Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 56)
— Не спрацювало, — віддаленим, відстороненим голосом мовила Ліна. Я бачив лише дим і чув тільки її слова. Ми застрягли у жахливому місці поміж бібліотекою і видінням.
— Ліно!
Тоді на мить я побачив у диму її обличчя. У неї були величезні чорні очі — зелений колір майже повністю перетворився на пітьму. Її голос звучав як шепіт.
— Дві секунди. Він прожив дві секунди, і вона втратила його назавжди.
Ліна стулила повіки й зникла.
— Л.! Де ти?
— Ітане, медальйон! — десь так само здалеку долинув голос Маріан.
Відчувши в руках твердість камеї, я все зрозумів.
І кинув її долі.
Я розплющив очі, викашлюючи залишки диму. Кімната досі оберталася в сірому тумані.
— Що це ви, діти, тут робите?
Я зупинив погляд на медальйоні, і в кімнаті все стало на свої місця. На перший погляд медальйон здавався самотнім і беззахисним, крихітним на кам’яній підлозі. Маріан відпустила мою руку.
Посеред склепу стояв Мейкон Рейвенвуд, одягнутий — ні, радше замотаний — у довге пальто, і Амма, вся при параді, з міцно затисненою в долоні сумочкою, лишень ґудзики в неї були застібнуті в неправильному порядку. Важко було сказати, хто з них мав зліший вигляд.
— Вибач, Мейконе, але ти знаєш закони. Вони попросили допомоги, і я була зобов’язана її надати.
Не можна було не помітити, що цей візит став для Маріан сюрпризом.
Амма гнівалася на неї, ніби та облила наш будинок бензином:
— А я так розумію, що ти зобов’язана дбати про Лайлиного сина і Мейконову племінницю. Однак цього не видно.
Я чекав докорів од Мейкона, але намарно. Потім зрозумів чому: він трусив Ліну, яка знепритомніла на кам’яному столі посеред склепу — долілиць і з широко розкинутими руками.
— Ліно! — забувши про Мейкона, я ухопив її в свої обійми. Вона й досі дивилася на мене скляними чорними очима.
— Вона не померла, а лишень відлетіла. Я спробую її повернути, — Мельхіседек почав чаклувати. Він мовчки крутив на пальці срібну каблучку і дивився на Ліну дивними сяючими очима.
— Ліно! Вернись! — притягнув я до себе її обважніле тіло.
Мейкон щось бурмотів. Я не розумів ані слова, але помітив, що Лінине волосся заворушилося від знайомого надприродного вітру, який я вже встиг назвати чарівним.
— Мейконе, ваші чари тут не подіють, — тремтливим голосом зауважила Маріан, швидко гортаючи сторінки запиленої книжки.
— Це не чародійство, а мандри, — мовила Амма. — Навіть чародіям таке не до снаги. Туди, де зараз Ліна, дістатися може тільки такий, як Мейкон. Потойбіч.
Амма силкувалася нас заспокоїти, але це не надто допомагало.
Я відчував, як спустошеним Ліниним тілом заволодіває холод. Амма була права. Хай де зараз Ліна, вона не в моїх обіймах. Вона поринула вдалечінь, і навіть я, простий смертний, зміг це відчути.
— Я казала вам, Мейконе, це нейтральна територія. В обителі землі чари не працюють, — Маріан міряла кроками кімнату, не випускаючи книжки з рук. Це ніби надавало їй упевненості, що вона теж якось допомагає Ліні. Але відповідей не було. Вона ж казала: чари нам не допоможуть.
Я згадав свої сни і те, як витягував Ліну з баговиння. Невже саме у такому місці я мав програти?
Мейкон, який стояв з розплющеними, але невидющими очима, заговорив:
— Ліно, послухай мене, вона не зможе тебе тримати.
Вона. Я зазирнув у порожні Лінині очі.
Сарафина.
— Ти сильна, Ліно, ти вирвешся! Вона знає, що я тут нічим тобі не зараджу, вона чекала на тебе в пітьмі. Ти маєш вирватися сама.
Маріан підбігла до Мейкона зі склянкою води — він вилив її на Лінине обличчя, наповнив нею рот, але нічого не сталось.
Мені урвався терпець.
Я притиснув вуста до Ліниних вуст, міцно цілуючи її і заливаючись водою, як при штучному диханні.
«Прокидайся, А., ти не можеш зараз мене покинути. Не так, не зараз. Ти не потрібна їй — ти потрібна мені».
Лінині повіки затремтіли.
«Ітане, я втомилася».
Закашлявшись, вона повернулася до життя. Захлинаючись водою, розбризкуючи її на одяг. Я усміхнувся їй, незважаючи ні на що, а вона усміхнулася мені. Якщо мої сни віщували саме це, то ми змінили хід подій. Цього разу я вистояв, але глибоко в душі зачаївся здогад: Ліна вислизатиме з моїх рук знову. Це тільки початок.
Навіть якщо це так, я все-таки зміг її врятувати.
Мені захотілося її пригорнути, відчути ту енергію, що завжди народжувалася між нас. Та я не встиг цього зробити, бо вона вирвалася з моїх рук:
— Дядьку Мейконе!
Мейкон стояв навпроти нас, прихилившись до стіни склепу і мало не падаючи з ніг. Він, спітнілий і блідий як крейда, закинув голову на камінь і важко дихав.
Ліна підбігла до нього й притулилася, немов дитя, що злякалося за свого батька.
— Не треба було, дядьку Мейконе, вона могла тебе вбити.
Я зрозумів, що подорож, хай куди вона вела, далася йому нелегко.
Отже, Сарафина. Ця істота, це створіння, ця невідома сутність — Лінина матір.
Якщо таким виявився звичайний візит до бібліотеки, то чи готовий я до того, що станеться за кілька місяців?
А точніше, якщо рахувати від завтра, за 74 дні.
Ліна сиділа, закутавшись у ковдру, і з неї й досі скрапувала вода. На вигляд їй було зараз років п’ять. Я кинув оком на дубові двері позаду неї, міркуючи над тим, чи знайшов би вихід сам. Навряд чи. Ми пройшли зо три десятки кроків вздовж ряду, спустилися сходами, зайшли у кілька маленьких дверей, а тоді опинилися в затишному кабінеті — певно, в читальній залі. Перехід здавався нескінченним, а часті двері робили приміщення схожим на коридор підземного готелю.
Коли Мейкон сів за стіл, перед ним з’явився срібний сервіз — рівно п’ять чашок — і тарелі з солодкими хлібцями. Можливо, Кухня теж мандрувала з нами.