Карлос Сафон – Гра янгола (страница 23)

– Накладом у триста примірників.

Баридо зітхнув, прикро вражений моєю недовірою.

– Ми надрукували п’ятсот, – уточнив Есковільяс. – Двісті вчора забрали Барсело й Семпере; вони приходили сюди власною персоною. Решту ми віддамо під час сеансу наступного обслуговування, бо не могли взяти участь у цьому, оскільки конфліктна ситуація нових надходжень була невигідною для нас. Якби ви потурбувалися про те, щоб зрозуміти наші проблеми, і не були таким егоїстом, усе чудово залагодилося б.

Я подивився на них трьох недовірливим поглядом.

– Тільки не кажіть мені, що ви на цьому й зупинитеся.

Баридо подивився на мене з глибоким співчуттям у погляді.

– А що ми маємо робити, друже мій? Ми всім пожертвували заради вас. Тепер і ви допоможіть нам трохи.

– Якби ви принаймні написали таку книжку, як ваш друг Відаль, – сказав Есковільяс.

– Ото справді роман, – підтвердив Баридо. – Це визнає навіть «Голос індустрії».

– Я знав наперед, що так усе буде, – провадив Есковільяс. – Ви людина невдячна.

Поруч зі мною сиділа Отрута й дивилася на мене жалісним поглядом. Мені здалося, що зараз вона візьме мене за руку й почне втішати, тому я швидко відійшов убік. Баридо обдарував мене своєю масною посмішкою.

– Можливо, це й на краще, Мартін. Можливо, це сигнал від Господа, який у Своїй нескінченній мудрості хоче повернути вас на дорогу праці, яка подарувала стільки радості читачам вашого «Міста проклятих».

Я зареготав. Баридо приєднався до мене, і за його знаком те саме зробили Есковільяс і Отрута. Я подивився на цей хор гієн і сказав собі, що за інших обставин ця хвилина видалася б мені миттю надзвичайно витонченої іронії.

– Мені подобається, що ви з таким гумором оцінили свою невдачу, – проголосив Баридо. – То що ви мені скажете? Коли ми матимемо наступну книжку серіалу Іґнатіуса Б. Самсона?

– Пішли ви всі самі знаєте куди.

Вийшовши звідти, я блукав вулицями Барселони протягом кількох годин без певної мети. Відчував, що дихати мені важко, щось тиснуло на груди. Краплі холодного поту виступили в мене на руках і на лобі. Коли стало смеркатися, я, не знаючи, куди себе подіти, вирішив повернутися додому. Проходячи повз книгарню «Семпере та син», я побачив, що книгар заповнив свою вітрину примірниками мого роману. Було вже пізно й крамниця була зачинена, але всередині ще горіло світло, і коли я хотів прискорити ходу, то побачив, що Семпере помітив мене й усміхнувся до мене такою сумною усмішкою, якої я не бачив у нього за всі ті роки, протягом яких його знав. Він підійшов до дверей і відчинив їх.

– Зайди на хвилинку, Давиде.

– Іншого разу, сеньйоре Семпере.

– Зроби це для мене.

Він узяв мене за руку й затяг до крамниці. Повів мене до задньої кімнати й там запропонував крісло. Налив у дві склянки чогось іще густішого, ніж смола, і знаком показав, щоб я випив свою склянку одним махом. Він подав мені приклад, перехиливши свою.

– Я погортав книжку Відаля, – сказав він.

– Головний шедевр сезону, – прокоментував я.

– А він знає, що її написав ти?

Я стенув плечима.

– А яка різниця?

Семпере подивився на мене тим самим поглядом, яким колись давно подивився на восьмирічного хлопчика, що прийшов до його книгарні весь у синцях і з вибитими зубами.

– Як ти почуваєшся, Давиде?

– Пречудово.

Семпере непомітно похитав головою й підвівся, щоб узяти щось на одній зі своїх полиць. Я побачив, що він узяв примірник моєї книжки. Він подав її мені разом із пером і всміхнувся.

– Надпиши її мені, будь ласка.

Коли я зробив дарчий напис, Семпере взяв книжку з моїх рук і поставив у почесну вітрину за прилавком, де він зберігав перші видання книжок, що не були призначені на продаж. То було особисте святилище Семпере.

– Немає потреби робити це, сеньйоре Семпере, – промурмотів я.

– Я роблю те, що мені хочеться робити, і тому, що маю таку нагоду. Ця книжка – шматок твого серця, Давиде. А тією своєю частиною, яка стосується мене, і мого також. Я поміщаю її між «Батьком Ґоріо» і «Сентиментальним вихованням».

– Це блюзнірство.

– Дурниці. Це одна з найкращих книжок із тих, які я продав за останні десять років, а я продав їх багато, – сказав старий Семпере.

Приязні слова Семпере майже не проникли крізь завісу того холодного й незворушного спокою, який почав опановувати мене. Я повернувся додому, ніби прогулюючись, дуже неквапно. А коли увійшов у будинок із вежею, то налив собі склянку води й коли став пити її в темряві, то зненацька зареготав.

Наступного ранку мені зробили два візити ввічливості. Першим з’явився Пеп, новий шофер Відаля. Він приніс послання від свого пана, який запрошував мене на обід у «Мезон доре». Це мав бути, безперечно, той самий святковий обід, який він обіцяв улаштувати для мене якийсь час тому. Пеп поводився якось скуто і, здавалося, хотів поїхати якомога швидше. Від його приязного, змовницького вигляду не залишилося й сліду. Він не захотів увійти в дім і чекав мене на сходовому майданчику. Він передав мені цидулку, яку написав Відаль, навіть не подивившись мені у вічі, і, як тільки я сказав йому, що прийду, поїхав, не попрощавшись.

Другий візит, через півгодини, привів до моїх дверей моїх видавців, які прийшли в супроводі кабальєро з похмурим обличчям і гострим поглядом, що відрекомендувався як їхній адвокат. Вигляд у цього грізного тріо був середній між трагічним і войовничим, тож не залишалося жодного сумніву щодо мети їхньої появи. Я запросив їх пройти на галерею, де вони посідали на софу зліва направо, у порядку зниження їхнього зросту.

– Може, чогось вип’єте? Келишок ціаністого калію?

Я не сподівався на посмішку, і я її не одержав… Після короткого вступу Баридо, який розповів про жахливі збитки, що їх зазнало його видавництво через провал роману «Кроки в небо», адвокат підбив короткі підсумки, заявивши мені прямим текстом, що якщо я не повернуся до роботи в шкурі Іґнатіуса Б. Самсона й не підготую рукопис «Міста проклятих» за півтора місяці, то видавництво позиватиме мене за порушення контракту, завдані збитки, шкоду й за щось там іще, за що саме, я вже не почув, бо на той час перестав слухати. Але не всі новини були поганими. Попри прикрість, якої завдала їм моя поведінка, Баридо та Есковільяс зберегли у своєму серці перли великодушності й готові про все забути й укласти зі мною новий союз на засадах дружби й взаємної вигоди.

– Якщо бажаєте, ми можемо відступити вам на вигідних умовах за сімдесят відсотків від продажної ціни всі примірники «Кроків у небо», які в нас не розійшлися, бо, як ми з’ясували, ця назва не має попиту й ми не зможемо включити її до наступного сеансу обслуговування, – сказав Есковільяс.

– Чому ви просто не повернете мені права на цю книжку? Адже ви не заплатили мені за неї жодного дуро й не збираєтеся продати жодного примірника.

– Ми не можемо зробити цього, друже мій, – пояснив Баридо. – Хоча видання вашої книжки й не дало нам ніякої матеріальної вигоди, воно вимагало від видавництва вкладення значних коштів, а контракт, який ви з нами підписали, укладений на двадцять років, тож він автоматично поновлюється в тих самих термінах щоразу, коли видавництво зажадає реалізувати своє законне право. Ви повинні розуміти: ми теж хочемо щось мати. Не все має дістатися авторові.

Коли він закінчив свою промову, я запропонував трьом кабальєро рушати до виходу власною охотою, інакше я допоможу їм зробити це копняками під зад – вибір за ними. Перш ніж я зачинив двері перед самісіньким їхнім носом, Есковільяс нагородив мене одним зі своїх лихих поглядів.

– Ми чекаємо відповіді через тиждень або вам кінець, – процідив він крізь зуби.

– Через тиждень ви й ваш йолоп компаньйон будете мертві, – спокійно відказав я, сам не розуміючи, навіщо промовив ці слова.

Решту ранку я провів, споглядаючи стіни, аж поки дзвони на церкві Санта-Марія-дель-Мар не нагадали мені, що наближається година моєї зустрічі з Педро Відалем.

Він чекав мене за найкращим столом у залі, граючись келихом білого вина, який тримав у руках, і слухаючи піаніста, що награвав своїми м’якими, наче оксамит, пальцями п’єсу Енріке Ґранадоса[18]. Побачивши мене, він підвівся й подав мені руку.

– Вітаю, – сказав йому я.

Відаль незворушно всміхнувся й зачекав, поки я сяду, потім сів сам. Ми дозволили собі хвилину мовчанки під звуки музики й під поглядами людей зі світського товариства, які вітали Відаля здалеку або підходили до столу, аби привітати його з успіхом, що був у центрі уваги всього міста.

– Давиде, ти навіть не можеш собі уявити, як мені прикро, що все так сталося, – почав він.

– Не переживайте, утішайтеся своїм успіхом, – сказав я.

– Думаєш, для мене це щось означає? Лестощі людей, які самі ні на що не спроможні? Моїм найбільшим бажанням було побачити твій тріумф.

– Пробачте, що розчарував вас знову, доне Педро.

Відаль зітхнув.

– Давиде, я не винен, що всі вони накинулися на тебе. Ти сам у всьому винен. Ти домагався цього всіма силами. Ти вже дорослий і повинен був знати, як робляться такі речі.

– Розкажіть мені.

Відаль клацнув язиком так, ніби моя наївність його ображала.

– Чого ти сподівався? Адже ти не один із них. І ніколи не будеш таким, як вони. Ти не захотів бути таким і думаєш, вони це тобі подарують? Ти замикаєшся у своєму похмурому домі й думаєш, що зможеш вижити, не приєднуючись до хору церковних хлопчиків і не вдягаючи їхньої уніформи. Але ти помиляєшся, Давиде. Ти помилявся завжди. Гра відбувається не так. Якщо ти хочеш грати сам-один, спакуй свої валізи й вирушай у таке місце, де зможеш бути господарем своєї долі, якщо воно існує. Але якщо залишишся тут, ти повинен приєднатися до якоїсь парафії, хоч би якою вона була. Усе так просто.