Карлос Сафон – Гра янгола (страница 16)

– А якщо він нам не дозволить?

– Тоді ми зробимо це так, щоб він нічого не знав.

Я так ніколи й не знатиму, чи зробив це для того, щоб допомогти Відалю, як переконував сам себе, чи для того, щоб мати привід бути поруч із Крістіною. Ми тепер зустрічалися майже щовечора в будинку з вежею. Крістіна приносила аркуші, які Відаль списував попереднього дня від руки, де завжди було безліч підчисток, викреслених цілих абзаців, усіляких приміток і тисячі інших спроб порятувати те, що було неможливо порятувати. Ми підіймалися в кабінет і розташовувалися на підлозі. Спочатку Крістіна читала вголос списані сторінки, а потім ми довго обговорювали їх. Мій перший наставник мав намір написати щось подібне до епічної саги, яка охоплювала б життя трьох поколінь барселонської династії, що не вельми відрізнялася від Відалів. Дія починалася за кілька років до промислової революції з прибуттям двох братів-сиріт у місто й розгорталася в стилі біблійної притчі про Каїна та Авеля. Один із братів незабаром став найбагатшим і наймогутнішим магнатом своєї доби, тоді як другий присвятив себе церкві та допомозі вбогим, трагічно закінчивши своє життя, – цей епізод нагадував трагічні пригоди священика й поета Жасінта Вердаґера[14]. Протягом життя брати зустрічалися, і бурхливі мелодрами, скандали, убивства, незаконні любовні інтриги, трагедії та інші перипетії подібного жанру проходили нескінченною галереєю на тлі народження сучасної метрополії та індустріального й фінансового світу. Сюжет роману переповідає онук одного з братів, який реконструює цю історію, спостерігаючи грандіозну пожежу в місті з одного з палаців готелю «Педральба» протягом Кривавого тижня 1909 року[15].

По-перше, мене здивувало, що сюжет роману був тим самим, який я накидав Відалеві кілька років тому, сподіваючись допомогти йому взятися нарешті за роман, що його він давно обіцяв почати писати. По-друге, він ніколи мені не казав ані про те, що вирішив використати його, ані про те, що змарнував на нього вже кілька років, і зовсім не тому, що не мав часу або можливостей як слід над ним попрацювати. По-третє, мене, можна сказати, приголомшив той факт, що роман у тому вигляді, у якому я з ним ознайомився, був цілковитим і грандіозним провалом: жоден елемент у ньому не працював – дивували своєю абсолютною неспроможністю і персонажі, і структура, і атмосфера, і драматизація; і навіть мова та стиль навіювали думку про натужні зусилля аматора, котрий міг похвалитися хіба тим, що має досить вільного часу.

– Ну як він тобі? – запитала Крістіна. – Гадаєш, його можна підправити?

Я вирішив не казати їй, що Відаль запозичив ідею свого сюжету в мене, і, намагаючись не ускладнювати справу, що й так була дуже складною, усміхнувся й кивнув головою.

– Над ним треба трохи попрацювати. Ото й усе.

Коли вже почало сутеніти, Крістіна сіла за машинку й удвох ми стали переписувати книжку Відаля – літеру за літерою, рядок за рядком, сцену за сценою.

Сюжет, який накрутив Відаль, був таким розмитим і банальним, що я вирішив відтворити той, який сам же вигадав, коли підказав йому ідею. Повільно ми почали повертати до життя персонажів, повністю змінюючи їхній внутрішній світ і переробляючи їх докорінно. Жодна сцена, жодна мить, жоден рядок і жодне слово не вижили в цьому процесі; проте мірою того, як ми просувалися вперед, мене опановувало відчуття, що ми рятуємо той роман, який Відаль носив у серці й хотів написати, але не знав як.

Крістіна розповідала мені, що іноді Відаль уже через кілька тижнів після того, як написав ту або ту сцену, перечитував її в передрукованому нею варіанті й дивувався з того, як добре вона написана й звідки в нього взявся талант, у який він уже перестав вірити. Крістіна боялася, щоб він не розгадав, що ми робимо, і казала мені, що нам слід триматися ближче до оригіналу.

– Ти почасти маєш рацію. Ніколи не варто недооцінювати самолюбство письменника, а надто письменника пересічного, – відповідав я.

– Мені не подобається, коли ти так говориш про Педро.

– Співчуваю. Мені також.

– Принаймні тобі б бодай трохи вповільнитися. Вигляд у тебе кепський. Тепер мене непокоїть уже не Педро, тепер я тривожуся за тебе.

– Сподіваюся, наші зусилля не будуть марними.

З плином часу я призвичаївся жити тільки для того, щоб утішатися хвилинами, протягом яких вона була поруч зі мною. Це не могло не позначитися на моїй власній роботі. Час для того, щоб працювати над «Містом проклятих», я брав там, де його в мене не було: на сон я тепер виділяв лише три години на добу й мусив іще більше його скоротити, щоб мати змогу виконувати умови свого контракту. Баридо й Есковільяс мали за правило не читати жодної книжки ні з тих, які вони самі публікували, ні з тих, що їх публікували конкуренти, але Отрута їх читала й незабаром почала підозрювати, що зі мною діється щось дивне.

– Це вже не ти, – іноді казала мені вона.

– Звісно, не я, люба Ермініє. Це Іґнатіус Б. Самсон.

Я розумів, на який ризик наражаюся, але мені було байдуже. Мені було байдуже, що я щодня прокидався вкритий потом і що серце в мене стугоніло, як несамовите, ніби хотіло проломитися крізь ребра. Я готовий був платити таку ціну й навіть вищу, аби тільки не відмовитися від спілкування, неквапного й таємного, що просто не могло не перетворювати нас на спільників. Я чудово розумів, що Крістіна все бачила в моїх очах, коли приходила в мій дім, і при цьому знала, що ніколи не відповість на мої почуття. Наші стосунки ні в чому не мали ані майбутнього, ані великих надій, і нам обом це було відомо.

Іноді, стомлені від спроб утримати на поверхні цей корабель, що протікав у всіх своїх частинах, ми відривалися від рукопису Відаля й наважувалися поговорити про щось, але тільки не про ті почуття, стільки часу приховувані, що вони починали спалювати мені мозок. Іноді я набирався духу й брав її руку. Вона дозволяла мені так робити, але я знав: це їй не подобається, вона відчувала – ми робимо щось недобре, і таким чином обов’язок вдячності, який прив’язував нас обох до Відаля, об’єднував нас і розлучав водночас. Якось пізно ввечері, коли вона вже наготувалася йти, я взяв її обличчя в долоні й спробував поцілувати. Вона завмерла нерухомо, і коли я побачив своє віддзеркалення в її погляді, то не наважився сказати нічого. Вона підвелася й пішла, не сказавши ні слова. Після того я не бачив її протягом двох тижнів, а коли вона повернулася, то примусила мене пообіцяти, що більше такого ніколи не станеться.

– Давиде, ти повинен зрозуміти, що коли ми закінчимо працювати над книжкою Педро, то не будемо зустрічатися, як зустрічаємося тепер.

– Чому?

– Ти знаєш чому.

Але Крістіна несхвально дивилася не лише на мої спроби домогтися її прихильності. Я почав підозрювати, що Відаль не збрехав, коли сказав мені, що їй не подобаються книжки, які я пишу для Баридо та Есковільяса, хоча сама вона про це й мовчала. Мені неважко було уявити собі, як вона думає, що моя робота продажна й бездуховна, що я продаю своє сумління за жалюгідну милостиню задля збагачення двох бридких пацюків, бо не маю мужності писати від власного серця, від свого імені та своїх власних почуттів. Найдужче мені боліло те, що, по суті, вона мала слушність. Я почав мріяти про те, щоб відмовитися від свого контракту й написати власну книжку лише для неї, лише для того, щоб здобути її повагу. Якщо те єдине, що я вмію робити, здається їй чимось дуже поганим, то, можливо, мені ліпше повернутися до сірих і жалюгідних днів праці в газеті. Адже я завжди зможу розраховувати на прихильність та милосердя Відаля.

Пропрацювавши всю ніч, неспроможний заснути, я вийшов прогулятися. Я не обирав якогось певного напрямку, і ноги принесли мене до того місця, де будували храм Святої Родини. Коли я був малим хлопцем, батько часто приводив мене сюди, щоб показати цей лабіринт скульптур і портиків, який, здавалося, ніколи не підійметься вгору, наче він був проклятий. Мені подобалося знову й знову повертатися до нього й переконуватися, що нічого там не змінилося, що місто й далі будували навкруг нього, але храм Святої Родини залишався в руїнах від свого першого дня.

Коли я туди дійшов, у голубому сяйві світанку над обрієм уже палахкотіла червона смуга, на тлі якої чітко вирізнялися вежі фасаду Різдва. Східний вітер змітав пилюку з незабрукованих вулиць і розносив гострий сморід від фабрик, димарі яких стриміли на межі кварталу Сант-Марті. Я саме перетинав вулицю Мальорки, коли побачив вогні трамвая, який наближався до мене крізь ранковий туман. Я почув, як торохкотять металеві колеса на рейках, і дзеленчання дзвінка, яким кондуктор попереджав у темряві про наближення трамвая. Я хотів відбігти вбік, але не зміг. Я стояв між рейками, наче прикипів до місця, і дивився, як освітлений трамвай накочується на мене. Я почув крики кондуктора й побачив іскри, що вихоплювалися з-під коліс, коли трамвай різко загальмував. Але навіть тепер, коли смерть була вже за кілька кроків від мене, я не міг поворухнути жодним мускулом. Я відчув запах електрики, який супроводжував біле світло, що засліплювало мені зір доти, доки фари трамвая не зникли з-перед моїх очей. Я впав, наче лялька, зберігши тяму лише на кілька секунд, протягом яких устиг побачити, що огорнуте димом колесо трамвая зупинилося за двадцять сантиметрів від мого обличчя. Потім усе провалилося в темряву.