, бо її розтелепа батько неспроможний утримати її вдома.

Вираз гніву зійшов із його обличчя, і крамар усміхнувся сумною і якоюсь боязкою усмішкою.

– Сеньйор Мартін? Я вас не впізнав… Як там дівчинка?

Я зітхнув.

– Дівчинка здорова й перебуває в цілковитій безпеці в моєму домі. Вона ще спить, і, слава Богу, її честь залишилася недоторканою.

– Бог вас винагородить.

– Вам, я бачу, байдужісінько до того, де вона є й що з нею відбувається, але все ж таки я просив би вас зробити мені таку ласку й забрати її сьогодні, бо інакше мені доведеться набити вам пику, і не боюся я вашої дубельтівки.

– Моєї дубельтівки? – розгублено перепитав крамар.

Його дружина, маленька жіночка з нервовим поглядом, спостерігала за нами, визираючи з-поза завіси, яка затуляла заднє приміщення крамниці. Щось мені підказало, що стріляти в мене сьогодні не будуть. Дон Одон, засопівши, важко опустився на стілець.

– Я нічого більше не хотів би, сеньйоре Мартін. Але дівчинка не хоче з нами жити, – сказав він із розпачем у голосі.

Переконавшись, що крамар не мерзотник і що Ізабелла мене одурила, я пожалкував про свій різкий тон.

– То ви не виганяли її з дому?

Дон Одон розплющив свої великі, як блюдця, очі. У них застиг вираз болю. Його дружина ступила крок уперед і взяла чоловіка за руку.

– Ми трохи посварилися. Сказали одне одному те, чого не повинні були казати ні ми, ні вона. Але, схоже, дівчині нічого так не хотілося, як утекти з дому… Вона сказала, що піде й ми більше ніколи її не побачимо. У її матері серце мало не розірвалося. Я підвищив голос і сказав, що ми віддамо її в монастир.

– Аргумент не з найкращих, щоб переконати сімнадцятирічну дівчину, – зауважив я.

– Це було перше, що спало мені на думку, – захищався крамар. – Як би я міг віддати її в монастир?

– З того, що я довідався про її вдачу, вам би, думаю, знадобився для цього цілий полк жандармерії.

– Я не знаю, що вам розповіла дівчина, сеньйоре Мартін, але ви їй не вірте. Ми люди не дуже освічені, але й не якісь страховища. Я вже не знаю, як поводитися з нею. Я не належу до тих чоловіків, які можуть скинути пасок і літерами крові навчити свою дитину слухатися батьків. А моя жінка, що тут стоїть, нездатна накричати навіть на кота. Я не знаю, звідки в нашої доньки такий характер. Думаю, від того, що вона читає надто багато. І нас попереджали про це черниці. А мій батько, царство йому небесне, казав: у той день, коли жінки навчаться читати й писати, світ стане з ніг на голову.

– Ви великий мислитель, сеньйоре батьку, але це не розв’язує ані вашу проблему, ані мою.

– А що ми можемо зробити? Ізабелла не хоче залишатися з нами, сеньйоре Мартін. Вона каже: ми тупі, ми не розуміємо її, бо хочемо поховати в цій крамниці… А хіба я не хотів би її зрозуміти? Я працював у цій крамниці, відколи мені виповнилося сім років, від світанку до сутінок, і єдине, що я розумію, – це те, що світ – жахливе місце й дуже небезпечне для дівчини, яка витає в хмарах, – сказав крамар, прихиляючись до якоїсь діжки. – Найбільше я боюся, що, коли примушу її повернутися, вона втече вже насправжки й потрапить у руки якого-небудь… Навіть думати про це боюся.

– Це правда, – докинула його дружина, яка розмовляла з ледь відчутним італійським акцентом. – Повірте, дівчина розбила нам серце, але вона вже не вперше тікає з дому. Вона вдалася в мою матір, що мала неаполітанський характер…

– О, mamma! – сказав дон Одон, нажаханий на саму згадку про свою тещу.

– Коли вона сказала нам, що оселиться на кілька днів у вашому домі, поки допомагатиме вам у роботі, ми поставилися до цього більш-менш спокійно, – провадила мати Ізабелли, – бо знали, що ви людина порядна й зрештою дівчина буде поруч із нами, лише за дві вулиці. Ми знали: ви зумієте переконати її, щоб вона повернулася.

Я запитав себе, що їм нарозповідала Ізабелла про мене, аби переконати їх, що мені вкрай потрібен помічник.

– Сьогодні вночі на відстані кинутого каменя звідси побили двох поденників, які поверталися додому. Їх били чимось залізним, били нещадно, наче собак. Кажуть, що один навряд чи виживе, а другий залишиться паралізованим на все життя, – сказала мати. – У якому світі ми живемо?!

Дон Одон подивився на мене з жахом.

– Якщо я її заберу, вона знову втече. І я не певен, що вона знову натрапить на когось такого, як ви. Ми знаємо, що недобре молодій дівчині жити в домі самітного кабальєро, але принаймні про вас ми знаємо, що ви людина порядна й не скривдите її.

Здавалося, крамар ось-ось заплаче. Я, либонь, почувався б ліпше, якби він побіг по рушницю. Зрештою, я не міг виключити можливості, що один із її неаполітанських кузенів постане переді мною з мушкетом у руці, щоб захистити честь дівчини. Porca miseria[29].

– Ви даєте мені слово, що доглянете за нею, поки вона навернеться на розум і повернеться у свою родину?

Я глибоко зітхнув.

– Даю вам слово.

Я прийшов додому, навантажений усякими смачними та вишуканими їстівними припасами, що їх дон Одон та його дружина умовили мене взяти коштом крамниці. Я пообіцяв їм, що дбатиму про Ізабеллу протягом кількох днів, поки вона повернеться до здорового глузду й зрозуміє, що її місце в домі родини. Крамарі хотіли заплатити мені за її утримання, але цю крайність я рішуче відхилив. Мій план передбачав, що менш як за тиждень Ізабелла повернеться ночувати до своїх батьків, навіть якщо для цього мені доведеться підтримувати в ній ілюзію, що вдень вона працюватиме моєю помічницею. І не такі фортеці падали.

Коли я повернувся додому, Ізабелла сиділа за столом у кухні. Вона вимила весь посуд, що залишився після вчорашньої вечері, зварила каву, одяглася й причесалася так, що стала схожа на святу, яка зійшла з ікони. Ізабелла, аж ніяк не дурна дівчина, чудово зрозуміла, звідки я повернувся, обдарувала мене своїм найліпшим поглядом безпритульного собаки й покірливо всміхнулася. Я поставив сумки з вишуканими подарунками дона Одона на зливальницю й подивився на неї.

– Мій батько не пальнув у вас із рушниці?

– У нього закінчилися набої, і він вирішив закидати мене цими банками з мармеладом і шматками овечого сиру.

Ізабелла стиснула губи й напустила на своє обличчя вираз, що відповідав обставинам.

– Отже, тебе назвали на честь твоєї бабусі, Ізабелло?

– Атож, на честь mamma, – підтвердила вона. – Але в її кварталі бабусю називали Везувією.

– Охоче вірю.

– Кажуть, я трохи схожа на неї. Своєю впертістю.

«Ти, мабуть, могла б одержати довідку про це, якби захотіла», – подумав я.

– Твої батьки – гарні люди, Ізабелло. І вони розуміють тебе не гірше, аніж ти розумієш їх.

Дівчина нічого не відповіла. Вона налила мені в піалу кави й чекала мого вердикту. Я мав два варіанти на вибір: вигнати її на вулицю й довести до розпачу двох крамарів або згнітити серце й озброїтися терпінням на два або три дні. Я припустив, що сорок вісім годин цинічної й брутальної поведінки з мого боку – цілком достатній час для того, щоб зламати залізну волю впертої дівчини, і вона навколішках попросить у своєї матері прощення та дозволу повернутися додому на повне утримання батьків.

– Можеш залишитися тут на короткий час…

– Дякую!

– Не поспішай дякувати. Я дозволяю тобі залишитися за двох умов: по-перше, ти щодня навідуватимеш батьків і повідомлятимеш їх, що в тебе все гаразд, а по-друге, слухатимешся мене й підкорятимешся всім правилам поведінки, які існують у цьому домі.

Це звучало патріархально, але надто м’яко. Я зробив суворе обличчя й вирішив заговорити трохи жорсткішим тоном.

– А які правила існують у цьому домі? – запитала Ізабелла.

– Ті, які мені заманеться тут запровадити.

– Я вважаю це справедливим.

– Отже, домовилися.

Ізабелла обійшла навколо стола й з вдячністю мене обійняла. Я відчув тепло й тугі форми сімнадцятирічної дівчини, що притулилася до мого тіла. Я делікатно відіпхнув її на відстань не менш як метр від себе.

– Перше правило: щоб тут не було жодних ніжностей і ми ані обіймалися, ані починали плакати з найменшої нагоди.

– Як накажете.

– Отже, моє слово буде тим законом, на якому ми побудуємо своє співжиття. Зрозуміла?

Ізабелла засміялася й вибігла в коридор.

– Ти куди?

– Наводити порядок у кабінеті. Ви ж не думаєте, що я залишу його таким, який він є?

Мені потрібне було місце, де я міг би поміркувати й заховатися від домашнього ентузіазму та одержимості чистотою, притаманних моїй новій помічниці, тож я пішов до бібліотеки, яка розташувалася під готичним склепінням нефа старовинного середньовічного притулку для вбогих на вулиці Кармен. Решту дня я перебув, оточений книгами, які пахли папською усипальницею, читаючи трактати з міфології та історії релігій доти, доки мої очі готові були впасти на стіл і покотитися підлогою геть із бібліотеки. Я не відривався від читання протягом трьох годин без перерви, але підрахував, що за цей час поглинув не більш як мільйонну частку літератури, зібраної в цьому святилищі книг, не кажучи вже про все, що було написано на цю тему. Я постановив собі повернутися сюди завтра та післязавтра й присвятити щонайменше тиждень тому, щоб розігріти паровий котел своєї думки сторінками й сторінками, на яких розповідалося про богів, чудеса й пророцтва, святих і видіння, одкровення та містерії. Це також допоможе мені менше думати про Крістіну й Педро та про їхнє подружнє життя.