Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 90)

Лінк зареготав.

— Відьма. Ну ти даєш, чувак!

Я ж не зводив з Ридлі очей. Вона шкірилася і перебирала Лінкове волосся.

— Ну ж бо, любчику, ти й сам знаєш, що закохався не в цяцю-дівчинку.

Я гадки не мав, як далеко вона може зайти, але після її вистави у Рейвенвуді не сумнівався, що вбити для неї не складно. Даремно я інколи думав, що вона була просто підірваним дівчиськом. Я втратив здоровий глузд і лише зараз усвідомив наскільки.

Лінк дивився на нас по черзі, не знаючи, хто каже правду.

— Я не жартую, Лінку. Мав би раніше тобі сказати, але хоч зараз почуй: я не брешу. В іншому разі чого б це раптом вона хотіла вбити мого батька?

Лінк почав ходити вперед-назад, досі не ймучи мені віри. Напевне, він вирішив, що я псих. Від усього сказаного я б і сам почав уважати себе психом.

— Ридлі, це правда? Ти мене причарувала?

— Хочеш усе знати?

Батько прибрав одну руку з поруччя і витягнув її, як балансуючий еквілібрист.

— Тату, стій!

— Рид, не треба, — Лінк повільно підходив до неї. Навіть ланцюжок його гаманця дзеленчав голосніше за його обережні кроки.

— Ти що, не чув — твій друг сказав: я відьма. Погана відьма, — вона зняла окуляри і знову показала золоті котячі очі. Я почув, як Лінку перехопило подих, нібито він побачив їх уперше. Та за мить переляк зник.

— Можливо, так і є, але не така ти вже й погана. Я знаю. Ми ж були разом. Ділилися секретами.

— Це входило в план, Моторний. Я шукала лазівку, щоб підібратися ближче до Ліни.

У Лінка скисло обличчя. Хай що зробила з ним Ридлі, хай як причаровувала, почуття брали гору.

— Ти що, брехала? Я тобі не вірю.

— Вір не вір, а це правда. Все це чиста правда, якщо вона у мене взагалі може бути чиста.

Я бачив, як батько балансує на парапеті, витягуючи руку і махаючи нею, ніби крилом. Він начебто перевіряв, чи зможе злетіти. За кілька метрів від нас на землю упала гільза, викинувши в повітря хмару пилу.

— А як щодо вашого з Ліною дитинства? Ви ж були як сестри! Навіщо тобі завдавати їй болю?

Ридлі змінилася, на її обличчі промайнуло щось схоже на жаль. Насправді?

— Це від мене не залежить — не я віддаю накази. І я вже сказала — така в мене робота. Забрати Ітана від Ліни. До цього старого мені діла немає, але він несповна розуму. Клепки не вистачає, зрозумів? — Ридлі прокрутила в роті льодяник. — Він просто легка здобич.

«Забрати Ітана від Ліни».

Вона влаштувала все це, щоб Ліна залишилася сама. Я раптом чітко почув голос Арелії, як тоді, коли вона стояла поруч зі мною навколішках.

«Її береже не дім… Жодному чародію не стати між ними».

І я цього не збагнув? Який же я бовдур! Питання було не в моїх силах, і не в мені самому, а тільки в нас!

У силі, яка виникала між нами, коли ми були разом. Коли знаходили одне одного під дощем на Дев’ятому шосе. Коли повертали на розвилці в один бік. Для чого нам усі ті закляття — ми й так були разом! А тепер, коли нас роз’єднали, я став безсилим. І Ліна залишилася сама того вечора, коли найбільше потребувала моєї допомоги.

В голові запаморочилось, я забув про час і пам’ятав лише одне: не можу втратити ще одну рідну душу. Я побіг до батька, і хоча він був мало не на відстані руки, мені здалося, що до моїх ніг прив’язали гирі. Ридлі поворухнулася, її волосся закрутилося стрічками горгонівських змій.

Лінк випередив її і схопив за плече:

— Рид, не треба.

На мить я завис у невизначеності. Все відбулося у вповільненому русі.

Батько обернувся до мене і відпустив балкон.

Волосся Ридлі розвіялося рожево-білими пасмами.

Лінк подивився у її золотаві очі та прошепотів щось, чого я не почув. Вона зиркнула на Лінка і без жодних слів жбурнула льодяник через поруччя балкона. Я побачив, як він зробив дугу і приземлився, вибухнувши, мов заряд картечі. Все скінчилось.

Так само швидко, як відвернувся від мене, батько обернувся знов. Я ухопив його під руки й втягнув через перила. Він упав на підлогу, дивлячись на мене, як перелякане хлопча.

— Дякую, Ридлі. Хай що це було, спасибі.

— В гробу я бачила твої подяки, — відповіла вона зневажливою посмішкою, відходячи від Лінка й поправляючи рожеве пасмо. — Це я вам не послугу зробила, а просто передумала його вбивати. Поки що.

Ридлі хотіла говорити зловісно, але її тон вийшов образливо дитячим. Вона накрутила рожеве пасмо, додавши:

— І декому це дуже не сподобається.

Вона могла не уточнювати, кому саме — страх у неї в очах і так усе сказав. Цієї миті я усвідомив, що більшість її вчинків були грою. Просто шоу.

Незважаючи ні на що, навіть зараз, коли я намагався підвести на ноги батька, мені стало її шкода. Ридлі могла б отримати будь-якого хлопця в світі, але зараз я бачив тільки її самотність. Усередині вона і на йоту не була сильнішою за Ліну.

Ліна!

«Ліно, все гаразд?»

«Звісно. А що?»

Я подивився на батька. Він постійно заплющував очі й не міг встати.

«Нічого. Ларкін з тобою?»

«Так, ми повертаємося у Рейвенвуд. З татом усе добре?»

«Так. Розповім, як повернуся».

Ми з Лінком узяли батька попід руки.

«Залишайся з Ларкіном і йди назад до родини. Тобі небезпечно бути самій».

Перш ніж ми зрушили з місця, Ридлі промчала повз нас назад до дверей, перелітаючи через поріг своїми десятиметровими ногами.

— Шкода, хлопці, в мене літак. Може, поки що в Нью-Йорк і на дно. Це теж круто, — знизала вона плечима.

Навіть попри її небезпечно-вбивчу натуру, Лінк не міг не провести її очима.

— Рид?

Вона зупинилася, кинувши на нього мало не засмучений погляд. Здалося, що вона шкодує про свою нелюдську природу, як узагалі може шкодувати нелюдина, бо якби тільки…

— Що, Веслі-Преслі?

— Не така ти вже й погана.

Вона подивилася на нього з натяком на усміх.

— Знаєш, як кажуть? Яка вже вдалася.

11. II

Возз’єднання родини

Коли батько опинився в надійних руках лікарів з гатлінівського «поля бою», я чимдуж помчав назад на вечірку. Дорогою я розштовхував дівчат зі школи Джексона, що порозкидали куртки й у топіках і коротеньких футболках страхітливо звивалися під музику «Дриґачів». Останнім, звісно, бракувало Лінка, що саме мчав за мною у ревищі живого року. І в ревищі вибухів на Медовому пагорбі. У загальному галасі я не одразу почув голос Ларкіна:

— Ітане, сюди!

Він стояв під деревами за люмінесцентною жовтою стрічкою, яка відділяла безпечну зону від території, де усім охочим могли легко відстрелити зад. І чого він надумав лізти у хащі за межею безпеки? Чому не повернувся у будинок? Я помахав йому, а він покликав мене жестом, зникаючи за пагорбом. Раніше я б сто разів подумав, перш ніж перестрибувати ту стрічку, але не сьогодні. Я не мав вибору і повинен був іти за ним. Просто на п’яти мені наступав Лінк, спотикаючись, та досі тримаючись поряд, як і завжди.

— Ітане!