Карлос Сафон – Гра янгола (страница 19)

– Я ще не можу померти, лікарю. Поки що не можу. Я повинен зробити деякі справи. А потім я матиму ціле життя для того, щоб померти.

Того ж таки вечора я піднявся до кабінету у вежі й сів за друкарську машинку, хоч і знав, що працювати неспроможний. Вікна були розчахнуті навстіж, але Барселона більше нічого не хотіла розповідати мені, і я не зміг написати навіть сторінки. Навіть коли я спромагався скомпонувати бодай одне речення, воно здавалося мені банальним і пустим. Досить було перечитати його, як я розумів, що мої слова не варті навіть того чорнила, яким вони надруковані. Я вже був неспроможний почути музику, яка звучить, коли ти читаєш фрагмент пристойної прози. Потроху-помалу, наче краплі отрути, яка діє повільно й приємно, слова Андреаса Кореллі почали капати на мій мозок.

Мені треба було написати щонайменше ще сто сторінок, щоб закінчити чергову, – я вже збився з рахунку, яку за номером, – порцію неймовірних пригод, що з таким успіхом наповнювали кишені Баридо та Есковільяса, але в ту мить зрозумів, що не зможу її закінчити. Іґнатіус Б. Самсон залишився лежати на рейках під отим трамваєм, виснажений і з душею, знекровленою тією безліччю сторінок, які ніколи не повинні були з’являтися на світ. Але, перш ніж мене покинути, він попросив, щоб я виконав його останню волю. Щоб поховав його без церемоній і щоб бодай раз у житті набрався духу заговорити власним голосом. Він залишив мені в спадок свій чималий арсенал самовпевненості та розкутості. І попросив, щоб я дозволив йому піти, бо він народився для того, щоб бути забутим.

Я взяв ті сторінки, які вже написав для його останнього роману, і кинув їх у вогонь, відчуваючи, як із кожним згорілим аркушем із мене спадає могильна плита, одна з тих, що мене притискали. Вологий і теплий вітер віяв у ніч над черепичними дахами й, залетівши до мого кабінету крізь розчинені вікна, підхопив попіл Іґнатіуса Б. Самсона й розвіяв його над вуличками старого міста, там, звідки йому вже ніколи не судилося вийти, адже його слова назавжди розвіялися з вітром, а його ім’я неминуче зникне з пам’яті його найвідданіших читачів.

Наступного дня я прийшов до контори Баридо та Есковільяса. Дівчина в приймальні була нова, ще зовсім дівчинка, і вона мене не впізнала.

– Ваше ім’я?

– Віктор Гюґо.

Дівчина всміхнулася й зателефонувала на центральний пульт, де сиділа Ермінія.

– Доньє Ермініє, дон Віктор Гюґо прийшов, щоб побачитися із сеньйором Баридо.

Я побачив, як вона кивнула головою й поклала слухавку.

– Вона каже, що зараз вийде до вас.

– Скільки ти тут працюєш? – запитав я.

– Тиждень, – відповіла дівчина.

Вираз її обличчя був стурбований. Якщо я не помилявся у своїх розрахунках, то за останній рік це була вже восьма дівчина в приймальні контори Баридо та Есковільяса. Ті службовці фірми, які безпосередньо підкорялися шахраюватій Ермінії, тут довго не затримувалися, бо Отрута, як тільки помічала, що вони її в чомусь переважають, – а так було в дев’яти з десяти випадків, – боячись, що її можуть відсунути в тінь, звинувачувала їх у крадіжці, в обмані, у чому завгодно й починала бубніти, аж поки Есковільяс не виставляв чергову дівчину на вулицю, погрожуючи смертю від рук найманого вбивці, якщо вона почне базікати зайве.

– Яка радість бачити тебе, Давиде, – сказала Отрута. – Ти погарнішав. І вигляд у тебе чудовий.

– Бо мене нещодавно переїхав трамвай. Баридо тут?

– Які там у тебе до нього справи? Для тебе він завжди тут. Він буде дуже втішений, коли я йому скажу, що ти прийшов нас навідати.

– Бо ти не знаєш, чому я прийшов.

Отрута провела мене до кабінету Баридо, декорованого, немов приймальня опереткового прем’єр-міністра, з безліччю килимів, імператорських бюстів, натюрмортів і придбаних навмання оправлених у шкіру томів, про зміст яких, я був певен, хазяїн кабінету не мав найменшого уявлення. Баридо подарував мені одну зі своїх наймасніших усмішок і потиснув мені руку.

– Ми всі з нетерпінням чекаємо наступної книжки. Я радий вам повідомити, що дві останні ми вже перевидали, і їх у нас буквально виривають із рук. Ми надрукували ще п’ять тисяч примірників. Що ви на це скажете?

Я сказав би, що вони надрукували їх не менш як п’ятдесят тисяч, але обмежився тим, що без жодного ентузіазму схвально кивнув головою. Баридо та Есковільяс довели до досконалості той процес, який у барселонських видавничих колах був відомий під назвою «подвійний наклад». Кожну книжку видавали офіційним накладом у кілька тисяч примірників, від якого виплачували мізерний прибуток авторові. Потім, якщо книжка добре продавалася, її видавали ще одним або кількома реальними й підпільними накладами в десятки тисяч примірників, про які ніколи не повідомляли і з яких автор не одержував жодної песети. Ці, останні примірники де в чому відрізнялися від перших, тому що Баридо потай друкував їх на старій занедбаній фабриці ковбас, розташованій у містечку Санта-Перпетуа-де-Моґода, і коли хтось починав гортати таку книжку, вона поширювала непомильні пахощі добре приготованої ковбаси.

– Боюся, у мене для вас погані вісті.

Баридо й Отрута перезирнулися, не змінивши солодкого виразу на своїх обличчях. У цю мить Есковільяс матеріалізувався у дверях і подивився на мене тим сухим і похмурим поглядом, яким дивляться на мерця, коли на око визначають розміри його труни.

– Поглянь-но, хто до нас прийшов. Яка приємна несподіванка, чи не так? – сказав Баридо, звертаючись до свого компаньйона, який обмежився кивком голови.

– Про які погані новини йдеться? – запитав Есковільяс.

– Ви трохи не встигаєте, друже Мартін? – з приязною усмішкою запитав Баридо. – Я певен, ми це зможемо залагодити…

– Ні. Річ не в тому, що я не встигаю. Річ у тому, що книжки не буде.

Есковільяс ступив крок уперед і підняв брови. Баридо захихотів.

– Як це «книжки не буде»? – запитав Есковільяс.

– Бо вчора я спалив рукопис, і від нього не залишилося жодної сторінки.

Запала гнітюча мовчанка. Баридо примирливо махнув рукою й показав на так зване крісло візитів, такий собі чорний провалений трон, у який він садовив авторів та постачальників, щоб вони опинялися на рівні його погляду.

– Сідайте, Мартін, і розкажіть мені все. Вас турбує щось, я це бачу. Ви можете бути відверті з нами, адже ми як одна родина.

Отрута та Есковільяс енергійно закивали головами, усім своїм виглядом показуючи, як високо вони мене цінують і як віддано люблять. Я не став сідати. Усі наслідували мій приклад і дивилися на мене так, ніби я соляна статуя, що може заговорити будь-якої миті. У Баридо вже, либонь, боліло обличчя: так багато він усміхався.

– Отже?

– Іґнатіус Б. Самсон наклав на себе руки. Він залишив неопублікованим оповідання на двадцять сторінок, у якому помирає в обіймах Хлої Перман’єр, після того як обоє прийняли отруту.

– Автор помирає в одному зі своїх романів? – запитала Ермінія, нічого не зрозумівши.

– Це його прощання в сучасному стилі зі світом серіалу. Деталь, яка, безперечно, вам сподобалася б.

– І не існує протиотрути, яку він міг би прийняти? – запитала Ермінія.

– Мартін, я повинен вам нагадати, що ви, а не ймовірно покійний Іґнатіус, підписали з нами контракт… – сказав Есковільяс.

Баридо підняв руку, щоб заспокоїти колегу.

– Думаю, я зрозумів вас, Мартін. Ви почуваєтеся виснаженим. Протягом кількох років ви не давали своєму мозку відпочити, за що наше видавництво дуже вам вдячне, бо високо вас цінує. Вам потрібен відпочинок. І я це розумію. Отже, ми з вами знайдемо спільну мову, правда ж?

Баридо подивився на Есковільяса та Отруту, які ствердно закивали головами з відповідним виразом на обличчях.

– Ви митець, і вам хочеться творити мистецтво, високу літературу, яка виливалася б із вашого серця й написала б ваше ім’я золотими літерами на скрижалях людської історії.

– У ваших устах це звучить безглуздо, – сказав я.

– Бо так воно і є, – докинув Есковільяс.

– Ні, ні, не так, – заперечив Баридо. – Це по-людському. А ми люди. І я, і мій компаньйон, і Ермінія, яка, будучи жінкою та істотою, що наділена витонченою делікатністю, найлюдяніша з нас усіх, чи не так, Ермініє?

– Атож, я дуже людяна, – підтвердила Ермінія.

– А що ми люди й нам не чуже все людське, то ми вас розуміємо й хочемо допомогти. Бо ми пишаємося вами й переконані, що ваші успіхи – це наші успіхи, тому, що в нашій фірмі головне – люди, а не таблички з номерами.

У кінці своєї промови Баридо зробив театральну паузу. Можливо, він чекав від мене оплесків, але, побачивши, що я лишаюся спокійний і незворушний, заговорив далі, уже не зупиняючись:

– Тому я хочу запропонувати вам таке: візьміть собі півроку відпустки, візьміть дев’ять місяців, якщо буде треба, бо творче горіння – це творче горіння, зачиніться на цей час у своєму кабінеті й напишіть великий роман свого життя. А коли ви його напишете, то принесете нам. Ми видамо його під вашим ім’ям, поставивши все на карту й наражаючи себе на великий ризик. Бо ми на вашому боці.

Я подивився на Баридо, а потім на Есковільяса. Отрута була готова залитися слізьми від надміру емоцій.

– Але без завдатку, – уточнив Есковільяс.

Баридо радісно заплескав у долоні.

– Ну то що ви скажете?

Я почав працювати з того ж таки дня. Мій план був так само простий, як і абсурдний. Удень я виправлятиму книжку Відаля, а вночі працюватиму над своєю. Доведу до досконалості те погане мистецтво, якого навчив мене Іґнатіус Б. Самсон, і поставлю його на службу почуттям достойним і шляхетним, якщо вони досі існують у моєму серці. Я писатиму з почуття вдячності, розпачу та самолюбства. Я писатиму насамперед для Крістіни, аби довести їй, що я також спроможний сплатити свій борг Відалю; що Давид Мартін, хоч і перебуває на межі смерті, але здобув собі право дивитися їй у вічі, не соромлячись своїх безглуздих надій.