Карлос Сафон – Гра янгола (страница 27)

Я відкрив конверт.

Вельмишановний сеньйоре Мартін!

Я приїхав на певний час до вашого міста, і для мене було б великою приємністю зустрітися з вами й, можливо, повернутися до розмови на тему моєї пропозиції. Я був би вам дуже вдячний, якби ви, якщо у вас немає іншої попередньої домовленості, завітали на вечерю наступної п’ятниці, 13 числа цього місяця, о 10-й годині вечора на невеличку віллу, яку я винайняв на час свого перебування в Барселоні. Цей будинок розташований на розі вулиць Олот і Сан-Хосе-де-ла-Монтанья, біля входу до парку Ґвель. Сподіваюся, ви зможете прийти, і чекаю вас із великим нетерпінням.

Ваш друг

Андреас Кореллі

Цидулка випала в мене з рук на підлогу, і я поповз до галереї, де ліг на диван, що стояв там, огорнутий сутінками. Залишалося ще сім днів до цієї зустрічі. Я внутрішньо посміхнувся. Я не вірив, що проживу ще сім днів. Заплющив очі й спробував заснути. Постійний свист у вухах тепер здавався мені пронизливішим, ніж будь-коли. Спалахи білого світла шпигали мене в мозок за кожним моїм подихом.

Ви не зможете ані думати, ані писати.

Я знову розплющив очі і втупив погляд у голубу темряву, яка окутала галерею. Поруч зі мною, на столі, досі лежав старий альбом із фотографіями, який залишила Крістіна. Я не мав мужності ані розгорнути його, ані навіть доторкнутися до нього. І все ж таки я простяг руку до альбому й розгорнув його. Перегорнув кілька сторінок, поки знайшов ту, яку шукав. Я видер її з альбому й став роздивлятися. Мала Крістіна йшла молом, який глибоко заходив у море, тримаючись за руку незнайомця. Я притиснув фотографію до грудей і піддався почуттю втоми. Поступово гіркота й гнів того дня, тих років пом’якшилися й мене огорнула гаряча темрява, наповнена голосами й руками, що чекали мене. Я хотів загубитися в ній, як ще нічого не хотів у своєму житті, але щось ніби вистрелило з мене, і гострий удар світла й болю виштовхнув мене з цього приємного сну, який обіцяв стати нескінченним.

«Ще ні, – прошепотів голос, – ще ні».

Я знав, що проминули дні, бо іноді прокидався, і мені здавалося, я бачу світло сонця, яке проникало крізь щілини у віконницях. Кілька разів мені вчувалося, як хтось гупає у двері, і чулися голоси, що промовляли моє ім’я, та незабаром вони замовкали. Через кілька годин або днів я підвівся, підніс руки до обличчя й відчув кров на своїх губах. Не знаю, чи я справді вийшов на вулицю, чи все те мені наснилося, але, сам не знаючи як, я раптом опинився на бульварі Борна й зрозумів, що йду до собору Санта-Марія-дель-Мар. Вулиці були безлюдні під жовтим, наче ртуть, місяцем. Я підняв погляд, і мені здалося, що я бачу, як чорна буря розгортає свої крила над містом. Спалах білого світла розколов небо, і зітканий із дощових крапель плащ упав на землю, наче рій зі скляних скалок. За мить до того як перша крапля доторкнулася до землі, час зупинився, і сотні тисяч дощових сліз зависли в повітрі, мов порошинки куряви. Я знав, що хтось іде в мене за спиною, і чув на своїй потилиці його подих, холодний і просякнутий смородом гнилої плоті та вогню. Відчув, як його пальці, довгі й загострені, доторкнулися до моєї шкіри, і в цю мить крізь завислий нерухомо в повітрі дощ з’явилася та дівчинка, яка жила лише на світлині, притиснутій до моїх грудей. Я взяв її за руку й потяг до себе, знову спрямувавши свої кроки до будинку з вежею, залишивши позад себе холодну потвору, яка повзла за моєю спиною. Коли я прийшов до тями, минуло сім днів.

Був ранок тринадцятого липня, п’ятниця.

Педро Відаль і Крістіна Саньєр одружилися в той день пополудні. Шлюбна церемонія відбулася о п’ятій годині в каплиці монастиря Педральбес, і на ній була присутня лише невеличка частина клану Відалів, бо її найвпливовіші члени, серед них і батько нареченого, не прийшли, у чому відчувалося щось зловісне. Якби були злі язики, то вони сказали б, що одруження улюбленого молодшого сина з дочкою шофера отці династії сприйняли так, ніби на них вилили цебро холодної води. Але злих язиків не було. Уклавши між собою таємний пакт мовчанки, хронікери вищого світу взялися в той день за інші справи, і жодна публікація не присвятила цій церемонії бодай одного рядка. Там не було нікого, хто міг би розповісти, як біля дверей церкви зібрався цілий гурт колишніх коханок дона Педро, що мовчки плакали, наче таке собі сестринство зів’ялих вдів, яким лишилося втратити свою останню надію. Там не було нікого, хто міг би розповісти, що Крістіна несла в руках букет білих троянд і була в сукні кольору слонової кістки, що зливався з кольором її шкіри й створював враження, ніби молода підійшла до вівтаря гола, не маючи на собі іншого вбрання, крім білої вуалі, яка затуляла їй обличчя, та інших прикрас, крім бурштинового неба, що завихрювалося хмарами над шпилем дзвіниці.

Там не було нікого, хто міг би розповісти, як вона вийшла з карети й на мить затрималася, щоб підняти погляд і подивитися в бік майдану перед порталом до церкви, аж поки її очі зупинилися на тому ледь живому чоловікові, у якого тремтіли руки, і вона прошепотіла так тихо, що ніхто не розчув слова, які їй судилося забрати із собою в могилу:

– Нехай вони будуть прокляті. Нехай будуть прокляті обидва.

Через дві години, сидячи в кріслі у своєму кабінеті, я відчинив футляр, що багато років тому потрапив до моїх рук і в якому зберігалося те єдине, що залишилося мені від батька. Дістав револьвер, загорнутий у шматок тканини, і відкинув барабан. Поклав у нього шість куль і знову закрив. Притулив дуло собі до скроні, звів бойок і заплющив очі. У цю мить відчув, як могутній порив вітру несподівано налетів на вежу й вікна кабінету розчахнулися навстіж, ударившись із розгону об стіну. Холодний бриз освіжив мені шкіру, принісши із собою втрачений подих великих сподівань.

Таксі повільно їхало в напрямку околиць кварталу Ґрасіа, де розкинувся безлюдний і похмурий парк Ґвель. Пагорб був утиканий будинками, які бачили і свої кращі дні, вони стриміли між деревами, що ходили хвилями під вітром, наче чорна вода. Високо вгорі на схилі пагорба я побачив великі ворота парку. Три роки тому, коли помер Ґауді, спадкоємці графа Ґвеля за одну песету продали муніципальній раді цю безлюдну частину міста, яка ніколи не мала жодного мешканця, крім свого архітектора. Забутий і занедбаний сад із колонами й вежами навіював думку про проклятий рай. Я сказав водієві, щоб він зупинився перед ґратчастою брамою, і заплатив йому.

– А ви певні, сеньйоре, що вам треба виходити тут? – запитав водій із великим сумнівом у голосі. – Якщо хочете, я можу зачекати кілька хвилин…

– У цьому нема потреби.

Гуркіт двигуна затих, коли таксі з’їхало з пагорба, і я залишився наодинці з відлунням вітру, який гудів між деревами. Опале листя вилітало крізь браму парку й закручувалося вихором у мене під ногами. Я підійшов до ґратчастих воріт, які були замкнені й обплутані іржавими ланцюгами, і заглянув досередини. Світло місяця окреслювало контури дракона над сходами. Якась темна проява дуже повільно спускалася по приступках, дивлячись на мене очима, які блищали, наче перли під водою. То був чорний пес. Собака зупинився внизу сходів, і лише тоді я помітив, що він не сам. Ще двоє звірів мовчки спостерігали за мною. Один із них обережно наблизився до мене в тіні, яку відкидала будка сторожа, що стояла збоку від воріт. Другий, найбільший із трьох, вистрибнув на мур і дивився на мене, стоячи на карнизі, з відстані кількох метрів. Пара від його дихання струменіла між ощиреними іклами. Він відступав назад дуже повільно, не відводячи погляду й не повертаючись до мене спиною. Крок за кроком він відступив до тротуару, який був із протилежного боку воріт. Другий собака став передніми лапами на мур і стежив за всіма моїми рухами. Я озирнувся довкола, шукаючи якусь палицю або камінь, щоб використати їх для самозахисту, якщо собакам заманеться кинутися на мене, але ніде нічого не побачив, крім опалого листя. Я знав, що, якби відвів погляд і кинувся навтіки, собаки погналися б за мною й що я не встиг би пробігти й двадцять метрів, як вони мене наздогнали б і роздерли на шматки. Найбільший пес ступив кілька кроків муром, і я був певен, що він готується до стрибка. Третій собака, якого я побачив першим і який, певно, виконував роль вартового, теж почав дертися на мур у його найнижчому місці, маючи намір приєднатися до двох інших. «Оце так вляпався», – подумав я.

У цю мить пучок світла спалахнув й осяяв три вовчі морди; звірі вмить зупинилися. Я озирнувся через плече й побачив пагорок, що височів за півсотні метрів від брами парку. Там освітилися вікна будинку, єдиного, що стояв на пагорку. Один із псів глухо загарчав і відступив углиб парку. Інші подалися за ним.

Не ставши довго думати, я пішов у напрямку того будинку. Як і писав Кореллі у своєму запрошенні, він стояв на розі вулиць Олот та Сан-Хосе-де-ла-Монтанья. То була досить гарна будівля з гострими кутами у формі вежі, увінчана мансардами, яка, наче вартовий, споглядала на місто та примарний парк біля її підніжжя.

Будинок стояв просто над обривом, і круті сходи вели до його дверей. Пучки золотавого світла променилися з його вікон. Я йшов угору кам’яними сходами й усе виразніше бачив силует людини над балюстрадою третього поверху, нерухомий, наче силует павука, що завмер на своїй павутині. Я досяг останньої сходинки й зупинився, щоб перевести дух. Парадні двері були прочинені, і смужка світла простяглася до моїх ніг. Я наблизився дуже повільно й затримався у дверях. Пахощі зів’ялих квітів линули зсередини будинку. Я штовхнув двері суглобами пальців і ступив на кілька сантиметрів уперед. Переді мною були передпокій і довгий коридор, який вів углиб дому. Я чув якийсь сухий і повторюваний звук, так, ніби вітер розгойдував віконницю й стукав нею об стіну, цей звук долинав із якогось місця в будинку й нагадував удари людського серця. Я ступив кілька кроків у передпокій і побачив ліворуч від себе сходи, які вели у вежу. Мені вчулися легкі кроки, схожі на кроки дитини, що підіймалася на останній поверх.