Карлос Сафон – Гра янгола (страница 34)

Коли я дійшов до цього місця, мої повіки опустилися. З вікна до мене дістався легкий вітерець, який прилетів від моря й позмітав туман із дахів. Я вже хотів був згорнути книжку, коли помітив, що щось залишилося на фільтрі мого мозку, щось таке, що мало стосунок до механічної композиції тих сторінок. Я повернувся до початку й став перечитувати текст. Перший знак я помітив у п’ятому рядку. Далі він повторювався через кожні два або три рядки. Одна з літер, S велика, здавалася трохи нахиленою праворуч. Я дістав із ящика білий аркуш паперу й заклав його в друкарську машинку «Андервуд», яка стояла на моєму письмовому столі. Написав навмання одну фразу:

Suenan las campanas de Santa Mari´a del Mar.

Я витяг аркуш із машинки й пильно роздивився його у світлі настільної лампи.

Suenan… de Santa Mari´a

Я зітхнув. «Lux аeterna» була надрукована на цій самій машинці й, мабуть, у цьому ж таки кабінеті.

Наступного ранку я пішов снідати до кав’ярні, яка була неподалік від паперті собору Санта-Марія-дель-Мар. Навколо бульвару Борна було повно возів та людей, які прийшли на ринок, і торговців та крамарів, що відчиняли свої крамнички. Я сів за одним зі столів, виставлених на вулиці, і замовив каву з молоком. Хтось залишив на сусідньому столі примірник «Ванґардії», і я його підібрав. Поки мій погляд ковзав по заголовках та рекламних оголошеннях, я помітив силует дівчини, яка піднялася сходами до самих дверей собору й сіла на останній сходинці, щоб непомітно спостерігати за мною. Дівчині було близько шістнадцяти чи сімнадцяти років, і вона вдавала, ніби щось пише в зошиті, покрадьки поглядаючи на мене. Я спокійно пригубив свою каву з молоком, а тоді покликав офіціанта, який відразу підійшов.

– Бачите оту сеньйориту, яка сидить біля дверей церкви? Скажіть їй, нехай замовить усе, що хоче, я запрошую її до свого столу.

Офіціант кивнув головою й попрямував до дівчини. Побачивши, що хтось до неї підходить, вона низько нахилила голову над зошитом і вдала абсолютну зосередженість, яка мене насмішила. Офіціант зупинився біля неї й кахикнув. Вона підвела голову від зошита й подивилася на нього. Офіціант пояснив їй свою місію й показав на мене. Дівчина скинула на мене поглядом, стривожена. Я помахав їй рукою. Щоки в неї спалахнули, як жарини. Вона підвелася й підійшла до мого столу, не відриваючи погляду від своїх ніг.

– Ізабелла? – запитав я.

Дівчина підвела погляд і зітхнула, гніваючись на себе.

– Звідки ви знаєте? – запитала вона.

– Надприродна інтуїція, – відповів я.

Вона подала мені руку, і я потиснув її без ентузіазму.

– Можна мені сісти? – запитала вона.

Вона сіла, не чекаючи відповіді на своє запитання. Протягом півхвилини дівчина змінила позу шість разів, поки повернулася до найпершої. Я спостерігав за нею спокійно і з розрахованою незацікавленістю.

– Ви не пам’ятаєте мене, сеньйоре Мартін, правда ж?

– Мабуть, що ні.

– Протягом років я приносила вам кошик із продуктами, які ви замовляли раз на тиждень у «Кана Жисперта».

Образ дівчинки, яка стільки разів приносила мені замовлення з продуктової крамниці, виринув у моїй пам’яті й наклався на доросліше й трохи кутастіше обличчя цієї Ізабелли з її вже жіночими формами й твердим поглядом.

– Дівчинка, якій я регулярно давав чайові, – сказав я, хоча від дівчинки в ній залишилося дуже мало або й нічого.

Ізабелла кивнула.

– Я завжди запитував себе, що ти робиш із тими монетами.

– Я купувала на них книжки в книгарні «Семпере та син».

– Якби ж я знав…

– Якщо я заважаю вам, то піду.

– Ти мені не заважаєш. Тобі щось замовити?

Дівчина заперечливо похитала головою.

– Сеньйор Семпере каже, ти маєш талант.

Ізабелла здвигнула плечима й нагородила мене скептичною посмішкою.

– За загальним правилом, чим більший у людини талант, тим більше вона сумнівається, що його має, – сказав я. – І навпаки.

– У такому разі я справжнє чудо, – відповіла Ізабелла.

– Ласкаво просимо до клубу. Що я можу для тебе зробити?

Ізабелла зробила глибокий вдих.

– Сеньйор Семпере мені сказав, що в найкращому випадку ви могли б прочитати щось із моїх спроб, сказати свою думку й дати мені кілька порад.

Я дивився їй у вічі протягом кількох секунд, нічого не відповідаючи. Вона витримала мій погляд, не моргнувши.

– Це все?

– Ні.

– Так я й думав. Яким буде твій другий пункт?

Ізабелла завагалася хіба що на мить.

– Якщо мої літературні спроби вам сподобаються й ви повірите в мої здібності, я хотіла б просити вас, щоб ви дозволили мені стати вашою помічницею.

– Чому ти вирішила, що мені потрібна помічниця?

– Я могла б давати лад вашим паперам, передруковувати їх, виправляти недогляди й помилки…

– Недогляди й помилки?

– Я не хотіла сказати, що ви робите помилки…

– Що ж ти тоді хотіла сказати?

– Та нічого. Але четверо очей завжди варті більшого, ніж двоє. А крім того, я могла б зайнятися вашим листуванням, виконувати всілякі ваші доручення, допомагати вам у пошуках необхідних матеріалів. Крім того, я вмію готувати й могла б…

– Ти просиш у мене посаду помічниці чи кухарки?

– Я вас прошу дати мені шанс.

Ізабелла опустила погляд. Я не міг утриматися від усмішки. Ця дивна істота була мені симпатична всупереч моєму бажанню.

– Зробімо так. Ти принесеш мені двадцять найкращих сторінок із тих, які написала, тобто ті, що, на твою думку, найпереконливіше свідчать, на що ти спроможна. Не принось мені жодної зайвої, бо я все одно не стану її читати. Я спокійно їх перегляну, і залежно від того, якими вони мені здадуться, ми поговоримо більш конкретно.

Її обличчя спалахнуло радістю, і на мить із нього зійшов той вираз напруження, з яким вона на мене дивилася.

– Ви не пожалкуєте, – сказавши це, вона підвелася й подивилася на мене нервовим поглядом. – А ви не заперечуєте, якщо я принесу ці сторінки вам додому?

– Ти вкинеш їх у мою поштову скриньку. Це все?

Вона поквапно кивнула й пішла геть своїми короткими й нервовими кроками.

Коли мені здалося, що зараз вона не витримає й побіжить, я покликав її:

– Ізабелло!

Вона подивилася на мене стривоженим поглядом.

– Чому ти звернулася саме до мене? – запитав я. – І не кажи мені, що я твій улюблений автор і всі ті лестощі, яких навчив тебе Семпере, щоб ти спробувала в такий спосіб мене розчулити, бо, якщо ти так зробиш, це буде наша перша й остання з тобою розмова.

Ізабелла завагалася на якусь мить. Вона подивилася на мене відвертим поглядом і відповіла без найменшого страху в голосі:

– Я звернулася до вас, бо ви єдиний письменник, якого я знаю.

Вона всміхнулася мені, трохи почервонівши, і пішла геть зі своїм зошитом, своєю невпевненою ходою й своєю щирістю. Я дивився, як вона завернула у вулицю Міральєрс і зникла за собором.

Коли через годину я повернувся додому, вона сиділа під моїми дверима, чекаючи мене зі своїм оповіданням у руках, – так мені принаймні здалося. Побачивши мене, вона підвелася й силувано всміхнулася.

– Я ж тобі сказав, щоб ти вкинула своє оповідання до моєї поштової скриньки.

Ізабелла кивнула головою й стенула плечима.

– У подяку я принесла вам трохи кави з крамниці своїх батьків. Кава колумбійська. Вона чудова. Кава не влазила до поштової скриньки, і я вирішила ліпше вас зачекати.