Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 54)
«Це місце живе. Могутнє. Ніби правда, уся правда світу захована десь тут».
— Їх звозили звідусіль ще задовго до мене. Деякі зі Стамбула, — мовила Маріан, вказуючи на оздоблені верхівки колон, — а ці з Вавилона. А ось Єгипет, Око Бога, — провадила вона, переводячи погляд на стовп із чотирма головами яструбів, що позирали з кожного боку. — Ассирія, — поплескала вона рукою по наступній колоні з різьбленням величної голови лева.
Я провів рукою по стіні — навіть на каменях були висічені узори. На одних — обличчя людей, на інших — голови тварин, птахів, дивних істот, що хижо визирали з заростей колонного лісу.
Ми пішли далі крізь склеп, який, певно, виконував тут роль передпокою, і слідом за нами, як вірні супутники, спалахували вогні. Посеред кімнати вже виднівся кам’яний стіл в оточенні різьблених колон. Навколо нього, мало не до самої стелі, височіли нескінченні стелажі (принаймні я б назвав їх стелажами), що розходилися від столу, як спиці у колесі, утворюючи страхітливий лабіринт, у якому простий смертний легко б заблукав. Таку картину малювала моя уява. Окрім круглого кам’яного столу і колон, у кімнаті більше нічого не було видно.
Маріан акуратно зняла з металевого півмісяця на стіні смолоскип і передала його мені. Так само ще один смолоскип вона віддала Ліні, третій взяла собі.
— Роздивіться поки що кімнату, а я перевірю пошту. Може прийти запит на книжку з іншої філії.
— Запит на
Мені й на думку не спадало, що існують інші чародійські бібліотеки.
— Певна річ, — відповіла Маріан, повертаючись до сходів.
— Хвилиночку, а як ви отримуєте пошту?
— Так само, як і всі. Карлтон Ітон — листоноша на всі часи.
Значить, Карлтон Ітон у курсі. Ну звісно, а як іще пояснити його нічний візит до Амми? Вірогідно, що й листи чародіїв він читає теж. Цікаво, чого ще я не знаю про Гатлін і його мешканців? Питати й не довелося.
— Нас небагато, але більше, ніж може здатися. Не забувай про те, що Рейвенвуд з’явився тут раніше за цю стару бібліотеку, та й чародіям наша місцевість належала довше, ніж смертним.
— Ось чому ви всі тут такі дивні, — штурхнула мене Ліна, але я й досі думав про листоношу.
Хто ще знає про те, що насправді відбувається в Гатліні? У цьому, іншому Гатліні з таємничими підземними бібліотеками і дівчатами, які керують вітрами і наказують тобі стрибати в прірву? Хто ще пов’язаний з чародіями, як Маріан чи Карлтон Ітон? Як моя мама?
«Товстун? Місіс Інгліш? Містер Лі?»
«Ну точно не містер Лі».
— Не хвилюйся. Коли вони тобі знадобляться, вони тебе знайдуть. Так було і буде завжди.
— Чекайте, — я вхопив Маріан за руку. — А тато теж знає?
— Ні.
Ну бодай хтось у моєму домі веде нехай не зовсім нормальне, але й не подвійне життя.
І наостанок Маріан порадила:
— Починайте.
— Як узагалі можна загубитися, якщо йдеш по прямій?
— Спробуй і побачиш.
Ліна перебила Маріан:
— А що в кінці полиць? Тобто в кінці рядів?
Бібліотекар кинула дивний погляд.
— Туди ще ніхто не доходив, тому й не знає ніхто. Деякі ряди переходять у тунелі, деякі приміщення
— Про що це ви? Усе десь закінчується, ряди книжок не можуть безкінечно тягнутися під містом. Це як — заходиш сюди, а виходиш на чашечку чаю до місіс Лінкольн? Повертаєш ліворуч — і мимохідь підкидаєш книжечку тітці Дел у сусідньому місті? А як прокопатися праворуч, то потрапиш на посиденьки до Амми? — скептично запитав я.
Маріан лишень посміхнулася:
— А як, ти гадаєш, Мейкон отримує книжки? Як відвідувачі бібліотеки уникають уваги ДАР? Це ж Гатлін. Людям він подобається таким, яким вони його знають — яким
— Не можу повірити в те, що дядько Мейкон ніколи не розповідав мені про це місце. Подумати лише про всіх чародіїв, які пройшли через цю бібліотеку!
Тримаючи смолоскип, Ліна витягла з полиці товсту книжку. Вона була в гарній палітурці, важка і пхикнула хмарами сірого пилу. Я закашлявся.
— «Чародійство. Коротка історія».
Потім вона дістала іншу.
— Напевне, тут усе на букву «Ч».
Цього разу вона тримала шкіряний футляр із сувоєм. Ліна підняла покришку й дістала згорток. Навіть пил на ньому здавався старішим і сірішим, ніж звичайний.
— «Чари творення і руйнування». Стара річ.
— Обережно. Їй кілька століть. Гутенберг винайшов друк лише 1455 року, — мовила Маріан і забрала сувій бережно, як новонароджене дитя.
Тепер Ліна обрала іншу книжку, в сірій шкіряній палітурці.
— «Чародійство за Конфедерації». А що, на війні теж були чародії?
Маріан кивнула:
— З обох боків — і від сірих, і від блакитних. Боюся, що цей поділ був для чародіїв одним з найсерйозніших. У принципі, як і для нас, смертних.
Ліна глянула на Маріан і повернула запорошену книжку на полицю.
— Чародії у моїй родині… ми ж і досі воюємо, так?
Маріан окинула її сумним поглядом:
— «Роз’єднаний дім», ось як назвав це президент Лінкольн.[18] Певно, так і є насправді, — вона провела рукою по Ліниній щоці. — І саме тому ти тут, якщо пригадуєш. Щоб знайти те, що потрібно, й надати сенс тому, що не має сенсу. А тепер вам час розпочинати.
— Маріан, тут так багато книжок. Ви б не могли бодай спрямувати нас?
— І не дивіться на мене. Як я вже й казала, у мене немає відповідей, є лише книжки. Починайте. Тут, унизу, ми керуємося місячним часом, і ви можете втратити йому лік. Під землею усе не так, як ззовні.
Я переводив погляд з Ліни на Маріан, побоюючись випустити їх з поля зору.
Ми з Ліною оглядали безмежні стелажі, не наважуючись зробити й кроку.
— Як ми її знайдемо? Тут чи не мільйон книжок…
— Не знаю. Можливо…
Я знав, що спало їй на думку.
— Потрімо медальйон?
— Він з тобою?
Я кивнув, дістав з кишені джинсів теплий згорток і передав Ліні смолоскип.
— Побачимо, що трапиться. То ж був не кінець.
Я розгорнув медальйон і поклав його на круглий кам’яний стіл посеред кімнати. Тієї ж миті я впізнав в очах Маріан знайомий погляд: так їхні з мамою очі світилися тоді, коли вони натрапляли на особливо цінну знахідку.
— Ви теж хочете це побачити?
— Більше ніж ти думаєш, — Маріан повільно взяла мене за руку, а я — Ліну. Потім я простягнув наші з Ліною сплетені пальці до медальйона і торкнувся його.
Яскравий спалах світла змусив мене заплющити очі.
Дим, запах горілого, і все почалося знову.