Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 53)
Мейкон зітхнув, і темрява почала розсіюватися.
— Ліно, я не планував тримати цю інформацію за сімома печатями. Але очевидно, що після такого вчинку я й сам не знаю, на що ти здатна. Та й ніхто не знає. Смію припустити, що навіть ти.
Ліну навряд чи переконали слова Мейкона, але вона слухала далі.
— Ось що означає бути природницею. В цьому основа Дару.
Напруга потроху спадала. Сутичка закінчилась, і поки що Ліна була на коні.
— То що накажеш робити?
Мейкон мав спантеличений вигляд — так само, як мій батько, коли зібрався у п’ятому класі прочитати мені лекцію про маточки й тичинки.
— Цей перехід буде нелегким. Ти не одразу опануєш усі свої сили. Можливо, про це є якась книжка… Якщо хочеш — можемо звернутися до Маріан.
Аякже. «Обрання і перетворення: посібник з чародійства для сучасної дівчини» або «Матір хоче мене вбити: самодопомога для підлітків».
Довго ж тягнутимуться ці кілька тижнів. Ще й як довго.
28. XI
Domus Lunae Libri
— Сьогодні? Але ж сьогодні не свято!
Я аж ніяк не очікував побачити на порозі нашого будинку Маріан. За мить ми з Ліною вже сиділи на холодному твердому сидінні її бірюзового пікапа і їхали до бібліотеки чародіїв.
— Обіцянка є обіцянка. Учора був День подяки, а сьогодні — Чорна п’ятниця, ніби й не свято, але усе ж таки вихідний. А нам більше й не треба.
Маріан мала рацію. Амма, певно, ще зранку зайняла чергу на розпродаж, бо вже стемніло, а вона досі не повернулася додому.
— Громадська бібліотека Гатліна зачинена, — сказала Маріан, — а значить, відчинена Чарівна бібліотека.
— У ті самі години? — запитав я, коли вона звертала на центральну вулицю.
— Так. З дев’ятої до шостої, — кивнула вона і, підморгнувши, додала, — з дев’ятої вечора до шостої ранку. Не всі мої відвідувачі наважуються приходити вдень.
— Це несправедливо, — поскаржилася Ліна. — Смертні мають так багато часу — і нічого не читають!
Маріан знизала плечима:
— Ну я й кажу, чимало мені платять за таке неробство. Але то їхня справа. Однак подумай — ти ж набагато більше часу отримаєш на читання
Я не розумів, про що вони.
Мені було байдуже, як називаються ці книжки. Я лишень не міг дочекатися, щоб побачити їх, прочитати їхні таємниці. Мені кортіло відкрити бодай одне з таємних письмен, адже нам страшенно бракувало двох речей: відповідей і часу.
Ми вивантажилися з пікапа, і я не повірив своїм очам: Маріан припаркувалася чи не перед самісіньким входом до Гатлінського історичного товариства, або ж, як вони з мамою любили його називати, Гатлінського істеричного товариства. Цей будинок також правив за штаб-квартиру ДАР. Маріан зупинила пікап подалі від плями світла, яка падала на асфальт від вуличного ліхтаря.
А на тротуарі, нібито вже знаючи про наш візит, сидів Мовчун Редлі.
— Тут? Lunae-як-їх-там зберігаються в штаб-квартирі ДАР?
По цих словах ми пішли до безлюдної нічної будівлі. Так, час для візиту був обраний ідеально.
— Хоча тут нема чого жартувати, — провадила бібліотекарка. — Історичне товариство і маєток Рейвенвуда — найстаріші будівлі Гатліна. Єдині, що пережили Великий вогонь.
— Але ДАР і чародії… Що у них спільного? — запитала приголомшена Ліна.
— Гадаю, ти побачиш, скільки у них спільного. Значно більше, ніж могло здатися, — Маріан поквапилася до старої кам’яної будівлі, дістаючи на ходу знайому зв’язку ключів. — Я, наприклад, належу до обох спільнот… — (Я кинув на Маріан недовірливий погляд). — І займаю нейтральну позицію. Гадаю, це зрозуміло. Я не схожа на тебе, бо ти, як Лайла, береш усе близько до серця, і…
Я міг би закінчити речення за неї. «І поглянь, що з нею сталося».
Маріан замовкла, але слова вже дзвеніли в тиші. Хай що вона зараз зробить, хай що скаже, їх не повернеш. Я мовчав.
Я не міг нічого сказати. Ліна взяла мене за руку і смикнула, повертаючи до життя.
«Ітане, з тобою все гаразд?»
Маріан подивилася на годинник:
— За п’ять дев’ята. В принципі, я ще не можу вас пускати, але до дев’ятої маю бути внизу — раптом прийдуть інші. Тож ходімо.
Ми обійшли будівлю через темний двір, а потім Маріан довго перебирала ключі, аж доки не витягла те, що я б скоріше назвав брелоком: на ключ це було зовсім не схоже. У її руці я побачив залізне кільце з шурупчиком, який Маріан майстерно розкручувала, аж доки кільце не клацнуло й не перетворилося на півмісяць. Чародійський місяць.
Ключ вона встромила в такі собі залізні ґрати, які вели в підвал з заднього боку будівлі. Маріан повернула ключ, і ґрати відчинилися. За ними виднілися темні кам’яні сходи, що вели у ще більше темряву — в підвал під підвалом ДАР. Коли Маріан іще раз прокрутила ключ вліво, уздовж сходів автоматично спалахнули смолоскипи. У їхньому мерехтливому сяйві я навіть зміг розгледіти висічений на кам’яній арці входу напис «Domus Lunae Libri». Маріан іще раз прокрутила ключ, і сходи зникли, а натомість на місце повернулися залізні ґрати.
— І це все? Ми туди не йдемо? — роздратувалася Ліна.
Маріан просунула руку крізь стрижні — ґрати виявилися ілюзорними.
— Ви знаєте, я не можу чаклувати, але й не вживати заходів — теж. Тут різні бували відвідувачі, тож Мейкон і Ларкін змайстрували для мене таку штуку, а Ларкін ще й час від часу перевіряє, чи все з нею гаразд.
Раптом Маріан подивилася на нас абсолютно серйозними очима:
— Ну добре. Якщо ви готові спуститися, я не можу вас зупинити. Так само, як і змінити щось, коли ви опинитесь унизу. Я не можу заборонити вам брати книжки і не вимагатиму повернути їх до того, як
Вона поклала руку мені на плече:
— Ітане, ти зрозумів? Це не жарти. Там, унизу, є дуже могутні речі: книги заклять, сувої чародіїв, темні й світлі талісмани, символи влади. Крім мене і моїх попередників, цього не бачив жоден смертний. Багато книжок зачаровано, на деякі накладено закляття. Тож пильнуй і нічого не бери. Ліна сама принесе тобі потрібні видання.
У Ліни почало скручуватися волосся. Вона вже відчувала чари цього місця, а я насторожено кивав. Мої ж відчуття були далеко не чарівні: у животі крутило, ніби я перепив м’ятного шнапсу. Цікаво, скільки вже років місіс Лінкольн та її вірні подруги ходять туди-сюди отам нагорі, не відаючи, що відбувається внизу?
— Хай що ви там знайдете — запам’ятайте: ми маємо вийти з бібліотеки до сходу сонця. В ній можна перебувати лише з дев’ятої до шостої — тільки у ці години вам дозволено вхід. Сонце зійде рівно о шостій, як і завжди в бібліотечний день. Якщо до цього часу ви не залишите приміщення, вам доведеться чекати наступного бібліотечного дня, а я зовсім не певна, що простий смертний зможе його діждати. Я зрозуміло висловлююся?
Ліна кивнула, беручи мене за руку:
— То ми вже можемо зайти? Мені страшенно цікаво.
— Сама не вірю, що пускаю вас туди. Якби Мейкон чи Амма про це знали, вони б мене вбили… — Маріан перевірила час. — Що ж, після вас.
— Маріан. А ви… а моя мама тут колись була?
Я не міг не запитати: ця думка не йшла мені з голови.
В очах Маріан промайнув дивний блиск:
— Саме твоя мама влаштувала мене на роботу.
Сказавши це, вона просочилася крізь ілюзорні ґрати і зникла у темряві входу. Я почув гавкіт Мовчуна, але вертати було запізно.
Холодні й слизькі сходи, повітря, пропахле пліснявою, — нескладно було уявити, що саме тут місце для вологих, вкритих пилом, забутих речей.
Я намагався не думати про сказане Маріан наостанок. Я не міг уявити, що мама спускалася цими сходами, що вона знала все про той світ, який я щойно знайшов, точніше, який сам знайшов мене в моєму світі. Але вона приходила сюди, і я не припиняв міркувати над тим, як це відбувалось. Вона сама відкрила цей світ — чи її запросили? В кожному разі, згадуючи, що ми обоє знаємо один і той самий секрет, я більше вірив усьому, що відбувалося навколо. Навіть незважаючи на те, що мама не тут.
Хоча на це не можна було не зважати. Я сам спускався кам’яними сходами, різьбленими й пласкими, як підлога старої церкви, оглядав обіруч спуску кремезні валуни, що правили за фундамент старовинної будівлі, зведеної задовго до того, як над нею розташувалося товариство ДАР. Я дивився, куди ведуть сходи, але бачив лише обриси, нечіткі лінії у пітьмі. На бібліотеку це було не надто схоже — радше на те, чим ця будівля, певно, і є, чим вона була споконвіку. На склеп.
У кінці сходів, у сутінках, склепіння підпирали незчисленні крихітні бані. Їх було сорок чи п’ятдесят і всі вони трималися на верхівках колон, які здіймалися до самої стелі. Коли очі звикли до темряви, я побачив, що колони не схожі одна на одну. Деякі з них покорчилися, як столітні дуби, і їхні тіні перетворювали це сферичне приміщення на подобу чорного похмурого лісу. Моторошне було видовище, та й охопити поглядом кімнату здавалося неможливим: хай куди б я подивився — усе потопало в темряві.
Маріан устромила ключ у першу колону, позначену півмісяцем. Уздовж стін знову спалахнули смолоскипи, освітлюючи кімнату мерехтливим сяйвом.
— Які вони чарівні, — захоплено мовила Ліна. Її волосся досі звивалося, а я міркував над тим, яким їй бачилося це місце, які незвідані для мене відчуття вона переживала.