Карлос Сафон – Гра янгола (страница 15)

– Вітаємо тебе з двадцятивосьмиріччям, Давиде.

Я про це геть забув.

У кінці святкової вечері я попросив пробачення й на мить вийшов у сад, щоб ковтнути свіжого повітря. Небо, всіяне зірками, накинуло сріблясту вуаль на дерева. Не минуло й хвилини, як я почув кроки, що наближалися до мене, і коли обернувся, то побачив особу, яку найменше сподівався побачити в цю хвилину, – Крістіну Саньєр. Вона всміхнулася мені, ніби хотіла попросити пробачення за свою несподівану появу.

– Педро не знає, що я вийшла поговорити з вами, – сказала вона.

Я зауважив, що «дон» випав із її звертання, проте вдав, ніби нічого не помітив.

– Мені треба поговорити з вами, Давиде, – сказала вона. – Але не тут і не тепер.

Навіть сутінки саду не змогли приховати мою розгубленість.

– Ми зможемо побачитися завтра в якомусь місці? – запитала вона. – Обіцяю, що не заберу у вас надто багато часу.

– За однієї умови, – сказав я. – Ви більше не звертатиметеся до мене на «ви». Я вже й так відчув себе надто старим після цього дня народження.

Крістіна всміхнулася.

– Згода. Я до вас звертатимуся на «ти», якщо й ви звертатиметеся до мене на «ти».

– Казати людям «ти» – одна з моїх спеціальностей. То де ти хочеш щоб ми зустрілися?

– Можна в тебе вдома? Я не хочу, щоб хтось нас побачив або щоб Педро довідався про нашу розмову.

– Якщо тобі так зручніше…

Крістіна всміхнулася з полегкістю.

– Дякую. Отже, завтра? Пополудні?

– Як тобі зручніше. Ти знаєш, де я живу?

– Мій батько знає.

Вона трохи нахилилася й цмокнула мене в щоку.

– Ще раз вітаю з днем народження, Давиде.

Перше ніж я встиг сказати щось іще, вона зникла, ніби розчинилася в саду. Коли я повернувся до салону, вона вже пішла. Відаль скинув на мене холодним поглядом із протилежного кінця салону й лише тоді, коли зрозумів, що я його бачу, усміхнувся.

Через годину Мануель, діставши дозвіл Відаля, сказав, що відвезе мене додому в «іспано-свісі». Я сів поруч із ним, як завжди робив у тих випадках, коли ми були в машині лише вдвох. Шофер користався з цієї можливості, щоб ознайомити мене з наукою водіння машини, і дозволяв мені навіть сідати за кермо на короткий час, але з умовою, щоб Відаль нічого про це не знав. У ту ніч Мануель був мовчазніший, ніж зазвичай, і не розтулив рота, доки ми не доїхали до центру міста. Він був худіший, аніж тоді, коли я бачив його останнього разу, і мені також здалося, що вік почав на нього впливати.

– У вас якісь неприємності, Мануелю? – запитав я.

Шофер стенув плечима.

– Нічого важливого, сеньйоре Мартін.

– Але я бачу, вас непокоїть щось…

– Дурниці зі здоров’ям. У моєму віці з’являється безліч дрібних проблем, ви ж бо знаєте. Але не це для мене головне. Для мене головне – моя дочка.

Я не знав, що можна на це відповісти, і лише кивнув головою.

– Я знаю, вона подобається вам, сеньйоре Мартін. Моя Крістіна. Батько завжди здогадується про такі речі.

Я знову відповів йому мовчанкою, що означала підтвердження. Ми більше не обмінялися жодним словом, аж поки Мануель не зупинив машину на початку вулиці Фласадерс. Він потиснув мені руку й ще раз привітав із днем народження.

– Якщо зі мною щось станеться, – сказав він, – ви ж допоможете їй, чи не так, сеньйоре Мартін? Ви зробите це для мене?

– Звичайно, Мануелю. Але що з вами може статися?

Шофер усміхнувся й попрощався зі мною помахом руки. Я побачив, як він сів у машину й повільно від’їхав. Я не мав у цьому цілковитої переконаності, але міг би заприсягтися: зі мною він мовчав майже всю дорогу, а тепер розмовляв сам із собою.

Цілий день я крутився в домі, прибираючи та наводячи лад, провітрюючи кімнати та кутки, про які забув, що вони й існують. Збігав на ринок і купив там цілий оберемок квітів, та коли повернувся, то виявив, що не знаю, куди заподілися ті вазони, у які їх можна поставити. Я одягся так, ніби збирався вирушити на пошуки роботи. Підбирав слова та привітання, які здавалися мені безглуздими. Заглянув у дзеркало й зрозумів, що Відаль мав рацію: я був схожий на вампіра. Кінець кінцем сів у крісло на галереї й став чекати з книжкою в руках. За дві години я не прочитав навіть першу сторінку. Нарешті точно о четвертій годині дня я почув кроки Крістіни на сходах і підхопився на ноги одним стрибком. Коли вона подзвонила у двері, я вже чекав там на неї цілу вічність.

– Привіт, Давиде. Я невчасно?

– Ні, ні. Навпаки. Проходь, будь ласка.

Крістіна чемно всміхнулася й пройшла в коридор. Я повів її до читальної зали, що була на галереї, і запросив сідати. Вона обвела залу повільним поглядом.

– Цей будинок справляє дивне враження, – промовила вона. – Педро мені вже казав, що ти живеш у панському домі.

– Він віддає перевагу терміну «похмурий», але, думаю, це питання особистого смаку.

– Можна мені запитати, чому ти тут оселився? Цей будинок завеликий для людини, яка живе сама-одна.

«Людини, яка живе сама-одна, – подумав я. – Чоловік зрештою перетворюється на такого, яким він бачить себе в очах жінки, що її жадає».

– Хочеш знати правду? – запитав я. – А правда полягає в тому, що мені захотілося тут жити, бо протягом багатьох років я щодня бачив цей дім, коли йшов до редакції й повертався звідти. Він завжди був замкнений, і я зрештою став думати, що він чекає на мене. А потім став мріяти, що колись я зможу оселитися в ньому. Так і сталося.

– А чи всі твої мрії справджуються, Давиде?

Цей іронічний тон здався мені запозиченим у Відаля.

– Ні, – відповів я. – Це єдина з моїх мрій, що справдилася. Але ти хочеш поговорити зі мною про щось, а я розважаю тебе балачками, які, звичайно ж, тобі не цікаві.

Мій голос пролунав набагато вибачливішим тоном, ніж я того хотів. З мріями в мене завжди відбувалося те саме, що й з квітами. Коли мрія опинялася в мене в руках, я не знав, куди її поставити.

– Я хотіла поговорити з тобою про Педро, – почала Крістіна.

– Он воно що.

– Ти його найліпший друг. Ти його знаєш. Він говорить про тебе як про власного сина. Він нікого так не любить, як тебе. І ти це знаєш.

– Дон Педро справді ставився до мене, як до сина. Якби не він та не сеньйор Семпере, не знаю, що зі мною сталося б.

– Я хочу поговорити з тобою тому, що дуже стурбована через нього.

– Стурбована з якої причини?

– Ти знаєш, що вже минуло чимало років, відколи я стала працювати його секретаркою. Як тобі самому добре відомо, Педро – чоловік добрий та великодушний, і ми зрештою стали добрими друзями. Тому мені боляче бачити його таким.

– Яким саме?

– Це все та клята книжка, роман, який він хоче написати.

– Він пише його вже багато років.

– Він руйнує його вже багато років. Я виправляю та друкую всі його сторінки. За той час, поки я працюю його секретаркою, Педро зруйнував не менш як дві тисячі сторінок. Каже, що в нього нема таланту. Що він комедіант і лицемір. П’є постійно. Іноді я заходжу до його кабінету, що нагорі, у вежі, і бачу, що він напився й плаче, як дитина…

Я проковтнув слину.

– …каже, що він тобі заздрить, що хотів би бути таким, як ти, що люди брешуть, хвалячи його, бо щось хочуть мати від нього: гроші, допомогу, – але він знає, що його писанина не має ніякої цінності. Перед іншими він намагається тримати марку, – костюми й усе таке, – але ж я бачу його щодня й бачу, що він згасає. Іноді мене опановує страх, що він може вчинити якусь велику дурницю. Я давно вже цього боюся. Але я мовчала, бо не знала, з ким могла б поговорити про нього. Якби він довідався, що я приїздила побачитися з тобою, він би дуже розгнівався. Він завжди мені каже: «Давида не втягуй у мої справи; він має все життя попереду, а я вже ніщо». Він постійно таке говорить. Пробач, що я тобі все це розповідаю, але я не знала, до кого звернутися…

Запала довга мовчанка. Я відчув, як на мене напливає крижаний холод, бо зрозумів, що чоловік, якому я завдячував життям, поринає в розпач, а я, замкнувшись у своєму власному світі, не присвятив навіть секунди тому, щоб зрозуміти його стан.

– Мабуть, мені не треба було приходити.

– Ні, – сказав я. – Ти добре зробила.

Крістіна подивилася на мене з боязкою усмішкою, і вперше я пережив відчуття, що не зовсім чужий для неї.

– Що будемо робити? – запитала вона.

– Ми йому допоможемо, – сказав я.