Карлос Сафон – Гра янгола (страница 21)
Поїзд, така собі велетенська зміюка з пари, що повзла під дощем, запізнився майже на годину. Я стояв біля паровоза й поглядом шукав Крістіну в натовпі пасажирів, що виходили з вагонів. Через десять хвилин людський потік уже пройшов перед моїми очима, але Крістіни я не побачив. Я вже хотів повернутися додому, подумавши, що, можливо, дівчина не сіла на цей поїзд, але спершу вирішив окинути останнім поглядом весь перон, зосередивши особливу увагу на вікнах вагонів. Я побачив її в передостанньому вагоні; вона сиділа, поклавши голову на вікно й дивлячись кудись у порожнечу. Я піднявся у вагон і зупинився у дверях купе. Почувши мої кроки, вона обернулася й подивилася на мене з подивом, слабко всміхаючись. Потім підвелася й обняла мене мовчки.
– З приїздом, – сказав я.
Крістіна не мала при собі ніякого багажу, крім малої валізки. Я подав їй руку, і ми вийшли на перон, уже безлюдний. Ми пройшли до вестибюля вокзалу, не розтуливши губ. Підійшовши до виходу, зупинилися. Злива не припинялася, а з вервечки таксі, що стояли біля дверей вокзалу, коли я сюди підійшов, не залишилося жодної машини.
– Я не хочу повертатися на віллу «Геліус» сьогодні ввечері, Давиде. Поки що не хочу.
– Можеш заночувати в моєму домі, якщо хочеш, або пошукаємо для тебе місце в готелі.
– Не хочу залишатися сама-одна.
– Тоді ходімо до мене. Якщо мені чогось і не бракує, то це кімнат.
Я побачив носія, який вийшов подивитися на грозу з величезною парасолею в руках. Підійшов до нього й запропонував купити в нього парасолю за ціну, разів у п’ять більшу, аніж вона була того варта. Він віддав мені парасолю, обдарувавши мене осяйною усмішкою.
Під захистом тієї парасолі ми наважилися вирушити пішки до будинку з вежею, куди через шалені пориви вітру та великі калюжі дійшли хвилин на десять пізніше, вимоклі до рубця. Буря пошкодила електричну мережу, і вулиці занурилися в мокру темряву, у якій лише де-не-де блимали вогники гасових ламп або свічок, пробиваючись крізь шибки вікон та засклені двері, що виходили на балкон. Я не мав найменшого сумніву, що неймовірна система електричного освітлення, якою був обладнаний мій будинок, вийшла з ладу однією з перших. Нам довелося підійматися сходами навпомацки, а коли я відчинив парадні двері на поверх, то в спалахах блискавок інтер’єр моєї оселі здався ще більш замогильним і похмурим.
– Якщо ти змінила думку й волієш провести ніч у готелі…
– Ні, ні, усе гаразд. Не турбуйся.
Я залишив валізку Крістіни в передпокої й пішов у кухню, щоб знайти ящик із великими та малими свічками, який зберігав там у шафі. Я почав запалювати свічки одну за одною, ставлячи їх у миски, склянки та келихи. Крістіна спостерігала за мною, стоячи у дверях.
– Зачекай лише хвилинку, – сказав я. – У мене великий досвід.
Я почав розносити свічки по кімнатах, примостив їх також у коридорі та в усіх кутках, аж поки весь дім не поринув у таку собі золотаву півсутінь.
– Як у соборі, – сказала Крістіна.
Я провів її до однієї зі спалень, якою ніколи не користувався, але тримав її в чистоті та охайності після одного випадку, коли Відаль, надто п’яний, щоб повернутися додому, залишився в мене на ніч.
– Зараз я принесу тобі чисті рушники. Якщо не маєш у що переодягтися, то я можу запропонувати тобі щось із великого й моторошного одягу в стилі Belle Èpoque[17], який колишні власники позалишали тут у шафах.
На мої незграбні спроби пожартувати вона відповіла лише ледь помітною усмішкою й ствердним кивком голови. Я залишив її сидіти на ліжку, а сам тим часом побіг по рушники. Коли я повернувся, вона сиділа на тому самому місці, нерухома. Я поклав рушники біля неї на ліжко й поставив ближче до неї кілька свічок, які спочатку примостив біля входу, щоб їй було трохи видніше.
– Дякую, – прошепотіла вона.
– Поки ти перевдягатимешся, я приготую тобі гарячий бульйон.
– Я не хочу їсти.
– Тобі піде на користь, якщо ти примусиш себе трохи поїсти. У разі ще якоїсь потреби поклич мене.
Я залишив її саму й пішов до своєї кімнати, щоб скинути намоклі черевики. Поставив грітися воду й сів у галереї, чекаючи. Злива не припинялася, великі краплі лунко лопотіли, розбиваючись об шибки, утворюючи струмочки, що дзюркотіли в ринвах вежі та тераси й створювали такі звуки, ніби хтось ходив по даху. За вікнами квартал Рібера був занурений майже в непроглядну темряву.
Незабаром я почув, як двері кімнати, у якій перебувала Крістіна, відчинилися, і вона, загорнута в білий халат і з вовняною шаллю, яка їй не личила, на плечах, підійшла до мене.
– Я знайшла це в одній із твоїх шаф, – сказала вона. – Сподіваюся, ти нічого не маєш проти.
– Можеш залишити цей халат собі, якщо хочеш.
Вона сіла в крісло й обвела поглядом залу, зупинивши його на стосі паперу, який лежав на столі. Крістіна подивилася на мене, і я кивнув головою.
– Я закінчив його кілька днів тому.
– І свій також?
Я, звичайно, вважав обидва рукописи своїми, але обмежився тим, що знову кивнув головою.
– Можна? – запитала вона, узявши одну сторінку й наблизивши її до свічки.
– Звичайно.
Я дивився, як вона мовчки читає з легкою усмішкою на вустах.
– Педро ніколи не повірить, що це він написав, – сказала вона.
– Довірся мені, – відповів я.
Крістіна поклала сторінку назад у стос і подивилася на мене довгим поглядом.
– Я сумувала за тобою, – сказала вона. – Я намагалася відкинути ці думки, але мені тебе бракувало.
– Мені тебе теж.
– Були дні, коли, перед тим як піти до санаторію, я йшла на станцію, сідала на пероні й чекала поїзда з Барселони, сподіваючись, що ти до мене приїдеш.
Я проковтнув слину.
– Я думав, ти не хочеш бачити мене, – сказав я.
– Я теж так думала. Мій батько часто запитував про тебе, знаєш? Він просив мене, щоб я піклувалася про тебе.
– Твій батько був добрий чоловік, – сказав я. – Добрий друг.
Крістіна кивнула головою з усмішкою, але я побачив, що її очі наповнилися слізьми.
– Проте в кінці він уже нічого не пам’ятав. Були дні, коли він плутав мене з моєю матір’ю й просив у мене прощення за ті роки, коли сидів у в’язниці. Потім, протягом багатьох тижнів, він уже не усвідомлював, де він є. З часом самотність оселяється в людині й уже не покидає її.
– Я тебе розумію, Крістіно.
– В останні дні мені здалося, що йому стало краще. Він почав дещо пригадувати. Я привезла із собою альбом із фотографіями, який у нас був, і стала знову навчати його, хто є хто. Там є одне давнє фото, зняте на віллі «Геліус», де ти й він сидите в автомобілі. Ти сидиш за кермом, а він навчає тебе водити машину. Обидва смієтеся. Хочеш побачити цю світлину?
Я не знав, чи хочу її побачити, але не наважився урвати цей момент.
– Звісно, хочу…
Крістіна пішла шукати альбом у своїй валізці й повернулася з маленькою книгою в шкіряній оправі. Вона сіла поруч зі мною й почала гортати сторінки, заповнені старими фотографіями, вирізками з газет і поштовими листівками.
– Поглянь-но, ось де ти.
Я подивився на фотографію й пригадав той літній день, коли Мануель посадив мене в ту першу машину, яку купив Відаль, і став навчати мене елементарних правил водіння. Після того ми виїхали на вулицю Панами й на швидкості близько п’яти кілометрів на годину, що здалася мені карколомною, бо я був за кермом, доїхали аж до проспекту Пірсона й повернулися.
«Ви створені для того, щоб стати асом водіння машин, – сказав мені тоді Мануель. – Якщо одного дня ви зазнаєте краху в письменстві, то зробите собі кар’єру на автомобільних дорогах».
Я всміхнувся, згадавши про ту мить, яку вважав утраченою навіки. Крістіна подала мені альбом.
– Візьми його. Мій батько хотів, щоб він зберігався в тебе.
– Він твій, Крістіно. Я не можу взяти його.
– Я також хочу, щоб він зберігався в тебе.
– Тоді нехай він лежить тут доти, доки не надумаєш забрати його.
Я став гортати сторінки альбому, дивлячись на обличчя, які впізнавав, і на ті, яких ніколи не бачив. Так, я побачив там весільне фото Мануеля Саньєра та його дружини Марти, на яку Крістіна була дуже схожа; зняті у фотостудіях портрети її дядьків і тіток, бабусь і дідів; побачив фотографію однієї з вулиць у кварталі Раваль, якою йшов хресний хід, і фотографію лазень Святого Себастьяна на пляжі Барселонета. Мануель колекціонував старі поштівки Барселони й вирізки з журналів; на одній із них був зображений юний Відаль у дверях готелю «Флорида» на вершині гори Тібідабо, а на другій – теж він попідруч із якоюсь сліпучою красунею в одному із салонів казино «Равасада».
– Твій батько дуже шанував дона Педро.
– Він завжди мені казав, що ми всім завдячуємо йому, – відповіла Крістіна.
Я помандрував далі сторінками пам’яті бідолашного Мануеля, поки не натрапив на сторінку з фотографією, не схожою на всі інші. На ній була знята дівчинка віком вісім чи дев’ять років, яка йшла невеличким дерев’яним молом, що заходив углиб осяйної поверхні моря. Вона трималася за руку дорослого чоловіка в білому костюмі, чия постать була почасти обрізана рамкою. У кінці молу було видно маленький човен із вітрилом, а далі – нескінченний обрій, за який ховалося сонце. Дівчинкою, знятою зі спини, була Крістіна.
– Це моя улюблена, – прошепотіла Крістіна.
– Де її було знято?
– Я не знаю. Не пам’ятаю ні того місця, ні той день. І не певна, що цей чоловік – мій батько. У мене таке враження, ніби того моменту ніколи не існувало. Уже багато років тому я вперше побачила цю фотографію в батьковому альбомі й ніколи не могла зрозуміти, що вона означає. Так, ніби вона хоче мені щось сказати.