Карлос Сафон – Гра янгола (страница 26)

Ісак глибоко зітхнув.

– Коли я почав працювати тут багато років тому, мені розповіли про Даріо Альберті де Цімермана. Думаю, Семпере вам про нього не розповів, звісно…

– Цімерман? Історик?

– Ні, дресирувальник тюленів. Скількох Даріо Альберті де Цімерманів ви знаєте? Одне слово, узимку 1889 року Цімерман увійшов у лабіринт і зник у ньому на цілий тиждень. Його знайшли в одному з тунелів, напівмертвого від страху. Він забарикадувався кількома рядами священних текстів, щоб не бути побаченим.

– Хто міг його побачити?

Ісак подивився на мене довгим поглядом.

– Чоловік у чорному. Звісно, Семпере вам про нього не розповідав?

– Звісно, ні.

Ісак стишив голос і заговорив тоном довірчої таємничості:

– Декотрі з членів нашого товариства впродовж років іноді бачили чоловіка в чорному в тунелях лабіринту. Кожен із таких людей описував його по-різному. Декотрі навіть запевняли, що розмовляли з ним. Одного разу поширилася чутка, ніби чоловік у чорному був духом проклятого автора, котрого зрадив один із членів товариства, забравши звідси одну з його книжок і не зберігши її. Книжка загинула назавжди, і покійний автор вічно блукає тут коридорами, прагнучи помститися; така собі розповідь у стилі Генрі Джеймса[21], які, ви ж знаєте, так подобаються людям.

– Не кажіть мені, що ви вірите в усе це.

– Звісно, ні. Я вірю в інше пояснення. Воно належить Цімерману.

– І в чому ж воно?..

– Воно в тому, що чоловік у чорному – володар цього місця, батько всього таємного й забороненого знання, науки й пам’яті, охоронець світла оповідачів та письменників від незапам’ятних часів… Це наш янгол-охоронець, янгол омани й ночі.

– Від ваших розповідей у мене волосся стає сторч.

– Кожен лабіринт має свого Мінотавра. – Ісак усміхнувся загадковою усмішкою й показав на вхід до лабіринту. – Усе належить вам.

Я піднявся на місточок, який вів до одного з входів, і повільно заглибився в довгий коридор із книг, що підіймався вгору по кривій. Дійшовши до кінця кривої лінії, тунель розходився в чотирьох напрямках і утворював невеличке коло, звідки підіймалися кручені сходи, що губилися у височині. Я піднявся сходами й вийшов на майданчик, звідки відходили три тунелі. Я обрав той, що, як мені здавалося, приводив у самий центр структури, і наважився заглибитись у нього. Ідучи, я доторкався до сотень книг, які стояли до мене корінцями. Я відчув, як у мене проникають пахощі, що тут витали, і світло, яке пробивалося крізь щілини, падало від скляних ліхтарів, що були вставлені в дерев’яні конструкції, і мерехтіло в дзеркалах та між тінями. Я йшов хвилин тридцять, не обираючи собі шляху, аж поки дійшов до такої собі закритої кімнати, у якій стояли стіл і стілець. Її стіни були викладені з книжок і здавалися непроникними, за винятком вузенької щілини, яка створювала враження, що звідти хтось витяг книжку. Я вирішив, що це й буде новим місцем для «Кроків у небо». Подивився на обкладинку востаннє й перечитав перший абзац, уявляючи собі ту мить, коли, якщо так захоче доля, багато років по тому, як я помру й буду забутий, хтось пройде тим самим шляхом, яким пройшов я, і прийде в цю саму залу, щоб знайти невідому книжку, куди я вклав усе, що міг запропонувати. Я поставив її туди з таким відчуттям, що це я залишаюся тут. Саме тоді я відчув чиюсь присутність у себе за спиною й обернувся, щоб побачити чоловіка в чорному, який дивився мені у вічі.

Спочатку я не впізнав свого власного погляду в дзеркалі, одному з багатьох, які утворювали смугу світла вздовж коридорів лабіринту. Я бачив у дзеркалі своє обличчя та свою шкіру, але очі належали незнайомцеві. Каламутні, темні, наповнені лукавством. Я відвів погляд і відчув, як мені до горла знову підступає нудота. Сів на стілець, що стояв біля стола, і набрав повні груди повітря. Подумав, що, либонь, і лікар Тріас розвеселився б на думку, що ракова пухлина в моєму мозку, чи як він там це називає, вирішила завдати мені удару милосердя саме в цьому місці й надати честь стати першим громадянином Цвинтаря забутих письменників. Похованим разом зі своєю останньою й нещасливою книжкою, яка й звела його в могилу. Хтось натрапить на мене тут через десять місяців або десять років, а може, і ніколи. Великий фінал, гідний «Міста проклятих».

Здається, у мене тоді вихопився гіркий сміх, який прочистив мені мозок і повернув уявлення про те, де я є й чого сюди прийшов. Я вже хотів підвестися зі стільця, коли побачив ту книжку. То був досить грубий том, темний і без видимої назви на корінці. Він лежав на стосику ще з чотирьох книжок на самому краю столу. Я взяв його в руки. Палітурки, схоже, були оправлені в шкіру або в якийсь її замінник, темний не так від фарби, як від дотиків. Слова назви, як мені здалося, чимось випалені на першій сторінці обкладинки, були стерті й розмиті, але на четвертій сторінці можна було прочитати ту саму назву без труднощів.

«Lux aeterna»[22]

D. M.

Я припустив, що ініціали, які збігалися з моїми, позначали ім’я автора, але ніде в книжці не знайшов цьому підтвердження. Швидко перегорнув кілька сторінок і побачив, що в тексті чергуються щонайменше п’ять різних мов. Кастильська, німецька, латина, французька й гебрейська. Навмання прочитав один з абзаців – текст нагадав мені молитву, хоч і досить далеку від традиційної літургії, – і подумав, що ця книга може бути требником або молитовником. Текст був позначений цифрами, а деякі рядки були підкреслені, можливо, щоб указати на окремі епізоди або тематичні розділи. Чим довше я роздивлявся цю книжку, тим більше схилявся до думки, що вона нагадує мені про Євангелії та катехізиси моїх шкільних днів.

Я міг би піти звідти, вибрати якусь іншу книжку із сотень тисяч і покинути те місце, щоб більше ніколи туди не повертатися. Я майже повірив у те, що зробив саме так, коли усвідомив, що повертаюся назад тунелями та коридорами лабіринту з книжкою в руці, так, ніби це була комаха-паразит, що присмокталася до моєї шкіри. На якусь мить у мене в голові майнула думка про те, що книжка хоче втекти звідси більше, ніж я, і в якийсь спосіб спрямовує мої кроки. Зробивши кілька кіл і пройшовши кілька разів повз той самий четвертий том повного зібрання творів Ле Фаню[23], я опинився, сам не знаю як, перед сходами, що спускалися по спіралі, і, спустившись ними, знайшов дорогу до виходу з лабіринту. Я думав, Ісак чекає мене біля дверей, але не було жодного знаку його присутності, хоч я був майже переконаний, що хтось спостерігає за мною з темряви. Велике склепіння Цвинтаря забутих книжок було занурене в глибоку тишу.

– Ісаку! – покликав я.

Відлуння від мого голосу загубилося в сутінках. Я марно чекав кілька секунд, а тоді рушив до виходу. Синя сутінь, що соталася крізь склепіння, поступово розсмоктувалася, аж поки темрява навколо мене стала непроглядною. Пройшовши ще кілька кроків, я помітив слабеньке світло в кінці галереї й переконався в тому, що сторож залишив ліхтар під самими дверима. Я обернувся востаннє, щоб подивитися в темряву галереї. Потім потяг за важіль, який приводив у рух механізм із рейок та блоків. Гальма, які блокували засув, розтискалися одне за одним, важіль посунувся, і двері прочинилися на кілька сантиметрів. Я трохи розширив отвір, щоб протиснутися назовні. Через кілька секунд двері знову заскреготіли й зачинилися, клацнувши з гучним відлунням.

Мірою того як я відходив від того місця, відчував, як його чари розвіюються й мене знову опановують нудота й біль. Я двічі впав долілиць: уперше на бульварі Рамбла і вдруге, коли намагався перейти через Віа-Лаєтана, де малий хлопець допоміг мені підвестися й урятуватися з-під коліс трамвая. З великими труднощами я доплентався до дверей свого дому. Будинок цілий день був зачинений, і спека, та сама волога й отруйна спека, яка з кожним днем усе більше душила місто, плавала всередині у вигляді запилюженого світла. Я піднявся до кабінету у вежі й розчинив навстіж вікна. Легкий, майже невідчутний легіт віяв під небом, яким повільно сунули чорні хмари, роблячи кола над Барселоною. Я поклав книжку на письмовий стіл і сказав собі, що ще матиму час, щоб роздивитися її детально. А може, і не матиму. Можливо, мій час уже закінчився. І тоді ніщо вже не має для мене ваги.

У ті хвилини я ледве міг триматися на ногах і мусив у темряві шукати дорогу до ліжка. Знайшов у шухляді навпомацки одну пляшечку з пігулками кодеїну й проковтнув відразу три чи чотири. Засунув пляшечку до кишені й став спускатися сходами, не будучи певен, що зможу доплентати до спальні. Коли дійшов до коридору, мені здалося, що смужка світла під дверима парадного входу замиготіла так, наче хтось був по той бік. Я повільно підійшов до входу, спираючись на стіни.

– Хто там? – запитав я.

Я не почув ані відповіді, ані якогось звуку. На секунду я завагався, але потім відчинив двері й вийшов на майданчик. Нахилився, щоб подивитися вниз, на сходи. Приступки опускалися по спіралі, зникаючи в темряві. Там не було нікого. Я обернувся до дверей і побачив, що маленький ліхтар, який освітлював майданчик, замиготів. Я знову зайшов у дім і замкнув двері на ключ, що часто забував зробити. Отоді я його й побачив. Це був запечатаний конверт кремового кольору. Хтось просунув його під дверима. Я опустився навколішки, щоб підняти його. Це був грубий папір, цупкий і пористий. Конверт був запечатаний сургучем, і на ньому було моє прізвище. На сургучевій печатці я побачив силует янгола з розгорнутими крилами.