Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 4)

Тепер усі говорили про неї — про одяг і зачіску, про її дядька й імовірні дивацтва. За це я ненавидів Гатлін більше за все. За його постійні плітки: що ти зробив, сказав чи вдягнув. Я потупився в тарілку з макаронами, що плавали в оранжевій рідині, мало схожій на сир.

Відлік розпочато. За два роки і вісім місяців я маю вибратися з цього міста.

Після занять група підтримки відпрацьовувала в спортзалі трюки. Дощ нарешті припинився, і тренування з баскетболу перенесли на відкритий майданчик з потрісканим бетоном, погнутими кільцями і купою калюж від уранішнього дощу. Посеред майданчика тягнулася величезна тріщина завширшки з Великий Каньйон, і потрібно було пильнувати, аби не вскочити в неї під час гри. Однак з ігрового поля можна було роздивитися майже всю стоянку і мало не всі найцікавіші події шкільного життя.

Сьогодні я був на висоті — сім попадань зі штрафної з сімох спроб. Однак і Ерл не пас задніх, дублюючи кожен мій закинутий м’яч.

Кидок! Вісім. Сьогодні був один з тих днів, коли я нібито самим поглядом закидав м’ячі у корзину.

Кидок! Дев’ять. Ерл помітно нервував. Він дедалі сильніше набивав м’яч щоразу, як мій пролітав крізь сітку. Він був нашим другим центровим. У нас з Ерлом існувала негласна домовленість: він — лідер, а мене не дістають, якщо я не хочу щодня після школи вештатися біля «краднички». Там не було чого робити — хіба що патякати про тих самих дівчат і їсти ті самі чіпси.

Кидок! Десять. Я не міг не поцілити. Можливо, у мене вроджений талант, можливо, щось інше, але відтоді як померла мама, я перестав це з’ясовувати. Дивно, як я досі не закинув гру.

Кидок! Одинадцять. Ерл скреготів зубами у мене за спиною і ще дужче гамселив по м’ячу. Я ледь стримував посмішку і перед черговим штрафним кинув оком на стоянку. Раптом за кермом довгого чорного авто я побачив людину з довгим чорним волоссям.

Катафалк. О Боже!

Дівчина за кермом обернулася і подивилася на мене у відчинене вікно. Принаймні мені так здалося. М’яч ударився об обідок і відскочив до сітки майданчика. За спиною я почув знайомий звук.

Кидок! Дванадцять. Ерл Петті міг більше не нервувати.

Машина проїхала, і я подивився на майданчик. Решта хлопців застигли, немов побачили привид.

— Це?..

— Так, — кивнув наш нападаючий Біллі Вотс, тримаючись однією рукою за сітку, — племінниця старого Рейвенвуда.

— Ага, — кинув йому м’яч Шон, — точнісінько як і казали — за кермом катафалка.

— Еге ж, таки класна, — похитав головою Еморі. — От халепа!

Хлопці повернулися до гри, але ще Ерл не встиг зробити кидок, як знову почався дощ. Не минуло і хвилини, як дощ посилився і перетворився на страшну зливу, сильнішу навіть за ту, що була зранку. Я залишився надворі; вода била мені в обличчя, і мокре волосся лізло в очі, аж я не бачив ні школи, ні хлопців.

Поганим знаменням був не лише катафалк. Ним була й дівчина.

На кілька хвилин я дозволив собі повірити, що цей рік буде не таким, як завжди, що нарешті з’явиться хтось, із ким я зможу побалакати, хто буде зі мною на одній хвилі.

Але поки що я міг похвалитися хіба що вдалою грою.

2. IX

Дірка в небі

Смажене курча, товчена картопля з підливою, боби і печиво — все це чекало на мене на плиті й уже давно захололо. Зазвичай Амма тримала вечерю підігрітою, аж доки я не приходив зі школи, але цього разу все було не так. Я міг отримати на горіхи. Розлючена Амма сиділа за столом і жувала перчені цукерки, розгадуючи кросворд з «Нью-Йорк Таймз». Це тато потайки підписався на недільний випуск, тому що кросворди із «Зірок та смуг» були з помилками, а у «Рідерз-дайджесті» не було чого й розгадувати. Не знаю, як йому вдалося оминути Карлтона Ітона — той би всьому місту розпатякав, що ми, мовляв, «Зірки та смуги» забракували, але заради Амми тато був ладний зробити що завгодно.

Амма підсунула мені тарілку і подивилася на мене скляними очима. Я проковтнув порцію холодної картоплі й курки, адже залишати щось на тарілці було недопустимо. Навпроти мене небезпечно порипував Аммин нагострений чорний олівець — спеціальний, номер 2, призначений нею лише для кросвордів. Сьогодні його вістря могло пустити кров.

У абсолютній тиші я чув лише розмірене токотіння дощових крапель. Амма постукала олівцем по столу.

— Чотири букви. Моральна або фізична покута за правопорушення.

Амма знову стрільнула очима. Я з’їв іще картоплі і відчув, що зараз мені буде чотири по горизонталі.

— К-а-р-а, тобто прочухан. Як не можеш вчасно приходити до школи — сидітимеш удома.

Цікаво, хто ж таки доніс Аммі про моє запізнення? Чи, точніше, хто про нього не доносив? Амма нагострила і без того тонкий олівець в автоматичній стругачці, що стояла у неї на кухні, і продовжувала принципово не дивитися на мене, хоча ліпше б уже глянула просто у вічі.

Я підійшов до Амми і міцно її обійняв:

— Аммо, ну не сердься. Зранку лило, як з відра, ти ж не хотіла б, щоб ми мчали на повній?

Амма звела брову, але вираз її обличчя дещо подобрішав.

— Литиме з відра ще рівно стільки, скільки ти ходитимеш з нестриженою чуприною, тож сам вирішуй, як тобі встигати в школу до дзвоника.

— Так, мем! — я ще раз ухопив її в обійми і пішов доїдати холодну картоплю. — Ти не повіриш, що ми сьогодні дізналися: в нашому класі буде новенька!

Не знаю, чому я про це розповів; мабуть, новина і досі не йшла мені з голови.

— Гадаєш, я не знаю про Ліну Дюкейн?

Я мало не вдавися печивом. Прізвище Дюшан, вимовлене на південний манер, римувалося з «глінтвейн». А коли Амма вимовляла його, вона ще й додавала йому зайвий склад — Дю-кей-єн.

— Це так її звати? Ліна?

Амма підсунула до мене склянку какао.

— Так, і тебе це не стосується. Не пхай носа в чужі справи, Ітане Вейт.

Амма завжди говорила загадками, і здогадуватися потрібно було самому. Востаннє я був у її хаті біля Броду ще в дитинстві, хоча знаю, що відвідувачів ця хата бачила чимало. Мабуть, чи не всіх мешканців Гатліна. За сотні миль від міста не було визнанішої ворожки на картах таро, ніж Амма; свій хист вона успадкувала від матері, а та — від своєї матері, й так уже впродовж шістьох поколінь ворожок. У Гатліні скрізь живуть набожні люди, але ніхто — ні баптисти, ні методисти, ні п’ятидесятники — не може встояти перед спокусою карт і нагодою вплинути на свою долю. Вони вважають, що визнана ворожка здатна це зробити, а Амма саме такою і є.

Інколи я знаходив котрийсь з її амулетів поміж своїх шкарпеток чи над дверима батькового кабінету і лише одного разу запитав її, для чого це потрібно. Тато кпив з Амми, коли знаходив ці штуки, але ніколи їх не знімав. Він казав: «Береженого Бог береже», — проте від кого — не уточнював. Можливо, від Амми, бо від неї часом не завадило би поберегтися.

— То ти щось про неї чула?

— За собою стеж. Бо колись проколупаєш дірку в небі, випаде тобі на голову цілий Усесвіт, і буде нам усім непереливки.

В цю мить, човгаючи капцями, на кухню зайшов батько в піжамі. Він налив собі горнятко кави і дістав із шафки пачку пластівців. З вух у нього досі стирчали жовті воскові беруші. Пластівці означали, що він готовий розпочати свій день. Беруші — що день насправді ще не розпочався.

Нахилившись до Амми, я прошепотів:

— То що ти чула?

Амма вихопила у мене тарілку і поклала її у раковину. Промивши під водою кістки, що нагадували поросячу лопатку, вона поклала їх у миску. Дивно, на вечір нібито була курка.

— Тебе це не стосується. А що це тобі так кортить дізнатись?

— Та нічого мені не кортить. Просто цікаво.

— Знаєш, що про цікавих кажуть, — Амма встромила виделку у мій шматок маслянкового пирога, глянула добре мені відомим пронизливим поглядом — і вийшла з кухні.

Навіть батько помітив, як за нею загойдалися двері, і вийняв беруші.

— Як там школа?

— Нормально.

— А чого Амма на тебе сердита?

— Зранку запізнився.

— Олівець номер 2?

Я кивнув.

— Гострий?

— Був як голка, а вона його ще підгострила, — зітхнув я. Батько усміхнувся, а таке бувало рідко. Мені стало легше, так ніби в його усмішці була моя заслуга.

— Знаєш, скільки разів у дитинстві я сидів за цим столом, а вона цілила у мене своїм гострим олівцем?

Питання прозвучало риторично. Так, цей подряпаний, заляпаний фарбою, розмальований фломастерами і замурзаний клеєм стіл служив чи не всім поколінням Бейтів. Він був одним зі старійшин нашого дому.

Я усміхнувся. Батько узяв тарілку з пластівцями і помахав мені ложкою. Амма виростила і його, і в дитинстві, щоразу як я збирався бовкнути їй зайвого, мені про цей факт неодмінно нагадували.

— С-т-о-к-р-а-т-н-о, — батько промовляв слово по літері, ставлячи тарілку під кран. — П-е-р-м-а-н-е-н-т-н-о, тобто значно більше за тебе, Ітане Бейт.

Батько відійшов подалі, став під лампою, і його усмішка почала поступово згасати. Потім її зовсім не стало. Вигляд він мав іще гірший, ніж зазвичай: щоки запали і шкіра напнулася на кістках. Через те, що він ніколи не виходив надвір, його обличчя мало зеленкуватий відтінок. Уже кілька місяців він був схожий на живий труп, і важко було уявити, що колись ця людина сиділа зі мною на березі озера Молтрі, їла бутерброди з куркою й салатом і вчила мене ловити рибу: «Туди-сюди, туди-сюди. Як стрілки годинника: то друга, то десята година, то друга, то десята». Останні п’ять місяців видалися для нього заважкими — він надто любив маму. Але і я теж.