Карлос Сафон – Гра янгола (страница 29)
– Вас десь чекають, сеньйоре Мартін?
Я йому нічого не відповів, але затримався.
– Хіба людина не переживає, коли знає, що могла б багато чого зробити, щоб потім жити в здоров’ї та достатку, не маючи жодних зобов’язань? – сказав Кореллі за моєю спиною. – Хіба ви не відчуваєте гніву, коли таку можливість виривають у вас із рук?
Я повільно обернувся.
– Що таке рік роботи супроти можливості зробити реальним усе, що вам хочеться? Що таке рік напруженої праці супроти можливості довгого життя без жодних проблем?
«Це й справді ніщо, – сказав я сам собі. – Для мене ніщо».
– У цьому суть вашої обіцянки?
– Призначте ціну самі. Ви хочете підпалити світ і згоріти разом із ним? Зробімо це разом. Але ціну призначаєте ви. Я готовий дати вам те, чого ви найбільше бажаєте.
– Я не знаю, чого я бажаю найбільше.
– Я певен, що знаєте.
Видавець усміхнувся й підморгнув мені. Він підвівся й підійшов до комода, на якому стояла лампа. Висунув першу шухляду й дістав звідти конверт із пергаменту. Подав мені, але я не взяв його. Тоді він поклав його на стіл, що стояв між нами, і знову сів, не сказавши й слова. Конверт був відкритий, і з нього визирали пачки стофранкових банкнот. Цілий статок.
– Ви зберігаєте всі ці гроші в шухляді й залишаєте двері незамкненими? – запитав я.
– Можете порахувати їх. Якщо вам здасться мало, назвіть свою цифру. Я вже вам сказав, що не збираюся торгуватися з вами.
Я подивився на це багатство тривалим поглядом і зрештою похитав головою. Принаймні я його бачив. Воно було реальним. Пропозиція та гординя, що опанувала мене в ці хвилини безнадії та розпачу, були реальними.
– Я не можу взяти їх, – сказав я.
– Ви думаєте, це брудні гроші?
– Усі гроші брудні. Якби вони були чисті, ніхто б їх ніколи не брав. Проблема не в цьому.
– А в чому?
– Я не можу взяти їх, бо не можу прийняти вашу пропозицію. Я не міг би її прийняти, навіть якби хотів.
Кореллі зважив мої слова.
– Ви мені дозволите запитати чому?
– Бо я помираю, сеньйоре Кореллі. Бо мені залишається кілька тижнів життя, а може, днів. Тому щось пропонувати мені немає сенсу.
Кореллі опустив погляд і поринув у тривалу мовчанку. Я слухав, як вітер шарпає вікна й свистить над будинком.
– Не кажіть мені, що ви про це не знали, – докинув я.
– Я здогадувався.
Кореллі залишився сидіти, не дивлячись на мене.
– Є багато інших письменників, які можуть написати для вас цю книжку, сеньйоре Кореллі. Дякую за вашу пропозицію. Вона перевершила всі мої сподівання. На добраніч.
Я рушив до виходу.
– Я міг би допомогти вам подолати хворобу, – сказав він.
Я зупинився на півдорозі й обернувся. Кореллі був лише за дві п’яді від мене й пильно на мене дивився. Зараз він здався мені вищим, аніж тоді, коли я вперше побачив його в коридорі, а його очі були більшими й дуже темними. Я бачив, як моє віддзеркалення в його зіницях зменшувалося, мірою того як вони збільшувалися.
– Вас тривожить мій вигляд, друже Мартін?
Я проковтнув слину й зізнався:
– Так.
– Будь ласка, поверніться до зали й сядьте. Дайте мені можливість пояснити вам більше. Що ви зрештою втрачаєте?
– Нічого, – погодився я.
Він обережно взяв мене за лікоть. Пальці в нього були довгі й бліді.
– Вам немає чого боятися мене, Мартін. Я ваш друг.
Його доторк був мені приємний. Я дозволив повести себе в залу й слухняно сів, наче малий хлопчик, який чекає, що скаже йому дорослий чоловік. Кореллі став навколішки біля крісла й подивився мені у вічі. Він узяв мою руку й сильно стиснув її.
– Хочете жити?
Я хотів відповісти йому, але не знайшов слів. Я відчув, що в горлі мені утворився клубок, а очі наповнилися слізьми. Доти я не розумів, як мені хочеться й далі дихати, і далі щоранку розплющувати очі й мати змогу вийти на вулицю, щоб ступати по каменях, бачити небо, а надто щоб зберегти пам’ять.
Я кивнув головою.
– Я допоможу вам, друже Мартін. Я тільки прошу, щоб ви повірили в мене. Прийняли мою пропозицію. Дозвольте допомогти вам. Дозвольте, щоб я дав вам те, чого ви найбільше хочете. Така моя обіцянка.
Я знову кивнув головою.
– Гаразд.
Кореллі усміхнувся й нахилився наді мною, щоб поцілувати мене в щоку. Губи в нього були холодні, як лід.
– Ви і я, друже мій, удвох зробимо великі справи. Ви побачите, – прошепотів він.
Він дав мені хусточку, щоб я втер сльози. Я зробив це, не відчувши німого сорому за те, що плачу перед незнайомим чоловіком, чого я ніколи не робив, відколи помер мій батько.
– Ви виснажені, Мартін. Залишайтеся на ніч тут. У цьому домі вистачає кімнат. Запевняю вас, що вранці ви почуватиметеся краще й бачитиме речі з більшою ясністю.
Я стенув плечима, хоч і розумів, що Кореллі має слушність. Я ледве тримався на ногах, і мені нічого так не хотілося, як заснути глибоким сном. Не відчував я в собі й сили на те, щоб підвестися з цього крісла, найзручнішого та найгостиннішого з усіх крісел, які будь-коли існували у світі.
– Якщо ви не проти, я залишуся тут.
– Звичайно, я не проти. Я залишу вас тут відпочити. Дуже скоро ви почуватиметеся ліпше. Даю вам слово.
Кореллі підійшов до комода й погасив газову лампу. Зала поринула в синю сутінь. Повіки мені впали, і відчуття сп’яніння затопило голову, проте я ще спромігся побачити силует Кореллі, який перетнув залу й зник у темряві. Я заплющив очі й слухав шелестіння вітру за шибками.
Мені наснилося, що будинок повільно поринає під воду. Спершу крихітні сльози чорної води почали просочуватися зі щілин між плитами, зі стін, з прикрашеної барельєфами стелі, з лампових куль, із замкових шпарин. То була холодна рідина, яка розповзалася повільно й важко, наче краплі ртуті, і повільно утворювала плащ, який затуляв підлогу й огортав стіни. Я відчув, що вода накрила мені ноги й швидко підіймалася. Я залишався в кріслі, бачачи, як рівень води піднявся вище від мого горла і як буквально за кілька секунд досяг даху. Я відчув, що плаваю, і бачив, як бліде світло коливається хвилями за шибками вікон. Я бачив людські постаті, підвішені в цій наповненій водою темряві. Вони пливли, підхоплені потоком, і простягали до мене руки, але я не міг допомогти їм, і вода відносила їх кудись далі. Сто тисяч франків Кореллі плавали навколо мене, коливаючись, мов паперові риби. Я перетнув залу й наблизився до зачинених дверей у протилежному її кінці. Смужка світла пробивалася крізь замкову шпарину. Я відчинив двері й побачив за ними сходи, що вели на саме дно будинку. Спустився ними.
У кінці сходів перед очима поставала овальна зала, у центрі якої виднілися постаті, що утворювали коло. Помітивши мою присутність, люди обернулися, і я побачив, що вони вдягнені в біле, їхні обличчя сховані за масками, а їхні руки – у рукавичках. Сліпуче біле світло горіло над чимось, що здалося мені операційним столом. Чоловік, чиє обличчя не мало ані рис, ані очей, щось перекладав на таці з хірургічними інструментами. Одна з постатей простягла до мене руку, запрошуючи, щоб я наблизився. Я підійшов і відчув, що вони взяли мене за голову й за тулуб і поклали на стіл. Світло засліплювало, але я зміг роздивитися, що всі постаті були однаковими й усі мали обличчя лікаря Тріаса. Я мовчки засміявся. Один із лікарів тримав у руках шприц і зробив мені укол у шию. Я не відчув уколу, лише приємне отупіння та тепло розійшлися моїм тілом. Двоє лікарів поклали мою голову на механізм фіксації й за допомогою гвинтів придавили її планкою, що була підбита знизу ватою. Я також відчув, що мої руки та ноги прив’язали до стола ременями. Я не намагався чинити опір. Коли моє тіло було знерухомлене від ніг до голови, один із лікарів передав скальпель іншому з близнюків, і той нахилився наді мною. Я відчув, що хтось узяв мене за руку й тримає її. То був хлопчик, що дивився на мене з ніжністю й мав те саме обличчя, яке мав я в той день, коли вбили мого батька.
Я побачив, як лезо скальпеля опускається в підводних сутінках, і відчув, як метал зробив надріз на моєму лобі. Болю не було. Я відчув, як щось виливається з надрізу, і побачив, як чорна хмара повільно кровоточила з рани й розсмоктувалася у воді. Кров підіймалася спіралями до світильників, наче дим, і скручувалася мінливими формами. Я подивився на хлопчика, який усміхався й тримав мене за руку, міцно її стискаючи. І тоді я це помітив. Щось рухалося всередині мене. Лише мить тому воно, наче обценьками, стискало мені мозок. Я відчув, як щось виходить із мене, як ото коли витягують колючку, що проникла в тіло до самої кістки. Мене охопила паніка, і я хотів підвестися, проте був знерухомлений. Хлопчик дивився на мене невідривним поглядом і кивав головою. Я подумав, що зараз знепритомнію або прокинуся, і тоді я його побачив. Я побачив його віддзеркаленим у світильниках, які сяяли над операційним столом. Два чорні мацаки вистромилися з рани й поповзли по моїй шкірі. То був чорний павук розмірами з кулак. Він побіг моїм обличчям, але, перш ніж устиг стрибнути зі стола, один із хірургів настромив його на скальпель. Він підняв його до світла, щоб ліпше роздивитися. Павук ворушив лапами й стікав кров’ю навпроти світла. Біла пляма накривала його панцир, схожа на силует із розпростертими крилами. Янгол. Через мить лапи павука завмерли, а його тіло зісковзнуло зі скальпеля. Воно плавало у воді й, коли хлопчик підняв руку, щоб доторкнутися до нього, розсипалося на порох. Лікарі відв’язали мені руки та ноги й послабили механізм, який затискав мою голову. З допомогою лікарів я сів на операційному столі й підніс руку до лоба. Рана вже затяглася. Коли я озирнувся навколо себе, то був сам-один.