Карлос Сафон – Гра янгола (страница 17)

Я розплющив очі. Товсті кам’яні колони, схожі на стовбури дерев, підіймалися в сутінках до голого склепіння. Смуги запилюженого світла падали по діагоналі, ковзаючи по нескінченних рядах ліжок. Дрібненькі краплі води капали згори, ніби чорні сльози, які лунко виляскували, коли досягали підлоги. Сутінки пахли пліснявою й вологістю.

– Ласкаво просимо до чистилища.

Я трохи підвівся й побачив чоловіка, одягненого в лахміття, що читав газету у світлі ліхтаря й сяяв усмішкою, якій бракувало половини зубів. Перша сторінка газети, яку він тримав у руках, повідомляла, що генерал Прімо де Рівера[16] перебрав на себе всю владу в державі й проголошує диктатуру в білих рукавичках, щоб урятувати країну від неминучої катастрофи. Тій газеті було щонайменше шість років.

– Де я?

Чоловік подивився на мене через газету зацікавленим поглядом.

– У готелі «Ріц». Хіба не чуєте за запахом?

– Як я сюди потрапив?

– Світ не без добрих людей. Вас принесли сюди вранці на ношах. Певно, добре хильнули вчора, бо оце тільки щойно проспалися.

Я обмацав свій піджак і переконався, що всі гроші, які були зі мною, зникли.

– Який дивний наш світ! – вигукнув чоловік із газетою, прочитавши там якісь новини. – Відомо, що на найвищих фазах кретинізму відсутність ідей компенсується надміром ідеологій.

– Як можна звідси вийти?

– Якщо ви так поспішаєте… Існують два способи: один – постійний, другий – тимчасовий. Постійний спосіб – це через дах. Один стрибок, і ви назавжди звільняєтеся від цієї мерзоти. Вихід тимчасовий он там, у глибині, де ходить отой псих зі здійнятим угору кулаком, у якого спадають штани, коли він вітає революційним вигуком кожного, хто повз нього проходить. Але якщо ви вийдете там, то рано чи пізно повернетеся сюди.

Чоловік із газетою дивився на мене з іронічною посмішкою й з тією ясністю в погляді, яка іноді притаманна лише божевільним.

– Це ви вкрали в мене гроші?

– Така підозра мене ображає. Коли вас сюди принесли, ви вже були чистісінький, до того ж я беру лише чеки, що котуються на біржі.

Я залишив того психа на його ліжку з його давньою газетою та дотепними промовами. У голові в мене досі паморочилася, і я з великими труднощами спромігся пройти чотири кроки по прямій лінії, але встиг дійти до дверей, які були в одній із бічних стін великого склепу; за ними виднілися сходи. Слабеньке світло просочувалося десь нагорі сходів. Я піднявся на висоту чотирьох чи п’яти поверхів, аж поки відчув подмух свіжого повітря, що залітав крізь великі двері, до яких вели сходи. Я вийшов назовні й зрозумів нарешті, де опинився. Переді мною було озеро, що нависало над деревами парку Цитаделі. Сонце вже опускалося над містом, і накриті водоростями води вигиналися хвилями, наче розлите вино. Водний резервуар був схожий на грубо вимуруваний замок або на в’язницю. Він був збудований для того, щоб постачати водою павільйони Всесвітньої виставки 1888 року, але з часом внутрішній простір цього світського собору почав правити за притулок для вмирущих та вбогих, які не мали де більше ховатися від нічної темряви або холоду. Велике водоймище, обладнане на асотеї, тепер перетворилося на заболочене й каламутне озеро, яке повільно витікало крізь щілини в будівлі.

Саме тоді я помітив постать чоловіка, який стояв на одному з країв асотеї. Ніби відчувши на собі мій погляд, він рвучко обернувся й подивився на мене. Голова й досі йшла обертом, перед очима стояв туман, але мені здалося, що та постать наближається. Вона наближалася досить швидко, так, ніби її ноги не доторкалися до землі, і вона пересувалася якимись дивними стрибками, надто швидкими й спритними, щоб мій погляд устигав їх помітити. Проти світла я майже не бачив її обличчя, проте зрозумів, що йдеться про кабальєро з чорними й блискучими очима, що здавалися надто великими для його обличчя. Він підходив до мене ближче, і моє враження, що його силует виростає й збільшується, посилювалося. Це наближення примусило мене похолонути від страху, і я відступив на кілька кроків назад, не усвідомлюючи, що позад мене озеро. Я відчув, що втрачаю ґрунт під ногами, і вже почав падати спиною в чорну воду, коли незнайомець устиг схопити мене за руку. Він обережно потяг мене до себе й вивів на твердий ґрунт. Посадив на одну з лав, що оточували басейн, і я глибоко вдихнув повітря. Його очі були нормального розміру, зростом він був як і я, його кроки та рухи нічим не відрізнялися від кроків та рухів будь-якого іншого чоловіка. Вираз його обличчя був приязний і заспокійливий.

– Дякую, – сказав я.

– З вами все гаразд?

– Так. Лише трохи паморочиться в голові.

Незнайомець сів поруч зі мною. На ньому був чорний костюм-трійка вишуканого крою з невеличкою срібною брошкою на лацкані піджака – янгол із розгорнутими крилами, який здався мені дивно знайомим. Мені спало на думку, що в появі кабальєро в бездоганному вбранні на цій асотеї було щось не зовсім звичайне. Ніби прочитавши мої думки, кабальєро всміхнувся.

– Сподіваюся, я вас не налякав, – сказав він. – Певне, ви не думали, що зустрінете когось тут, нагорі.

Я подивився на нього розгубленим поглядом. Побачив віддзеркалення свого обличчя в його чорних зіницях, що розширилися, як ото пляма чорнила розповзається на папері.

– Чи можу я запитати, що вас сюди привело?

– Те саме, що й вас: великі сподівання.

– Андреас Кореллі, – промурмотів я.

Його обличчя засяяло.

– Яка велика радість для мене, що можу нарешті привітати вас безпосередньо, мій друже.

Він говорив із легким акцентом, я не зміг визначити, яким саме. Мій інстинкт підказував, щоб я негайно підхопився на ноги й пішов звідти якомога швидше, перш ніж цей незнайомець устигне промовити бодай іще одне слово, але щось у його голосі, у його погляді вселяло спокій і довіру. Я не став запитувати себе, як він міг довідатися, що знайде мене в цьому місці, тоді як навіть я сам не знав, де я є. Мене заспокоїли звук його голосу та блиск очей. Він подав мені руку, і я потиснув її. Його усмішка обіцяла втрачений рай.

– Гадаю, я повинен подякувати вам за те добре ставлення, яким ви обдаровуєте мене вже багато років, сеньйоре Кореллі. Боюся, я в боргу перед вами.

– Аж ніяк. Це я перед вами в боргу, друже мій, і це я повинен просити вибачення, що підійшов до вас у такому невідповідному місці й у такий невідповідний момент, але признаюся, що вже давно хочу поговорити з вами, однак досі не мав слушної нагоди.

– То що я міг би зробити для вас? – запитав я.

– Я хочу, щоб ви працювали для мене.

– Даруйте?

– Я хочу, щоб ви писали для мене.

– А, справді. Я й забув, що ви видавець.

Незнайомець засміявся. Сміх у нього був дуже лагідний, сміх дитини, яка ніколи не розбила жодної тарілки.

– Найкращий у світі. Видавець, про якого ви мріяли протягом усього свого життя. Видавець, який подарує вам безсмертя.

Незнайомець подав мені свою візитну картку, достоту таку, яка в мене зберігалася і яку я знайшов у своїх руках, коли прокинувся після ночі з Хлоєю.

Andreas Corelli

Е`diteur

Е`ditions de la Lumiе`re

Boulevard St.-Germain, 69. Paris

– Своєю пропозицією ви робите мені велику приємність, сеньйоре Кореллі, але боюся, що прийняти її я не можу. У мене контракт із…

– Баридо й Есковільясом, я знаю. То покидьки, – пробачте, я не хотів би образити вас, – з якими вам не варто підтримувати жодних стосунків.

– Цю думку поділяють і інші люди.

– Сеньйорита Саньєр, наприклад?

– А ви знайомі з нею?

– Я про неї чув. Схоже, це жінка, чию повагу й захват не так легко завоювати, правда ж? Хіба їй не хочеться, щоб ви покинули тих двох паразитів і працювали на самого себе?

– Це не так просто. Я підписав контракт, який прив’язує мене до них принаймні ще на сім років.

– Я знаю, але ви не турбуйтеся. Мої адвокати вивчають це питання, і запевняю вас: існує кілька законних способів розірвати ваш контракт у разі, якщо ви погодитеся прийняти мою пропозицію.

– Яку саме?

Кореллі всміхнувся з грайливим і лукавим виглядом, ніби школяр, якому приємно відкрити відому лише йому таємницю.

– Якщо ви погодитеся протягом року працювати лише на мене й за цей час написати книжку, сюжет та вимоги до якої ми з вами обговоримо під час підписання контракту й за яку я вам авансом заплачу сто тисяч франків.

Я подивився на нього, здивований.

– Але якщо ця сума здасться вам недостатньою, то я згоден обговорити з вами ту, яка вас задовольнить. Можете мені повірити, сеньйоре Мартін, я не збираюся воювати з вами за гроші. А крім того, я переконаний, що й ви не станете цього робити, бо коли я вам розповім, яку саме книжку від вас хочу, то ціна за неї відразу відійде на другий план.

Я зітхнув і в душі засміявся.

– Бачу, ви мені не вірите.

– Сеньйоре Кореллі, я автор авантюрних романів, на яких навіть не стоїть моє прізвище. Мої видавці, яких ви начебто знаєте, – це двоє примітивних аферистів, які не варті того сміття, вага якого дорівнює їхній вазі. Ось уже багато років я заробляю собі на життя цією професією, але досі не написав жодної сторінки, яка мене задовольнила б. Жінка, яку я кохаю, вважає, що я занапащаю своє життя, і вона має слушність. Вона також вважає, що я не маю права жадати її, що ми з нею дві нічого не варті душі і єдиним резоном нашого існування є почуття вдячності, яке ми плекаємо щодо одного чоловіка, який обох нас витяг з убогості, і, можливо, вона має рацію також у цьому. Але яка зрештою різниця? Я й незчуюся, коли мені стукне тридцять років і я остаточно зрозумію, що з кожним днем стаю все менше схожим на того чоловіка, яким мріяв стати, коли мені було п’ятнадцять. Та ще й невідомо, чи дотягну я до тридцяти років, бо моє здоров’я останнім часом стало таким самим безглуздим і непевним, як і моя праця. Сьогодні, якщо мені вдається скомпонувати за годину одну або дві читабельні фрази, я маю всі підстави бути задоволеним. Ось який із мене автор і яка людина. Зовсім не той, який може сподіватися на візити видавців із Парижа з чеками в руках, що проситимуть мене написати книжку, яка змінить моє життя й перетворить на реальність мої надії.