Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 89)

«Ітане, з тобою все гаразд?»

Я перевів погляд на Ліну і зазирнув у її великі, схвильовані смарагдові очі. Я міг втратити й батька, й Ліну. Сьогодні.

— Ти мене чув?

«Ітане, біжи туди. Все буде добре».

— Чувак! — смикав мене за руку Лінк. У ньому й сліду не лишилося від рок-зірки — він знову став моїм найкращим другом, який намагався врятувати мене від самого себе. Але ж Ліна…

«Я не покину тебе тут саму».

Краєм ока я помітив, що до нас наближається Ларкін. Він на хвилину відчепився від Емілі, і я гукнув до нього:

— Ларкіне!

— Агов, чого вам?

Скидалося на те, що він щось пронюхав, бо мав занадто стурбований вигляд, як на хлопця, якому все завжди було по цимбалах.

— Будь ласка, відведи Ліну додому.

— Навіщо?

— Просто пообіцяй, що відведеш її додому.

— Ітане, зі мною все буде добре, йди! — Ліна штовхала мене до Лінка, дивлячись з таким самим переляком, який я відчував у серці. Але я не йшов.

— Гаразд, я просто зараз відведу її назад.

Лінк смикнув мене ще раз, і ми побігли крізь натовп. Ми обоє розуміли, що за кілька хвилин я можу залишитися без обох батьків.

Ми бігли крізь зарості Рейвенвудівських полів до Музею полеглих воїнів. У повітрі стояв густий дим від залпів гармат після сьогоднішнього інсценування, та ще й що декілька секунд лунала канонада рушниць. Вечірня вистава була у розпалі. Ми наближалися до межі земель Рейвенвуду, де починався Ірінбраєр. У темряві я бачив жовті обмежувальні стрічки, що позначали зону безпеки.

А що як уже запізно?

В музеї було темно. Ми з Лінком летіли наверх, перескакуючи через сходинку і намагаючись якнайшвидше здолати чотири прольоти. На третьому я інстинктивно зупинився. Лінк відчув це так само, як мій пас на випередження, і зупинився теж.

— Він тут.

Але я закляк на місці. Лінк прочитав усе в моїх очах. Він знав, чого я боявся. Він стояв поряд зі мною на похороні мами і передавав білі гвоздики родичам, які клали їх на труну, в той час як ми з батьком з немигаючими, мертвими очима застигли над могилою.

— А що… як він уже стрибнув?

— У жодному разі. Я залишив з ним Рид, а вона б цього не допустила.

Здалося, що підлога під моїми ногами тріснула до самої землі.

«Якби вона захотіла, то спрямувала б на тебе свою силу і змусила б стрибнути зі скелі. І ти б стрибнув».

Я промчав повз Лінка нагору і за єдину мить окинув оком коридор. Усі двері були зачинені. Крім одних. Їхній блискучий сосновий поріг заливало місячне сяйво.

— Він тут, — мовив Лінк, але я вже й сам про це здогадався.

Коли я увійшов до кімнати, то здалося, що ми пролетіли крізь час. ДАР добре попрацювали: в одному кінці приміщення був величезний кам’яний коминок, над яким на довгій дерев’яній полиці скрапували воском згасаючі свічки. З настінних сепій дивилися загиблі солдати Конфедерації, а навпроти коминка стояло старовинне ліжко з балдахіном. Та щось псувало справжність цієї історичної атмосфери. Щось солодке й мускусне. Занадто солодке. Суміш небезпеки й невинності, хоча безневинною Ридлі аж ніяк не можна було назвати.

Вона стояла навпроти відчиненого балкона, її біляве волосся крутив вітер. Крізь навстіж розчинені двері хвилями вривалися запилені білі фіранки, нібито їх втягував протяг. Нібито батько вже стрибнув.

— Ось він! — гукнув Лінк до Ридлі, знов задихаючись від бігу.

— Бачу-бачу. То що, Сірничку, як живеться? — до гидоти солодко посміхнулася Ридлі, на що я машинально відповів посмішкою, мало не вивернувши сьогоднішній обід.

І пішов на балкон. Повільно. Завмираючи від жаху. А що як батько уже не там? Але він був. Стояв на краю парапету, з того боку перил, босоніж, у фланелевій піжамі.

— Тату! Стій, де стоїш.

Качки. Ідіотські зграї диких качок на піжамі, у якій він от-от стрибне з балкона.

— Ітане, не підходь! А то я стрибну.

Він говорив свідомо, впевнено і адекватно. За останні кілька місяців у нього вперше прояснилися думки, і він знову став схожим на мого справжнього батька. Саме це й наштовхнуло мене на думку, що говорить не він. За нього промовляла Ридлі, і це був апогей сиренівського дару переконання.

— Тату, ти не хочеш цього робити. Дай-но я тобі допоможу, — сказав я, зробивши кілька кроків йому назустріч.

— Ані руш! — викрикнув він, для більшої упевненості виставивши вперед руку.

— Ти ж не хочеш, щоб він допомагав тобі, Мітчеле? Ти хочеш миру. І знову побачити Лайлу, — Ридлі прихилилася до стіни, тримаючи напоготові отруйний льодяник.

— Не промовляй імені моєї матері, відьмо!

— Рид, що ти робиш? — зупинився у дверному проході Лінк.

— Не втручайся, Веслі-Преслі. Це тобі не баскетбол.

Я став між Ридлі й батьком, нібито моя присутність могла затулити його від її чарів.

— Ридлі, навіщо тобі це? Він, Ліна, я… батько тут ні до чого! Якщо хочеш мститися мені — мстись, але його облиш.

Вона голосно розсміялася — зло і вульгарно, закинувши голову.

— Та до чого тут ти, Сірниченьку! Я просто виконую свою роботу. Жодних особистих рахунків.

У мене аж кров похолола в жилах: вона виконує свою роботу.

— Для Сарафини, так?

— Облиш, Донжуанчику, а на що ти розраховував? Ти ж бачив, як зі мною поводиться мій дядько. Уся ця сімейка… навіщо на них зважати?

— Рид, про що ти? Хто така Сарафина? — наблизився до неї Лінк. На мить мені здалося, що на обличчі Ридлі промайнула якась іскра, ледь помітна емоція, так схожа на справжню.

Але Ридлі одразу відігнала її геть.

— Гадаю, тобі час повернутися на вечірку, еге ж, Веслі-Преслі? Твій гурт розігрівається перед новим виступом, а ти ж не забув, що ми записуємо їх для твого демо? Я його особисто відвезу до звукозаписних компаній Нью-Йорка, — мурчала Ридлі, не зводячи з Лінка очей. Лінк вагався, не знаючи, повертатися йому не вечірку чи ні.

— Тату, послухай мене. Ти не хочеш цього робити, вона керує тобою. Вона здатна впливати на людей, і саме це й робить. Мама б не схвалила твого вчинку.

Я чекав хоч на якусь ознаку того, що він мене чує. Але… він просто дивився у пітьму. У тиші було чутно, як удалині скрегочуть багнети і батькові ровесники вигукують військові гасла.

— Мітчеле, тобі більше немає заради чого жити. Ти втратив дружину, не можеш більше писати, а Ітан за кілька років поїде до коледжу, і все. Чому ти не хочеш запитати його про коробку з брошурками коледжів під ліжком? Ти залишишся сам!

— Замовкни!

Ридлі розвернулася до мене і розгорнула вишневий льодяник.

— Мені шкода, Сірничку. Справді шкода. Але всі грають свою роль, і ця — моя. З твоїм татом сьогодні дещо трапиться. Як і з мамою колись.

— Що ти сказала?

Лінк щось говорив їй, але я нічого не чув. Лише її слова знов і знов різали мені вуха.

Як і з мамою.

— Це ти вбила мою матір? — я підійшов ближче. Мені було байдуже до її чарів і сил. Бо якщо це вона вбила маму…

— Тихше, "тихше, здорованю. Звісно, не я. Це трапилося трішки раніше.

— Ітане, та що це коїться? — озвався позаду мене Лінк.

— Вона не та, за кого себе видає. Вона… — я не знав, як зрозуміло пояснити це Лінку. — Вона сирена. Тобто відьма. І вона впливає на тебе так само, як зараз впливає на батька.