Карлос Сафон – Гра янгола (страница 38)

Ізабелла відчинила двері на поверх і допомогла мені звестися на ноги. Вона відвела мене до спальні, як інваліда, і допомогла впасти на ліжко. Примостила мою голову на подушку й скинула з мене черевики. Я дивився на неї збентеженим поглядом.

– Зупинися, я не хочу знімати штани.

Вона розстебнула мені ґудзики на шиї й сіла біля ліжка, дивлячись на мене. Усміхнулася зі смутком, не характерним для її віку.

– Я ніколи не бачила вас таким сумним, сеньйоре Мартін. Це через ту жінку, так? Яку я бачила на фото? – Вона взяла мою руку й погладила її, намагаючись мене заспокоїти. – Усе минає, повірте мені. Усе минає.

Попри мою хіть, очі в мене наповнилися слізьми, і я відвернув голову, щоб вона не бачила мого обличчя. Ізабелла погасила лампу на нічному столику й залишилася сидіти біля мене, слухаючи, як плаче цей жалюгідний пияк, не ставлячи жодних запитань і не пропонуючи мені нічого, крім свого товариства й своєї доброти, аж поки я провалився в сон.

Мене розбудила агонія похмілля, тиск на мої скроні й пахощі колумбійської кави. Ізабелла поставила біля ліжка столик зі щойно звареною кавою, а також тарілку з хлібом, сиром, шинкою та одним яблуком. Вигляд їжі викликав у мене напад нудоти, але я простяг руку до кавника. Ізабелла, що спостерігала за мною, стоячи у дверях, де я її не бачив, підійшла й налила мені кави в піалу, розплившись в усмішці.

– Випийте повну піалу, і похмілля як рукою зніме.

Я взяв піалу й надпив.

– Котра година?

– Перша пополудні.

Я з шумом випустив повітря з грудей.

– І скільки годин ти вже не спиш?

– Годин сім.

– І що ти робила?

– Прибирала та наводила лад, але тут роботи на кілька місяців, – сказала Ізабелла.

Я відпив іще один ковток кави.

– Дякую, – промурмотів я. – За каву. І за прибирання, але ти не мусиш цього робити.

– Я роблю це не для вас, якщо саме це вас турбує. Я роблю це для себе. Якщо я житиму тут, то не хочу боятися, що прилипну, коли неумисне прихилюся до чогось.

– Житимеш тут? Ми, здається, домовилися з тобою, що…

– Тссс… – прошепотіла Ізабелла.

Я замовк, погодившись на тимчасове замирення. Зараз я не міг і не хотів сперечатися з Ізабеллою. Ще буде час повернути дівчину в її родину, коли похмілля мене відпустить. Я спорожнив піалу третім ковтком і повільно підвівся. Не менш як п’ять або шість голок устромилися мені в мозок. Я застогнав. Ізабелла підтримала мене рукою.

– Я не інвалід. Можу й сам собі допомогти.

Ізабелла відпустила мене на пробу. Я ступив кілька кроків до коридору. Ізабелла супроводжувала мене, тримаючись дуже близько, ніби боялася, що я в будь-яку мить можу впасти. Я зупинився біля туалету.

– Ти дозволиш мені помочитися самому? – запитав я.

– Робіть це обережно, – промурмотіла дівчина. – Я залишу вам сніданок у галереї.

– Я не голодний.

– Вам треба що-небудь з’їсти.

– Ти моя учениця чи мати?

– Я це кажу для вашого ж таки добра.

Я увійшов до туалету й зачинився зсередини. Моїм очам знадобилося кілька секунд, аби звикнути до того, що я побачив. Туалет був невпізнанний. Чистий і блискучий. Кожна річ на своєму місці. Нове мило на умивальнику. Чисті рушники, про які я навіть не знав, що вони в мене є. Запах лугу.

– Мати Божа, – промурмотів я.

Я підсунув голову під кран і на кілька хвилин пустив холодну воду. Вийшов у коридор і повільно попрямував до галереї. Якщо туалет був невпізнанним, то галерея належала до іншого світу. Ізабелла помила вікна та підлогу й упорядкувала меблі та крісла. Чисте і ясне світло соталося крізь шибки, а запах пилюки зник. Мій сніданок чекав мене на столі, який дівчина застелила чистою скатертиною. Книжки на полицях, схоже, були переставлені, а скляні шафи знову стали блискучими. Ізабелла наливала мені другу піалу кави.

– Твоя праця справляє враження, але це не надовго, – сказав я.

Ізабелла впорядкувала книжки, що лежали стосами на столах і в кутках. Очистила журнальні столики, які були завалені старими газетами та журналами вже десяток років. За якісь сім годин вона завдяки своїй присутності й своїй праці вимела з дому весь бруд і всю темряву, що збиралися тут багато років, і ще й знаходила час та бажання всміхатися.

– Мені подобалося так, як було раніше, – сказав я.

– Авжеж, подобалося. Вам, а також сотні тисяч тарганів, які були тут єдиними пожильцями і яких я повиганяла за допомогою свіжого повітря та аміаку.

– А я думав, що воно так смердить…

– Це не сморід, а запах чистоти, – запротестувала Ізабелла. – Ви могли б виявити бодай трохи вдячності.

– Я тобі вдячний.

– Щось не помітно. Завтра я підіймуся до кабінету й…

– Про це й не думай.

Ізабелла стенула плечима, але в її погляді я побачив таку рішучість, що зрозумів: через двадцять чотири години кабінет у вежі зміниться до невпізнання.

– До речі, сьогодні вранці я знайшла в холі конверт. Хтось, мабуть, підсунув його під двері сьогодні вночі.

Я подивився на неї над піалою.

– Нижні двері замкнені на ключ, – сказав я.

– Я теж про це подумала. Мені це здалося дуже дивним і, хоча на конверті було написане ваше прізвище…

– …ти його відкрила.

– Боюся, що так. Я зробила це, сама того не бажаючи.

– Ізабелло, відкривати листи, адресовані іншим людям, – це аж ніяк не ознака добрих манер. У деяких місцях людей за такий злочин садовлять до в’язниці.

– Про це я не раз казала своїй матері, але вона все одно щоразу відкриває мої листи. І досі перебуває на волі.

– Де лист?

Ізабелла дістала конверт із кишені фартуха й подала його, уникаючи мого погляду. Він мав зубчаті краї й був із грубого й пористого паперу кольору слонової кістки з печаткою янгола на червоному сургучі – вона була зламана – і моїм прізвищем, написаним червоним чорнилом, від якого линули приємні пахощі. Я дістав із конверта складений удвоє аркуш.

Шановний Давиде!

Сподіваюся, ви перебуваєте в доброму здоров’ї й без проблем розпорядилися одержаними грішми. Ви не проти, щоб ми зустрілися сьогодні ввечері в моїй оселі й почали обговорення деталей нашого проекту? Я запрошую легко повечеряти зі мною о десятій. Чекаю вас.

Ваш друг

Андреас Кореллі

Я згорнув аркуш і поклав його назад у конверт. Ізабелла дивилася на мене зацікавленим поглядом.

– Добрі новини?

– Нічого такого, що стосувалося б тебе.

– А хто такий той сеньйор Кореллі? У нього гарний почерк, не те, що у вас.

Я подивився на неї суворим поглядом.

– Якщо я буду вашою помічницею, я повинна знати, з ким ви маєте ділові взаємини. Тобто я маю на увазі, кого мені вітати, а кого гнати геть.

Я зітхнув.

– Він видавець.

– Мабуть, добрий видавець, бо подивіться, на якому папері він пише і в яких конвертах надсилає свої листи. Навіть на це не шкодує грошей. Яку книжку ви пишете для нього?