Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 6)
— Дякую, у мене цей роман з собою, — дістала Ліна книжку у твердій палітурці, де на обкладинці було тиснення у вигляді дерева. Книжка мала доволі старий і пошарпаний вигляд. Вочевидь, її читали неодноразово.
— Це одна з моїх улюблених книжок, — сказала Ліна так, ніби це нікого не могло здивувати. Тепер я дійсно подивився на неї впритул. Зненацька хтось мене пхнув, і до класу, не звертаючи на мене жодної уваги, увійшла Емілі. Саме так вона завжди «віталася», очікуючи, що я піду за нею на гальорку, де сиділи наші друзі.
Новенька сіла за першу парту просто перед місіс Інгліш. Тут ніхто ніколи не сідав. Даремно вона так вчинила. Одне око місіс Інгліш було скляне, а ще вона мала поганий слух. Це й не дивно, адже її родина володіла єдиним в окрузі полігоном. Тож вона не бачила і не викликала нікого далі першої центральної парти, а це означало, що Ліна відповідатиме сьогодні за весь клас.
Емілі кинула на новеньку здивований погляд і, щоб пройти повз неї, навмисно змінила маршрут. І зачепила сумку Ліни, тож її книжки розлетілися по проходу.
— Ой, — нахилилася Емілі і підняла потертий зошит на спіральці. Його обкладинка ось-ось мала відірватися. Тримаючи зошит, як дохлу мишу, Емілі мовила: — Ліна Дюкейн? Це так тебе звати? А я думала, твоє прізвище Рейвенвуд.
Ліна повільно підвела очі:
— Віддай зошит, будь ласка.
Емілі удала, що не чує, і перегорнула кілька сторінок:
— О, це твій щоденник? Ти письменниця? Ду-уже кльово.
— Будь ласка, — простягнула руку Ліна.
Емілі швидко згорнула зошит і відвела руку вбік.
— А можна я його поки що почитаю? Страшенно цікаво.
— Поверни його негайно. Я попросила, — Ліна підвелась, і у повітрі запахло грозою. Дівчина ризикувала викопати собі яму, з якої не так-то легко видряпатися. У Емілі чудова пам’ять.
— Спочатку навчися читати, — вихопив я зошит з рук Емілі і віддав його Ліні.
Потім я сів біля новенької. У полі зору місіс Інгліш. У буквальному сенсі цього слова. Емілі не повірила своїм очам, та я й сам не знав, чому так вчинив. Я взагалі ніколи не сідаю у перших рядах. Ми обоє були вражені. Продзвенів дзвоник, й Емілі не встигла сказати ані слова. Але це було неважливо — я знав, що все мені озветься пізніше. Ліна ж просто розгорнула зошит і не звернула уваги на жодного з нас.
— Можемо починати? — пролунав голос місіс Інгліш.
Емілі тишком вмостилася за останню парту — там вона могла не відповідати на запитання з англійської цілісінький рік, а сьогодні ще й не бачила б зайвий раз племінницю Рейвенвуда. І мене теж. Це трохи зняло напругу, хоча я й розумів, що доведеться п’ятдесят хвилин аналізувати стосунки Джема і Скаут, про які я на сьогодні не прочитав жодної сторінки.
Коли урок скінчився, я обернувся до Ліни, не знаючи, що їй сказати. Можливо, я чекав, що вона мені подякує, але вона лишень мовчки складала підручники в сумку.
156. На її долоні було написане не слово. Це було число.
Ліна Дюкейн не розмовляла зі мною ні того дня, ні того тижня. Однак я весь час думав про цю дівчину і постійно натикався на неї, хай де був і куди дивився. І справа була не лише в Ліні, не в тому, який вона мала вигляд (хоча, попри дивний одяг і зношені кеди, вона була симпатична); не у її словах, хоча говорила вона зазвичай те, про що ніхто б не здогадався чи не наважився б сказати. Справа навіть була не в тому, що вона відрізнялася від інших дівчат школи, звісно, ні.
Просто вона показала мені, наскільки, попри всі свої зусилля, від гатлінівців не відрізнявся я.
Цілий день падав дощ, а ми сиділи на уроці з гончарної справи і ліпили з глини. Цей урок іще називався УВ, або «усі відмінники», оскільки на ньому оцінки ставили за старання. Я записався на гончарство минулої весни, бо мені потрібно було добрати бали з мистецтва, а до шкільного оркестру я не хотів ні за які гроші. Оркестр саме відчайдушно репетирував на поверх нижче під керівництвом худої, як скелет, і одержимої роботою міс Спайдер. Біля мене сиділа Саванна. У класі були тільки дівчата, і я, як єдиний хлопець, абсолютно не знав, що робити далі.
— Сьогодні ми експериментуватимемо, і за це я не ставитиму оцінок. Спробуйте відчути глину, звільніть розум. І не слухайте, що там грають унизу, — місіс Абернаті здригнулася, коли оркестр заграв гімн Південних Штатів. — Зануртесь у себе і знайдіть дорогу до власного серця.
Я запустив гончарне коло і втупився у глину, що оберталася перед моїми очима. Потім зітхнув: що в оркестрі, що тут — одна нудьга. Згодом, коли у класі все стихло і шум гончарних верстатів витіснив теревені з останніх рядів, я почув, як унизу заграли щось інше. Це була скрипка, чи радше альт; музика лунала водночас чарівна і сумна, і все це було якось незвично. У цій невимушеній грі було більше таланту, ніж у виконанні під вправним керівництвом міс Спайдер. Я роззирнувся: здавалося, нікому й діла немає до цієї пісні, а в мені вона торкнулася самої душі.
Я впізнав мелодію і вже за мить наспівував про себе пісню з айпода. От тільки цього разу слова змінилися:
Я не зводив очей зі шматка глини: він рухався по колу і поступово втрачав обриси. Що більше я намагався зосередитися на глині, то розмитішим ставав клас, і от уже разом із глиною обертаються і весь кабінет, і стіл, і стілець разом зі мною. Нас усіх втягувало у коловерть постійного руху в ритмі пісні з кабінету музики. Клас зникав. Я повільно витягнув руку вперед і провів пальцем по глині.
Спалах. Розмиті оберти кімнати перетворилися на інший кадр:
Я падаю.
Ми падаємо.
Це знову сон. Її рука. Я хапаю її за кисть, чіпляюся пальцями за шкіру, за зап’ясток і відчайдушно намагаюся її втримати. Але вона вислизає, і я відчуваю, як її пальці висковзують з моєї долоні.
«Не відпускай!»
Я хотів їй допомогти, втримати її. Це бажання було сильнішим за всі інші, але вона просочилася крізь мої пальці…
— Ітане, що ти робиш? — пролунав схвильований голос місіс Абернаті.
Я розплющив очі та спробував зосередитися, повернутися в реальний світ. Відколи померла мама, я постійно бачив такі сни, але удень це трапилося вперше. Я подивився на сіру руку, заліплену висохлою глиною. Потім на глину на колі. На ній явно проступав відбиток долоні, так нібито я сам щойно приплюснув усе до верстату. Я придивився і зрозумів, що долоня була не моя. Вона менша, це відбиток руки якоїсь дівчини.
Це її рука.
Я глянув на свою: під нігтями скрізь застрягла глина, яку я зішкріб з її зап’ястка.
— Ітане, ну ти хоч би спробував щось зробити, — місіс Абернаті поклала руку мені на плече, і я підскочив. За вікном гримнув грім.
— Але ж, місіс Абернаті, гадаю, саме так промовляє Ітанів внутрішній світ, — хихикнула Саванна і зазирнула мені через плече. — І каже він тобі, Ітане, що час підстригти нігті!
Дівчата мало не луснули зо сміху. Я розтовк глиняний відбиток долоні та знову зліпив з нього сіре казна-що. Потім підвівся, витер руки об джинси — і тут пролунав дзвоник. Ухопивши рюкзак, я вилетів із класу, мов куля, ризикуючи послизнутися на поворотах у мокрих кедах і перечепитися через незав’язані шнурки. Пронісся двома прольотами — й опинився перед кабінетом музики. Мені потрібно було переконатися, що це був не сон.
Я відчинив двері зали обома руками — і побачив порожню сцену. Репетиція закінчилася, всі саме виходили в коридор, мало не збиваючи мене з ніг. Я глибоко вдихнув… Цей запах я впізнав іще до того, як по-справжньому відчув його.
Лимон із розмарином.
На сцені міс Спайдер збирала ноти, розкидані поміж складаних стільців, на яких сиділи «великі музиканти» шкільного оркестру.
— Вибачте, мем, — гукнув я до неї. — А хто тільки що грав… ну, ту пісню?
— У нас чудове поповнення серед струнних, — усміхнулася міс Спайдер. — Альт. Дівчина, яка щойно переїхала до міста….
Ні, це неправда. Тільки не вона.
Я вибіг із зали, навіть не почувши її імені.
Коли розпочався восьмий урок, Лінк чекав на мене біля роздягальні. Провівши рукою по скуйовдженому волоссю, він розпростав плечі. Тепер його вицвілу футболку із «Блек Сабат» було видно в усій красі.
— Лінку, мені потрібні ключі.
— А як же тренування?
— Не можу сьогодні. Є справи.
— Ти про що?
— Дай ключі.
Мені негайно слід було кудись поїхати. Усі ці сни, пісні та якась цілковита прострація просто посеред уроку (чи як там її назвати) заводили мене у глухий кут. Я точно знав, що це не на добре.
Була б моя мама жива, я б усе розповів їй. Ми ніколи не тримали одне від одного секретів. Але вона померла, батько замкнувся у кабінеті, а Амма б місяць викачувала з мене переляк, якби дізналася, в чому річ.
Мені не було з ким поговорити.
Лінк простягнув ключі.
— Тренер тебе вб’є.
— Знаю.
— І Амма дізнається.
— Знаю.
— І дасть тобі лупки, — докинув він, і його рука дивно здригнулася, коли я забирав ключі. — Чувак, не тупи.