Карлос Сафон – Гра янгола (страница 37)
– Ти смієшся, шибенику, а мені вже сімдесят, і я не маю жодного, бодай поганенького онука.
Нас зустрів той самий метрдотель, який пам’ятав про мій останній візит, але цього разу без догідливої усмішки й без низьких поклонів. Коли я сказав йому, що не робив попереднього замовлення, він кивнув головою зі зневажливим виразом і клацнув пальцями, щоб підкликати офіціанта, який без церемоній провів нас до столу, що був, либонь, найгіршим у цій залі, біля дверей на кухню й запханий у темний і гамірний куток. Протягом наступних двадцяти п’яти хвилин ніхто не підходив до нашого столу бодай для того, щоб принести меню чи налити в склянку води. Персонал обминав нас десятою дорогою, гримаючи дверима й не помічаючи ані нашої присутності, ані наших спроб привернути до себе увагу.
– Вам не здається, що нам ліпше звідси піти? – сказав нарешті Семпере-син. – Я задовольнився б одним ковтком у будь-якому місці…
Він не встиг промовити ці слова, коли я побачив їх. Відаль і його сеньйора підходили до столу в супроводі метрдотеля і двох офіціантів, які мало не переламувалися в поклонах. Вони сіли, і хвилини через дві розпочалася церемонія цілування рук; усі, хто був у залі, посунули вітати Відаля. Він відповідав на привітання з божественною грацією й ні з ким довго не розмовляв. Семпере-син, який відразу оцінив ситуацію, подивився на мене пильним поглядом.
– Мартін, із вами все гаразд? Ходімо звідси.
Я повільно кивнув головою. Ми підвелися й рушили до виходу, обходячи залу з протилежного боку від того, де стояв стіл Відаля. Перш ніж покинути залу, ми зустрілися з метрдотелем, який не завдав собі клопоту бодай подивитися на нас, і, коли ми вже виходили, я побачив у дзеркалі, яке висіло над рамою дверей, як Відаль нахилився й поцілував Крістіну в губи. Коли ми вийшли на вулицю, Семпере подивився на мене з глибоким смутком.
– Я дуже вам співчуваю, Мартін.
– Не переймайтеся. Просто я зробив поганий вибір. От і все. Якщо це вам не важко, то вашому батькові…
– … ні слова, – відразу погодився він.
– Дякую.
– Вони не варті вашої уваги. Що ви скажете, якщо тепер я запрошу вас до більш плебейського закладу? До їдальні на вулиці Кармен, яка в нас за спиною?
Апетит у мене пропав, але я охоче погодився.
– Гаразд. Ходімо.
Їдальня була поблизу від бібліотеки, і в ній зазвичай харчувалися за помірковану ціну жителі кварталу. Я ледве доторкнувся до страви, яка пахла незрівнянно краще, аніж будь-яка з тих, які мені довелося нюхати в «Мезон доре» за всі роки його існування, але вже за десертом я випив сам-один півтори пляшки червоного вина, і в голові в мене трохи зашуміло.
– Семпере, скажіть мені одну річ. Що ви маєте проти поліпшення раси? Чим можна пояснити, що молодий і здоровий громадянин, якого Всевишній нагородив такими високими перевагами, не хоче брати участі в найризикованішій грі з усіх, які тільки існують?
Син книгаря засміявся.
– А чому ви такі певні, що я не беру в ній участі?
Я доторкнувся вказівним пальцем до носа й підморгнув йому. Семпере-син кивнув головою.
– Ризикуючи, що ви назвете мене святенником і лицеміром, я скажу вам, що волію зачекати.
– Зачекати доки? Доки ваш інструмент вийде з ладу?
– Ви говорите, як мій батько.
– Розумні люди поєднують думку зі словом.
– Певно, ви хотіли сказати щось іще? – запитав він.
– Щось іще?
Семпере кивнув головою.
– Хіба я знаю… – промовив я.
– Певен, що знаєте.
– Ви ж бачили, яка користь із мого знання.
Я хотів налити собі ще один келих вина, але Семпере мене зупинив.
– Будьте розважливі, – сказав він.
– А ви таки справді святенник.
– Кожен є таким, яким він є.
– Це можна вилікувати. А що, як ми зараз підемо з вами в загул?
Семпере подивився на мене з жалістю.
– Мартін, буде краще, якщо ви зараз підете додому й добре виспитеся. Завтра буде вже інший день.
– Ви не скажете батькові, що я напився, гаразд?
Ідучи додому, я зазирав до не менш як семи барів, щоб продегустувати їхні трунки з високими градусами, і дегустував їх доти, доки під тим або іншим приводом мене не виставляли на вулицю, і я плентався ще сто або двісті метрів у пошуках нового порту, де можна було б кинути якір. Я ніколи не був добрим пияком і з наближенням до будинку з вежею так очманів від випитого, що не пам’ятав, ані де я є, ані де я мешкаю. Пригадую, що двоє офіціантів із ресторану в готелі «Два світи» на майдані Реаль потягли мене попід руки й посадили на лаву біля водограю, де я провалився у важкий і темний сон.
Мені наснилося, що я беру участь у похороні дона Педро. Криваве небо нависало над лабіринтом хрестів та янголів, що оточували велику усипальницю Відалів на кладовищі Монтжуїк. Мовчазна процесія людей у чорному оточувала почорнілий мармуровий амфітеатр, який утворював портик усипальниці. Кожна чорна постать тримала в руці велику білу свічку. На тлі світла від сотні свічок вимальовувалися контури великого мармурового янгола, що стояв, похилений від смутку, на п’єдесталі, під яким була розчинена гробниця мого наставника, а в ній – кришталевий саркофаг. Тіло Відаля в білому одязі й з розплющеними очима лежало під склом. Чорні сльози стікали по його щоках. Від процесії відокремився силует його вдови Крістіни, яка впала навколішки перед труною, заливаючись слізьми. Один за одним учасники процесій проходили перед померлим і клали по чорній троянді на кришталеву труну, аж поки накрили її всю, і видно було тільки обличчя небіжчика. Двоє гробокопачів без облич опустили труну в могилу, дно якої було затоплене густою темною рідиною. Саркофаг плавав на поверхні крові, яка потроху просочувалася крізь щілину під віком кришталевої труни. Помалу-потроху саркофаг опускався, і кров накрила труп Відаля. Але перед тим як його обличчя зникло цілком, очі мого наставника ворухнулися й він подивився на мене. Зграя чорних птахів злетіла в повітря, і я кинувся навтіки, заблукавши в лабіринті стежок нескінченного міста мертвих. Лише далекий плач допоміг мені знайти вихід і втекти від зойків чорних постатей, які поставали переді мною й благали, щоб я забрав їх із собою, щоб урятував їх від вічної темряви.
Мене розбудили два жандарми, лупцюючи по нозі кийками. Уже смеркло, і протягом кількох секунд я намагався вгадати, чи переді мною охоронці громадського порядку, чи служителі парки, яких вона послала до мене зі спеціальною місією.
– Ну ж бо, кабальеро, ходіть додому й там проспіться від свого перепою, гаразд?
– Слухаюсь і підкоряюся, пане полковнику.
– Покваптеся, а то я вкину вас до буцегарні, і подивимося, чи там вам захочеться жартувати.
Я не став чекати, поки мені це повторять. Я підвівся, як міг, і потяг додому, плекаючи надію, що прийду раніше, аніж мої ноги заведуть мене до ще одного сумнівного закладу. Подорож, яка за нормальних обставин забирала в мене десять або п’ятнадцять хвилин, тепер розтяглася втричі. Нарешті, описавши кілька чудернацьких петель, я добувся до дверей свого дому, щоб так, ніби моя лиха доля не хотіла сьогодні випускати мене зі своїх рук, знову зустрітися з Ізабеллою, яка цього разу сиділа у внутрішньому передпокої мого маєтку, чекаючи мене.
– Та ви п’яний, – сказала вона.
– Та певно, що п’яний, інакше мені не примарилося б, що я натрапив на тебе опівночі й що ти спиш під дверима мого дому.
– А я не мала куди більше йти. У мене з батьком виникла дискусія, і він прогнав мене з дому.
Я заплющив очі й зітхнув. Мій мозок, ослаблений випивкою та смутком, був неспроможний надати форму потоку заперечень та лайки, що штовхалися на моїх губах.
– Тобі не можна тут залишатися, Ізабелло.
– Будь ласка, лише на цю ніч. Завтра я пошукаю місце в пансіоні. Я благаю вас, сеньйоре Мартін.
– Не дивися на мене очима зарізаного ягняти, – погрозливо сказав я.
– До того ж мене викинули на вулицю з вашої вини, – сказала вона.
– З моєї вини. Оце так вигадала. Ти не знаєш, чи маєш хист до літератури, але палкої уяви в тебе аж надміру. Яка ідіотська причина спонукає тебе вважати мене винним у тому, що твій шляхетний батько виставив тебе на вулицю?
– Коли ви п’яний, то говорите казна-що.
– Я не п’яний. Я ніколи у своєму житті не був п’яний. Відповідай на запитання.
– Я сказала батькові, що ви наймаєте мене помічницею і, починаючи від сьогодні, я присвячуватиму всі свої зусилля літературі й уже не зможу працювати в його крамниці.
– Чого, чого?
– Ми можемо увійти в дім? Мені холодно, а мої сідниці задерев’яніли від тривалого сидіння на кам’яних сходах.
Я відчував, що голова в мене йде обертом, а до горла підступає нудота. Я підвів погляд і подивився на тьмяне світло, яке пробивалося зі слухового вікна над сходами.
– Чи це мені кара небесна, щоб я покаявся за своє непутяще життя?
Ізабелла простежила за моїм поглядом, заінтригована.
– З ким ви розмовляєте?
– Я ні з ким не розмовляю, це монолог. Прерогатива п’яного. Але завтра вранці я піду поговорю з твоїм батьком і покладу край цьому абсурду.
– Я не знаю, чи це добра думка. Він заприсягся, що, коли ви потрапите йому на очі, він вас уб’є. Він має дробовик-дубельтівку, сховану під прилавком. Він такий. Одного разу він убив віслюка з тієї рушниці. Це було влітку поблизу Архентони…
– Замовкни. Ні слова більше. Нехай буде тиша.
Ізабелла кивнула й дивилася на мене очікувальним поглядом. Я знову заходився шукати ключ. Я зараз був неспроможний сперечатися з цим красномовним дівчиськом. Мені треба було впасти на ліжко й втратити тяму, і то якнайшвидше. Я шукав ключа хвилини дві без видимих результатів. Нарешті Ізабелла, не кажучи ні слова, підійшла до мене й засунула руку в кишеню мого піджака, у якій я нишпорив уже разів сто, і знайшла ключ. Вона показала мені його, і я кивнув, визнавши свою поразку.