Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 5)

Узявши каву, батько почовгав до кабінету. Що ж, прийшов час подивитися правді у вічі: можливо, Мейкон Рейвенвуд був не єдиним відлюдьком у місті. Але два мовчуни Редлі в нашому містечку? То вже забагато. За останні кілька місяців у нас уперше відбулося щось подібне до розмови, і я так не хотів відпускати батька!

— Як там книжка? — випалив я раптово. Це означало: не йди, поговорімо!

Батько трохи здивувався і знизав плечима:

— Просувається. Ще багато роботи.

Це означало: «Я йду».

— До міста переїхала племінниця Мейкона Рейвенвуда, — сказав я саме тоді, коли батько знову пхав беруші у вуха. Ми постійно робили щось невлад. Останнім часом у мене так чомусь складалося з усіма.

Батько вийняв з вуха одну затичку, а потім і другу.

— Що? — запитав він дорогою до кабінету. Часу на розмову залишилося обмаль.

— А що ти знаєш про Рейвенвуда?

— Певно, те, що й усі. Він самітник і вже багато років сидьма сидить у своєму маєтку.

Відчинивши двері до кабінету, батько переступив поріг. Я не пішов за ним і просто стояв у дверях.

Я взагалі ніколи не заходив до його кабінету. Лише одного разу, коли мені було сім років, батько заскочив мене за читанням його невідредагованого роману. Його кабінет був темний і похмурий. Над масивним пошарпаним диваном початку минулого століття висіла картина, затулена шматком полотна, і я знав, що питати про неї було не слід. Між диваном і вікном стояв різьблений стіл червоного дерева — ще одна реліквія нашого будинку, що вірно служила багатьом поколінням Бейтів. Старі книжки у шкіряних палітурках читали тільки на дерев’яній підставці — такі вони були важкі. Все це пов’язувало нас із Гатліном, з корінням Бейтів, і разом з цим — із понад столітньою історією наших пращурів.

На столі у картонній коробці лежав батьків рукопис. Я хотів лише глянути на нього, дізнатися, про що в ньому йдеться. Батько писав готичні тексти — романи жахів, і, чесно кажучи, семирічній дитині там не було чого читати. Однак усі будинки Гатліна, як весь Південь, мають свої секрети. Наш теж не був винятком уже тоді.

Коли батько зайшов, я спав, скрутившись калачиком на дивані. Аркуші його рукопису були розкидані по всій кімнаті. Вже згодом я навчився замітати сліди, але тоді… Пам’ятаю лише, як він верещав на мене, а потім я плакав, сидячи на старій магнолії за будинком, і мама, знайшовши мене там, сказала: «Ітане, у всіх є свої секрети, навіть у дорослих».

Але ж мені просто було цікаво, і ця цікавість, це одвічне джерело моїх проблем, залишилася в мене й дотепер. Я хотів дізнатися, чому батько ніколи не виходить з кабінету і чому ми не виїздимо з цього нікчемного будинку лише через те, що тут прожила купа наших пращурів. По смерті матері це питання постало ще гостріше.

Але не сьогодні. Сьогодні мені просто хотілося пригадати бутерброди з куркою, риболовлю і той час, коли батько снідав на кухні, жартуючи зі мною за тарілкою пластівців. Засинаючи, я теж не забув про це згадати.

Ще до того, як наступного дня у школі продзвенів перший дзвоник, про Ліну Дюкейн не говорив хіба що ледачий. Незважаючи на грозу і перебої зі світлом, Лоретта Сноу і Юджинія Ашер (матері Саванни й Емілі) примудрилися за вечерею обдзвонити усіх і кожного в місті. Мешканці Гатліна мали знати: родичка ненормального Мейкона Рейвенвуда їздить містом у його катафалку, а ним-бо, подейкували, Мейкон потайки перевозить трупи… І повірте, ці плітки — то були ще квіточки.

У Гатліні завжди діють два закони. По-перше: багато сидітимеш удома — тебе в чомусь запідозрять. Багато виходитимеш на люди — теж. А по-друге, якщо у місті з’являються новини, про них обов’язково усі почують. Історія про дівчину, що переїздить до маєтку головного гатлінівського самітника, була, певно, чи не найгучнішою новиною з часу аварії, у якій загинула моя мама. Тому навіть не знаю, чому я дивувався, що про неї теревенить усе місто. Хіба що тільки у хлопців з нашої команди були сьогодні нагальніші справи.

— Еморі, то що розкажеш? — гупнув дверима шафки Лінк.

— Ну… Якщо подивитися на тренування команди підтримки, то четверо дев’ятикласниць — на «вісім», троє — на «сім» і ще кілька на «чотири».

Все, що нижче оцінки «чотири», Еморі взагалі не збирався рахувати.

Тепер шафу зачинив я:

— І це новини? Хіба це не ті самі дівчата, яких ми щосуботи бачимо в «Морозі»?

Посміхнувшись, Еморі поплескав мене по плечу:

— Але тепер вони у грі, Вейте, — подивився він на дівчат у коридорі. — І я готовий розпочати цю гру.

Еморі весь час так казав. Минулого року, щойно ми перейшли до дев’ятого класу, він постійно розповідав нам про кльових старшокласниць, яких сподівався заарканити, а тим паче після того, як отримав путівку до університету. Еморі, як і Лінк, літав у хмарах, от тільки був жорсткішим за Лінка. Була у ньому якась агресивна жилка, така ж, як у всіх Воткінзів.

— Як персики з куща зриватимемо, — похитав головою Шон.

— Персики на деревах ростуть, — сказав я. Ця розмова мене дратувала, можливо, й тому, що я вже чув її зранку біля «краднички», доки Ерл гортав єдині цікаві для нього журнали — з дівчатами в купальниках на капотах машин.

— Ти про що? — спантеличено подивився на мене Шон.

Не знаю, навіщо я взагалі втрутився. Це була безглузда розмова — така ж безглузда, як і домовленість щосереди зустрічатися перед уроками біля краднички. Всі хлопці мали бути присутні, і це нагадувало мені перекличку. Але такі були закони: якщо ти в команді, то маєш приїздити до крамнички, разом з усіма ходити до їдальні, тусуватися на вечірках Саванни Сноу, запрошувати когось із дівчат команди підтримки на зимовий шкільний бал і зависати біля озера Молтрі в останній навчальний день. Головне було з’явитися на перекличку, від решти можна було відкосити. От тільки з кожним тижнем мені дедалі важче ставало приїздити сюди. І я не знав чому.

Не осяйнуло мене й тоді, коли я побачив її.

Навіть якби я її не помітив, я б усе одно здогадався, що вона десь тут. За лічені секунди натоптаний учнями коридор спорожнів: усі, хто метушився біля шаф і поспішав устигнути на урок, відступили вбік. Бо зайшла вона. Як суперзірка.

Чи як прокажена.

Я побачив гарну дівчину в довгій сірій сукні й білій спортивній куртці з вишитим написом «Мюнхен». З-під подолу сукні вистромлювалися зношені чорні кеди. На шиї висів довгий срібний ланцюжок із купою брязкалець: пластмасовим кільцем з автомата жувальних ґумок, шпилькою і ще безліччю усіляких дрібниць, які я не міг розгледіти здаля. Дівчина вочевидь була немісцева. Я не міг відвести від неї очей.

Племінниця Мейкона Рейвенвуда. Та що це зі мною?

Вона заправила за вухо довгі чорні кучері, і чорний лак на її пофарбованих нігтях відбився блискучим сяйвом. Її долоні всі були у чорній пасті, ніби вона повсякчас писала на них. Дівчина пройшла коридором, не помічаючи нікого. У неї були найзеленіші в світі очі; настільки зелені, що цей колір міг би отримати окрему назву.

— Таки вона класна, — зітхнув Біллі.

Я знав, про що думали хлопці. На якусь мить усі вони були готові кинути своїх дівчат і позалицятися до неї. На якусь мить вона здалася досяжною.

Ерл окинув її пильним оком і гримнув дверцятами шафи.

— Так, якщо тільки забути, що вона ненормальна.

Він сказав це якось по-особливому, точніше, акцент змістився саме на причину. Вона була ненормальною, тому що приїхала з іншого міста, тому що не пнулася зі шкіри, аби потрапити до групи підтримки, тому що не звернула на Ерла жодної уваги. Будь-якого іншого дня я би змовчав, але тільки не сьогодні:

— То що, вона одразу ненормальна? Бо не носить уніформу, коротку спідницю і не фарбується на білявку?

Ерл ось-ось ладен був спалахнути. Це був один з тих випадків, коли я мав би визнати його першість, а я не дотримався негласної угоди.

— Бо вона з Рейвенвудів.

Усе зрозуміло. Вона класна, але про неї можна більше не думати. Однак дивитися на Ліну ніхто не забороняв, а тому всі продовжували на неї витріщатись. Увесь коридор очей не зводив з дівчини, наче з лані, що потрапила в пастку.

А вона просто йшла, і намисто розмірено подзенькувало у неї на шиї.

За кілька хвилин у мене була англійська, і я вже стояв на порозі класу. Ось вона, Ліна Дюкейн. І через п’ятдесят років її називатимуть новенькою, якщо, звісно, від неї відчепиться прізвисько «племінниця старого Рейвенвуда». А поки що вона простягнула місіс Інгліш рожевий табель з попередньої школи, і та примружилась, аби його прочитати.

— У розкладі щось наплутали, і тому в мене ще не було англійської, — мовила Ліна. — Натомість було два уроки історії Сполучених Штатів, а я вже вивчала цей предмет у попередній своїй школі, — голос Ліни звучав схвильовано, і я ледь стримувався, щоб не усміхнутись. Навряд чи можна сказати, що вона вивчала історію Сполучених Штатів, якщо її викладав не містер Лі.

— Так-так, зрозуміло. Сідай на будь-яке вільне місце.

Після цих слів місіс Інгліш простягла Ліні примірник «Убити пересмішника» — такий новий на вигляд, що здавалося, його не розгортали взагалі. Хоча, гадаю, з появою фільму люди справді перестали читати цю книжку.

Новенька підвела очі й помітила мій погляд. Я відвернувся, але було запізно. Мені не вдавалося стримувати усмішку: через зніяковіння я усміхався тільки ширше. Здається, вона не звернула на це уваги.