Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 88)

— Ларкіне, їй тільки шістнадцять, — крикнула до нього Ліна через вогонь. Ларкін показав їй язика — довжелезного, як у жодного зі смертних.

Але Емілі нічого не побачила. Вона звільнилася з його обіймів і махнула Саванні, що танцювала з Шарлоттою та Іден позаду їхньої пари.

— Агов, дівчата, час вручити Ліні подарунок.

Саванна полізла у свою маленьку сріблясту сумочку і дістала з неї трішки менший за розміром сріблястий пакунок, перемотаний сріблястою стрічкою.

— Маленька дрібничка. Тримай.

— Дівчатам без цього ну ніяк, — проплямкала Емілі.

— Колір «металік» личить до всього, — Іден ледь стримувалася, щоб власноруч не розмотати пакунок.

— Якраз для телефону і блиску для губ, — Шарлотта впхнула подарунок Ліні в руки. — Ну ж бо, розгортай.

Ліна взяла пакунок і всміхнулася до дівчат:

— Саванно, Емілі, Іден, Шарлотто! Ви навіть не уявляєте, що це для мене означає.

Вони не відчули сарказму, проте я зрозумів за чотирьох.

«Дурний дурного веде».

Ліна не підводила до мене очей, бо ми б луснули від сміху. Повертаючись до танцюристів, вона кинула срібний пакунок у вогонь. Жовтогаряче полум’я зжирало обгортку, аж доки крихітна сумочка кольору «металік» не перетворилася на попіл і пил.

«Святі дриґачі» вирішили перепочити, а Лінк спустився купатися в перших променях слави.

— Я ж казав тобі, що ми круті. Ще трохи — і підпишемо контракт, — штурхнув він мене під ребра, як у старі добрі часи.

— Так, ти мав рацію, чувак. Вийшло кльово.

Я мав віддати йому належне, навіть якщо на його боці була дівчина-льодяник.

До нас підтягнулася Саванна Сноу, і я чекав, що вона зіпсує Лінків піднесений настрій.

— Лінку, — вона кинула недвозначний погляд.

— Саванно?

— А ти не проти зі мною потанцювати?

Неймовірно! Вона не зводила з нього очей, ніби він був справжньою рок-зіркою.

— Я просто не знаю, що робитиму, якщо ти мені відмовиш, — Саванна обдарувала його усмішкою Снігової королеви, а я не міг позбутися відчуття, що опинився у чиємусь сні — чи то в Лінковому, чи то у видінні Ридлі.

— Руки геть, шкільна примадонно! Це мій мачо.

Про вовка промовка! Ридлі притулилася до Лінка, доводячи свої слова чи не всім тілом.

— Вибач, Саванно, можливо, іншим разом, — Лінк запхав барабанні палички у задню кишеню і повернувся на танцювальний майданчик. Поряд з ним дефілювала Ридлі, викаблучуючи свої улюблені танцювальні па. Без сумніву, сьогодні був найкращий день у житті Лінка. Можна було подумати, що це йому сьогодні шістнадцять.

Пісня закінчилася, і фронтмен скочив на сцену.

— У нас є ще одна композиція, написана моєю кльовою подругою для деяких особливих людей у школі Джексона. Ви їх упізнаєте.

Світло згасло. Лінк розстібнув куртку, і за першого ж акорду гітари сцена спалахнула знов. На Лінкові була футболка «Янголів-охоронців» з відірваними рукавами, що надавало йому саме такого дурнуватого вигляду, якого він так прагнув. Не бачила його зараз власна мати.

Він нахилився до мікрофона і почав по-своєму зачаровувати натовп:

Грішні янголи навколо, Біль і смуток йдуть по колу, Твої стріли ранять гостро. Ти не бачиш? Все так просто. Що ненавидиш, те й маєш. Грішний янгол, це твій рок.

Пісня Ліни — та, яку вона написала для Лінка.

Музика лунала дедалі голосніше, і члени ордену «Янголів-охоронців» кружляли під свій же викривальний гімн. Чи це їх так причарувала Ридлі, чи, можливо, справа була не в ній, але на той момент, коли Лінк закинув свою крилату футболку у вогнище, склалося враження, що полум’я охопило не тільки одяг. Усе, що так довго здавалося складним і непосильним, стало хмаркою згару.

Навіть після того, як «Святі дриґачі» закінчили свій виступ, а Ридлі й Лінк зникли у невідомому напрямку, Саванна й Емілі ставилися до Ліни поважно, а хлопці з команди раптом знову прийняли мене у свій гурт. Я шукав причину, виглядав знайомий льодяник, будь-який знак, що допоміг би розгадати секрет цього дива.

Але нічого. Тільки місяць, зорі, музика, вогні та юрма. Ми з Ліною вже навіть більше не танцювали, але й не відпускали рук. Ми гойдалися, обійнявшись, пропускаючи крізь себе потоки холоду й тепла, заряди хвилювання й страху. Доки грала бодай якась музика, ми кружляли у мильній бульбашці щастя — не у затишній печері під ковдрою, але однак у нашому ідеальному світі.

Ліна відхилилася, як вона зазвичай робила, коли щось спадало їй на думку, і зустрілася зі мною очима. Так ніби бачила мене вперше.

— Що трапилося?

— Нічого. Я… — вона нервово прикусила губу і глибоко вдихнула. — Просто я хочу дещо тобі сказати.

Я намагався прочитати її думки, міміку, жести, бо у мене склалося враження, що ми знову, як за тиждень до різдвяних канікул, стоїмо у коридорі, а не в полі неподалік Ґрінбраєру. Я досі обіймав її за талію і волів би притулитися ближче, але стримував це бажання. Хоч насправді воно лишень означало, що я хочу бути з нею завжди.

— Що саме? Ти можеш розповісти мені все, що завгодно.

Вона притулила руки мені до грудей.

— Раптом щось сьогодні станеться — я хочу, щоб ти знав.

Ліна зазирнула мені у вічі, і я чітко почув її слова. Вона нібито прошепотіла їх мені у самісіньке вухо, хоча вимовляти їх уголос було навіть необов’язково. Вони б і так не втратили своєї значущості. Вона промовила їх у той єдиний спосіб, який насправді був для нас важливим. За яким ми знаходили одне одного з самого початку і який завжди повертав нас на спільний шлях.

«Я кохаю тебе, Ітане».

На якусь мить мені забракло слів, тому що сказати «я кохаю тебе» було б замало. Я не розповів їй про те, що вона врятувала мене від цього міста, від мого життя, від батька, від мене самого. Як три слова опишуть все, що накипіло на серці? Однак я вимовив їх, бо саме вони й могли все це сказати.

«Я теж кохаю тебе, А. І завжди кохав».

Вона повернулася до мене, пригорнувшись до плеча, і моє підборіддя торкнулося її теплого волосся. Але тепло йшло і зсередини. Та частина її душі, яку вона так старанно ховала від мене і світу, нарешті відкрилась. І впустила мене. Ліна віддала мені трішки себе, ту дещицю, яка належала їй насправді. Я б хотів назавжди запам’ятати це відчуття, зберегти цю мить, як світлину, що здатна оживити спогади.

Я б хотів, щоб це тривало вічно.

Хоча від цієї вічності у нас залишилося тільки п’ять хвилин.

11. II

Дівчина з льодяником

Ми з Ліною досі танцювали, коли до нас крізь натовп пробився Лінк.

— Чувак, я тебе скрізь шукаю, — Лінк нахилився і вперся руками в коліна, намагаючись перевести дух.

— Що горить?

Вигляд у Лінка був стривожений, а це аж ніяк не нагадувало мого друга. Він зазвичай переймався лише тим, як би когось закадрити і заховатись від матері. Причому робив це одночасно.

— Твій батько. Він у піжамі, на балконі Полеглих воїнів.

Згідно з «Путівником Південною Кароліною», Музей полеглих воїнів належав до історичних пам’яток Громадянської війни. Але насправді це був звичайний старий будинок Гейлона Еванса, напханий різноманітним військовим раритетом. Гейлон з’їхав звідти до своєї доньки Віри, яка так прагнула стати членкинею ДАР, що дозволила місіс Лінкольн і їй подібним переробити будинок і перетворити його на єдиний музей міста.

— Цього ще бракувало!

Мало було терзати мене вдома, так батько й тут не зміг без пригод. Лінк не знав, як реагувати. Він, напевно, чекав, що я здивуюся, почувши про батькові прогулянки в піжамі, адже не відав, що таке відбувається щодня. Я зрозумів, що віднедавна Лінк узагалі мало що знає про мої справи, особливо зважаючи на те, що він — мій найліпший, а точніше — єдиний друг.

— Ітане, він сидить на балконі й нібито збирається стрибнути.

Я остовпів. Я чув його голос, але нічого не міг сказати. Останнім часом мені було соромно за батька, але я любив його, божевільного чи ні, й не міг дозволити йому скоїти такий вчинок. І не міг залишитися сам.