Карлос Сафон – Гра янгола (страница 40)

– Звичайно, ні. Якби вони з цим погоджувалися, то хто приходив би до віри? Нікого не переконаєш вірити в те, що не потребує віри, бо пояснюється біологічними законами.

– То ви вважаєте, що людській природі властиво жити в обмані?

– Нашій природі властиво виживати. Віра – це інстинктивна реакція на ті аспекти існування, що їх ми не можемо пояснити якось інакше, незалежно від того, чи йдеться про моральну порожнечу, яку ми відкриваємо в природі, про неминучість смерті, про таємницю походження речей, про наше відчуття свого власного життя чи про відсутність такого відчуття. Це аспекти елементарні й надзвичайно прості, проте властиві нам обмеження перешкоджають давати непомильні відповіді на ці запитання, тому ми знаходимо на них відповідь емоційну. Це проста й чиста біологія.

– То ви вважаєте, що будь-які вірування або ідеали є не більш як фікція?

– Будь-яке тлумачення реальності або спостереження за нею відбувається з необхідності. У цьому разі проблема корениться в тому, що людина – створіння моральне, закинуте в аморальний усесвіт і приречене на скінченність існування, що не має іншого смислу, крім як продовжувати природний цикл свого виду. Неможливо виживати, перебуваючи в тривалому стані реальності, принаймні для людського створіння. Тому більшу частину свого життя ми перебуваємо в стані мрій і сновидінь, а надто тоді, коли не спимо. Чиста біологія, як я вам уже сказав.

Я зітхнув.

– І після цього ви хочете, щоб я вигадав фабулу, яка спонукає довірливих людей падати навколішки й переконає їх, що вони бачили світло й що існує щось таке, у що треба вірити, за що треба помирати й навіть убивати.

– Достоту так. Я не прошу вас винайти щось таке, чого досі не винайшли в тій або в іншій формі. Я прошу вас тільки про те, щоб ви допомогли мені дати пити спраглому.

– Пропозиція вельми похвальна й милосердна, – зіронізував я.

– Ні, це завдання суто комерційного характеру. Природа є великим вільним ринком. Закон пропозиції й попиту – молекулярним фактом.

– Можливо, вам слід би пошукати інтелектуала для цієї роботи. Говорячи про факти молекулярного та меркантильного характеру, я запевняю вас, що більшість людей ніколи у своєму житті не бачили суму в сто тисяч франків, і вони ладні продати душу або вигадати, що вона в них є, лише за частку від такої суми.

Металевий блиск його очей навіяв мені підозру, що Кореллі готується проказати мені ще одну зі своїх гострих проповідей, які в нього завжди були напохваті. Я подумав про свій рахунок в Іспанському колоніальному банку й сказав собі, що за сто тисяч франків я завжди готовий прослухати і месу, і цілу низку проповідей.

– Інтелектуал – це, як правило, той, хто особливим інтелектом не відзначається, – заявив Кореллі. – Він приписує собі цю характеристику, щоб компенсувати природну безпорадність своїх спроможностей, яку він інтуїтивно відчуває. Тут доречно згадати дуже давнє й дуже точне прислів’я: скажи мені, чим ти хвалишся, і я скажу, чого тобі бракує. Це, власне, модель повсякденної поведінки багатьох людей. Некомпетентний завжди виставляє себе експертом, жорстокий – милосердним, грішник – святим, лихвар – благодійником, нікчемний боягуз – патріотом, нахабний – смиренником, вульгарний – витонченим та елегантним, а йолоп – інтелектуалом. До речі, сама природа в усій своїй творчій діяльності далека від того, щоб бути тією сильфідою[27], яку оспівують поети, насправді вона мати жорстока та ненажерлива й схильна годуватися створіннями, яких народжує для того, щоб жити.

Мене занудило від Кореллі та його поетики, насиченої жорстокою біологією. Стримувані пристрасть і гнів, що відчувалися в словах видавця, мене бентежили, і я запитав себе, чи щось у світі не здавалося йому бридким і гідним осуду, з моєю персоною включно.

– Вам би проголошувати проповіді в школах та церквах на Вербну неділю. Ви мали б гучний успіх, – сказав я.

Кореллі холодно засміявся.

– Не відхиляйтеся від теми нашої розмови. Той, хто мені потрібен, становить протилежність інтелектуалові, тобто він повинен бути людиною розумною. І я таку людину знайшов.

– Ви мені лестите.

– Більше того, я вам плачу. І дуже добре плачу, а це єдині справжні лестощі в цьому продажному світі. Раджу вам ніколи не приймати винагороди, які не надруковані на звороті чека. Від них є зиск лише тому, хто їх дає. А якщо я вам плачу, то сподіваюся, що ви уважно вислухаєте мене й виконуватимете мої інструкції. Вірте мені, коли я кажу вам, що не зацікавлений у тому, щоб ви марнували час. Поки ви одержуєте від мене платню, ваш час – це також мій час.

Його тон був приязним, але очі в нього блищали сталевим блиском і не залишали місця для сумнівів чи неоднозначного розуміння.

– Немає необхідності, щоб ви нагадували мені про це кожні п’ять хвилин.

– Пробачте мені мою наполегливість, сеньйоре Мартін. Якщо я надокучаю вам усіма цими абстрактними мудруваннями, то лише для того, щоб покінчити з ними якнайшвидше. Те, чого я від вас хочу, – це форма, а не суть. Суть завжди залишається тією самою, і її винайдено, відколи існує людський рід. Вона викарбувана у вашому серці, наче номер серії. Я хочу від вас лише того, щоб ви знайшли розумний і цікавий спосіб відповісти на ті запитання, які всі ми перед собою ставимо, і знайшли його завдяки своєму прочитанню людської душі, застосувавши своє мистецтво й уміння робити своє ремесло. Я хочу, щоб ви принесли мені літературний твір, який будить душу.

– І нічого більше…

– І нічого менше.

– Ви говорите про маніпулювання почуттями та емоціями. А не легше було б переконати людей звичайними міркуваннями, викладеними раціонально, просто й чітко?

– Ні. Неможливо започаткувати раціональний діалог із людиною щодо її вірувань та уявлень, які вона здобула не через раціональний розум. Незалежно від того, про що ми стали б із нею говорити: про Бога, про людський рід чи про її патріотичну гордість. Тому мені потрібне щось могутніше, аніж прості розумування, викладені в доброму риторичному стилі. Мені потрібна сила мистецтва, виведення думок і подій на сцену. Нам здається, що ми намагаємося зрозуміти слова, коли слухаємо пісню, але музика визначає, захочемо ми чи ні їй повірити.

Я намагався проковтнути всю цю абракадабру, не вдавившись нею.

– Заспокойтеся, сьогодні промов більше не буде, – пообіцяв Кореллі. – А зараз обговорімо кілька питань суто практичного характеру: ви і я зустрічатимемося приблизно раз на два тижні. Ви повідомлятимете мене про свій поступ і показуватимете вже зроблену роботу. Якщо в мене будуть зауваження й пропозиції щодо змін, я вам про них скажу. Робота триватиме протягом року або протягом часу, який знадобиться на те, щоб її завершити. У кінці цього терміну ви передасте мені всю роботу й усю загальну документацію без винятку, бо вона належить єдиному власникові та гарантові прав, тобто мені. Ваше прізвище як автора не буде зазначене на документі, і ви берете на себе зобов’язання не розголошувати його, після того як передасте мені текст, і не обговорювати зроблену вами роботу або умови нашого договору чи то приватно, чи публічно ні з ким. Натомість ви одержите аванс у сто тисяч франків, який ви, власне, уже одержали, а наприкінці, коли роботу буде мною схвалено, – додаткову винагороду в п’ятдесят тисяч франків.

Я проковтнув слину. Людина ніколи не здогадується про те, яка жадібність ховається в її серці, аж поки не почує ніжний передзвін золотих або срібних монет у своєму гаманці.

– А ви не бажаєте формалізувати наш контракт у письмовому вигляді?

– Наш контракт – це контракт честі. Вашої й моєї. І він уже укладений. Контракт честі не може бути розірваний, бо розірвати можна лише той контракт, який сторони підписали, – сказав Кореллі таким тоном, що я волів би мати з ним підписаний контракт, навіть якби підписувати його довелося кров’ю. – Ще якісь запитання?

– Так. Навіщо?

– Я не розумію вас, сеньйоре Мартін.

– Навіщо вам потрібен цей матеріал чи як ви його називаєте? Що ви думаєте робити з ним?

– Вас тривожать проблеми сумління, Мартін, уже на цьому етапі?

– Можливо, ви вважаєте мене індивідом без принципів, але якщо я погоджуюся взяти участь у роботі того характеру, яку ви мені пропонуєте, то хотів би знати її мету. Думаю, я маю на це право.

Кореллі усміхнувся й поклав свою долоню на мою. Мене взяли дрижаки, коли я відчув доторк його шкіри, холодної й гладенької, наче мармур.

– Тому що вам хочеться жити.

– У цих словах ховається туманна погроза.

– Це просте нагадування про те, що вам уже відомо. Ви мені допоможете тому, що вам хочеться жити, і тому, що для вас не мають ваги ані ціна, ані наслідки; тому, що зовсім недавно ви були на порозі смерті, а тепер ви маєте перед собою вічність і перспективу життя. Ви допоможете мені тому, що ви людина, наділена людськими почуттями. І тому, що, хоча й не хочете цього визнавати, ви маєте віру.

Я прибрав від нього руку й дивився, як він підводиться з крісла й прямує кудись на край саду.

– Не переживайте, Мартін. Усе буде гаразд. Довіртеся мені, – сказав Кореллі тоном лагідним і заспокійливим, майже батьківським.

– Я вже можу йти?

– Звичайно. Я не хочу затримувати вас довше, ніж це потрібно. Мені було приємно поговорити з вами. Тепер я дозволяю вам піти й обміркувати нашу розмову. Ви побачите, що через певний час для вас стануть очевидними всі справжні відповіді на ваші сумніви та запитання. Немає нічого такого на дорозі життя, чого ми не знали б іще до того, як до нього наблизимося. Ми не навчаємося в житті нічого важливого, ми лише спогадуємо.