Карлос Сафон – Гра янгола (страница 35)

Таке пояснення могло спасти на думку лише письменникові-початківцю. Я зітхнув і відчинив двері.

– Заходь.

Я піднявся сходами. Ізабелла йшла за мною на відстані кількох сходинок, наче домашній цуцик.

– Ви завжди снідаєте так довго? Мене це не стосується, звісно, та оскільки я вас тут чекала цілі три чверті години, то вже почала боятися, чи не сталося так, що якийсь шматок застряг у вас у горлі й ось тепер, коли мені вперше пощастило познайомитися з письменником, зі справжнім письменником із тіла й кісток, із моїм щастям могло статися, що оливка пішла йому не в те горло, і тоді настав би кінець моїй літературній кар’єрі, – випалила дівчина, наче з кулемета.

Я зупинився на самій середині сходів і подивився на неї з тим максимально ворожим виразом, на який був здатний.

– Ізабелло, для того щоб наші стосунки не припинилися, ще й не розпочавшись, ми мусимо запровадити певну систему правил. Перше полягатиме в тому, що запитання ставлю я, а ти обмежуєшся відповідями на них. Коли з мого боку запитань немає, то з твого не може бути ані відповідей, ані непотрібного базікання. Друге правило: я снідаю, обідаю чи витаю в хмарах стільки часу, скільки мені заманеться, і це не може бути предметом дискусій.

– Я не хотіла образити вас. Я розумію, що повільне травлення сприяє натхненню.

– Третє правило проголошує, що до полудня я не терплю сарказму. Зрозуміло?

– Так, сеньйоре Мартін.

– Четверте правило вимагає, щоб ти не називала мене сеньйором Мартіном навіть у той день, коли мене ховатимуть. Тобі я, можливо, здаюся викопним динозавром, але мені хочеться вірити в те, що я досі молодий. Для мене це буде найважливішим пунктом нашого договору.

– То як мені вас називати?

– Ти називатимеш мене на ім’я: Давид.

Дівчина кивнула. Я відчинив двері на поверх і показав, щоб вона проходила. Ізабелла на мить завагалася й проскочила у двері одним стрибком.

– Я думаю, що для свого віку ви здаєтеся ще дуже молодим, Давиде.

Я подивився на неї, здивований.

– А скільки мені років, на твою думку?

Ізабелла подивилася на мене згори вниз оцінливим поглядом.

– Десь років тридцять? Але ви справді здаєтеся молодшим.

– Замовкни, будь ласка, і приготуй каву з тієї бурди, яку ти принесла.

– А де кухня?

– Пошукай.

Ми випили справді чудову колумбійську каву, сидячи на галереї. Ізабелла тримала в руці свою піалу й скоса позирала на мене, поки я читав ті двадцять сторінок тексту, які вона принесла. Щоразу, коли я перегортав сторінку й підіймав очі, я зустрічав її очікувальний погляд.

– Якщо ти й далі витріщатимешся на мене, як сова, це забере в мене багато часу.

– То що мені робити?

– Хіба ти не хочеш бути моєю помічницею? Тож допомагай. Знайди якийсь безлад і наведи там лад, наприклад.

– Тут усюди безлад.

– Тож скористайся нагодою.

Ізабелла кивнула головою й вирушила на війну з хаосом та безладом, які були абсолютними диктаторами в моїй оселі. Я почув, як її кроки віддаляються коридором, і став читати далі. Оповідання, яке вона мені принесла, майже не мало чітко вираженого сюжету. Вона розповідала із загостреною спостережливістю та з очевидним умінням знайти потрібні слова про відчуття та переживання, які виникають у свідомості дівчини, що сидить у холодній мансарді у кварталі Рібера, звідки вона спостерігає за містом та за людьми, які снують туди-сюди у вузьких і темних провулках. Óбрази та сумна музика її прози свідчили про самотність на грані розпачу. Дівчина з оповідання проводила години у своєму світі, вряди-годи підходила до розбитого дзеркала й робила собі скалкою скла, яка звідти стриміла, порізи на руках вище ліктів та на стегнах, порізи, що вгадувалися під рукавами. Я майже дочитав оповідання до кінця, коли помітив, як Ізабелла дивиться на мене з дверей, що виходили на галерею.

– Що там?

– Пробачте, що я урвала ваше читання, але що там, у кімнаті в кінці коридору?

– Нічого там нема.

– Звідти долинає дивний сморід.

– Вогкість.

– Якщо хочете, я можу там прибрати і…

– Не треба. Тією кімнатою я не користуюся. І, зрештою, ти не моя служниця й нічого прибирати не повинна.

– Я лише хочу допомогти.

– Допоможи мені, принісши ще одну піалу кави.

– Навіщо? Моє оповідання навіяло на вас сон?

– Котра година, Ізабелло?

– Думаю, близько десятої ранку.

– І це означає…

– …що сарказм заборонений до полудня, – закінчила мою фразу Ізабелла.

Я з тріумфом усміхнувся й подав їй порожню піалу. Вона рушила з нею в напрямку кухні.

Коли вона повернулася, я вже дочитав останню сторінку. Ізабелла сіла переді мною. Я всміхнувся й спокійно випив чудову каву. Дівчина заломила руки й зціпила зуби, нишком позираючи на аркуші зі своїм оповіданням, які я залишив лежати текстом донизу на своєму письмовому столі. Вона витерпіла хвилини дві, перш ніж розтулити рота.

– То як? – запитала нарешті.

– Вона незрівнянна.

Її обличчя засяяло.

– Моя новела?

– Кава.

Вона подивилася на мене поглядом пораненого звіряти й почала збирати свої аркуші.

– Залиш їх там, де вони є, – наказав я.

– Навіщо? Ясно як день, що моє оповідання вам не сподобалося й ви вважаєте мене нещасною ідіоткою.

– Я цього не сказав.

– Ви нічого не сказали, а це ще гірше.

– Ізабелло, якщо ти справді хочеш присвятити себе літературній діяльності або принаймні навчитися писати так, щоб інші тебе читали, то повинна звикнути до того, що нерідко тебе нехтуватимуть, тебе ображатимуть, зневажатимуть і майже завжди ставитимуться до твоєї творчості з холодною байдужістю. Це одна з переваг нашого ремесла.

Ізабелла опустила погляд і глибоко зітхнула.

– Я не знаю, є в мене здібності чи нема. Знаю тільки, що мені подобається писати. Або, якщо висловитися точніше, я не можу жити без того, щоб не писати.

– Брехуха.

Вона підвела очі й подивилася на мене твердим поглядом.

– Ну, гаразд. У мене є здібності, є талант. І мені наплювати на те, що ви не вірите в нього.

Я всміхнувся.

– Це мені вже більше до вподоби. Тут я просто не можу не погодитися з тобою.

Вона подивилася на мене розгубленим поглядом.

– З тим, що я маю талант, чи з тим, що ви не вірите в нього?

– А ти як думаєш?