Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 52)
Амма саме ділила навпіл коржики й перекладала їх шинкою. Вона зиркнула на мене здивованими очима — було очевидно, що їхня з Ліною дівоча розмова не призначалася для моїх вух. Вона кинула на мене
— Не вимовляй за моїм столом таких слів, бо я не погребую вимити тобі рота з милом. І не подивлюсь, скільки тобі років. Та й поглянь, що перед тобою: шинка і коржики, індичка з начинням. Я цілісінький день готувала, а тепер будь добрий — їж.
Я подивився на Ліну — її усмішка зникла. Вона мовчки потупилася в тарілку.
«Ліно-худі-коліна, вертайся. Я тебе захищу, все буде добре». Але зараз вона була надто далеко.
Ліна мовчала всю дорогу додому. Коли ми доїхали до Рейвенвуду, вона різко відчинила двері, гупнула ними й мовчки пішла до будинку.
Я її не проводив. У мене плуталися думки, але що відчувала вона… Важко пережити смерть матері, але навіть я не міг уявити, як це — дізнатися, що рідна мати хоче твоєї смерті.
Я втратив маму, але не втратив себе. Вона встигла дати мені опору в особі Амми, батька, Лінка, Гатліна; я відчував її на вулицях, удома, в бібліотеці, навіть серед кухонних шафок. У Ліни ніколи цього не було. Вона віддала швартові й попливла за течією; Амма сказала б — як бідняцький пором посеред Броду.
Я хотів стати їй опорою, але навряд чи бодай комусь це зараз до снаги.
Ліна рішучо пройшла повз Мовчуна, який сидів на веранді. Він навіть не відхекувався, хоча до цього слухняно біг за нашим авто аж до самісінького дому. А ще чекав у мене перед будинком цілісіньку вечерю. Гадаю, йому непогано смакували солодка картопля і зефір, які полетіли на подвір’я, поки Амма ходила на кухню доливати підливу.
Я чув, що в будинку кричать. Потім зітхнув, вийшов з машини і сів на ґанку поряд з собакою. У голові паморочилось — через брак глюкози.
— Дядьку Мейконе! Дядьку Мейкона, вставай! Сонце сіло, я знаю, що ти вже не спиш!
«Сонце сіло, я знаю, що ти вже не спиш!»
Я з нетерпінням чекав того дня, коли Ліна проллє мені світло на справжнє життя Мейкона. Так само, як колись пролила на своє. Звичайним чародієм — якщо взагалі такі існують — він не здавався, а от ким він був… Не треба мати надзвичайних здібностей, щоб помітити його дивну звичку спати весь день, з’являтися і зникати, коли йому заманеться… Однак, навіть попри цікавість, я не надто збирався до нього на гостину.
Мовчун не зводив з мене очей. Я простягнув руку, щоб його погладити, але він забрав голову, нібито примовляючи: хлопче, все добре, не треба мене чіпати. Коли ми почули, що всередині вже щось трощать, то підвелися й пішли на шум. Ліна саме грюкала у двері нагорі.
А будинок… Будинок знову став таким, яким, на мою думку, найбільше подобався хазяїну — чарівним у своїй довоєнній красі. Чесно кажучи, я тішився з того, що опинився не в замку. А мені хотілося відкрутити час і повернутися на три години в минуле. Я був би навіть не проти, якби Лінин будинок перетворився на трейлер, і ми б сиділи з нею зараз, доїдаючи начинку, яка не помістилася в індичку, точно так, як це робить увесь звичайний Гатлін.
— Моя мати? Моя власна мати?!
Двері розчахнулися. На порозі стояв розкуйовджений Мейкон — у пом’ятій лляній піжамі, яка, по щирості, більше скидалася на жіночу сорочку, з червоними заспаними очима, ще безкровнішим ніж зазвичай обличчям, заплутаним волоссям. Вигляд він мав такий, ніби його щойно переїхала вантажівка.
Він по-своєму нагадував мені батька, ба навіть перевершував його. От тільки жіноча сорочка була абсолютно не в татовому стилі — її б він не одягнув за жодних обставин.
— Сарафина — моя мати? Це вона — та сила, що намагалася вбити мене на День усіх святих? Як ти міг про це мовчати!
Мейкон похитав головою і прочесав пальцями волосся.
— Амарія!
Я б що завгодно віддав за те, що побачити сутичку Амми й Мейкона. Звісно, я б поставив на Амму.
Мейкон переступив поріг і зачинив по собі двері. Я встиг мигцем побачити його спальню: вона була схожа на постановочну сцену з «Привиду опери»: вищі за мене ковані підсвічники, чорне ліжко з балдахіном і чорно-сірим оксамитовим покривалом, таке ж похмуре драпування на вікнах з чорними віконницями, а на додачу — стіни, обклеєні потрісканою чорно-сірою тканиною сторічної давнини. У кімнаті було темно, як глупої ночі; чесно скажу — видовище не з приємних.
Пітьма, справжня пітьма поглинала все навколо. Я розумів, що ця темрява — не просто відсутність світла.
Переступивши поріг, Мейкон постав у зовсім іншому образі: бездоганний костюм, зачіска, ідеально випрасувані брюки й білосніжна сорочка. Навіть гладенькі туфлі з оленячої шкіри на вигляд були ніби щойно з вітрини. Це був зовсім інший Мейкон — він змінився за мить, усього лише переступивши поріг власної спальні.
Я подивився на Ліну — вона й не помітила цих метаморфоз. А мене кинуло в дрож на саму думку про те, наскільки різними завжди були наші життя.
— Моя мати жива?
— Боюся, відповісти на це складніше, ніж здається.
— Ти про те, що рідна мати намагається мене вбити? А коли ти збирався розказати про це, дядьку Мейконе? На день обрання?
— Будь ласка, не починай знову. Ти не станеш темною, — зітхнув Мейкон.
— Навіть не знаю, звідки така впевненість. Я ж донька тієї, що — дай-но я процитую — «найтемніша з усіх чародіїв на світі»!
— Я розумію, тобі болить. Багато чого потрібно збагнути, і я дійсно мав сам тобі про це розповісти. Але повір — я лише намагався тебе захистити.
Ліна розлютилася не на жарт:
— Захистити?! Ти змусив мене повірити, що на День усіх святих напад на мене був випадковий, але це була моя мати! Вона жива і хоче мене вбити, а ти що — й не збирався про це казати?
— Ми не знаємо, чи вона дійсно хоче тебе вбити.
У будинку на стінах знову застрибали картини. Вздовж сходів одне по одному закоротило бра, а у віконниці застукотів дощ.
— За останні кілька тижнів у нас мало дощило?
— Про що ти ще мені брехав? Що я дізнаюся далі? Що батько живий теж?
— Боюся, що ні, — він сказав це зажурено, з неприхованим смутком. Таким самим тоном люди кажуть про смерть моєї мами.
— Ти маєш мені допомогти, — Лінин голос надірвався.
— Ліно, я зроблю все, що в моїх силах. Я допомагатиму тобі, як допомагав завжди.
— Неправда, — кинула вона у відповідь. — Ти нічого не розповів мені про мої сили, не навчив, як боронитися!
— Я не знаю усіх твоїх сил. Ти — природниця, коли захочеш щось зробити — зробиш. Але на те буде твій час і твій талант.
— Моя мати шукає моєї смерті. Я не маю часу.
— Як я вже казав — ми не можемо сказати напевне, що вона хоче тебе вбити.
— То як пояснити День усіх святих?
— Є й інші варіанти. Ми з Дел саме намагаємося їх з’ясувати… — Мейкон відвернувся від Ліни, нібито збираючись повертатися до своєї кімнати. — Заспокойся. Поговоримо про це згодом.
Ліна поглянула на вазу, що стояла на столику в кінці холу. І якась невидима сила підхопила вазу, протягнула по траєкторії Ліниного погляду, промчала крізь кімнату й розбила об стіну біля Мейконової спальні. Сталося це достатньо далеко від Мейкона, щоб не поранити його, й водночас достатньо близько, щоб дати про себе знати. Це була не випадковість, не та ситуація, коли Ліна втратила над собою контроль і все сталося само собою. Вона зробила це навмисне. Вона усвідомлювала свій учинок.
Мейкон обернувся так швидко, що я навіть не помітив, коли він опинився перед Ліною. Вражений він був так само, як і я, і зробив такі самі висновки: вона вчинила так свідомо. Лінине обличчя теж виказувало подив, а Мейкону стало прикро — настільки, наскільки взагалі може бути прикро Рейвенвуду, і він зронив:
— Я ж казав, коли ти захочеш щось зробити — ти зробиш.
Потім він обернувся до мене:
— Боюся, наступні кілька тижнів будуть нелегкі. Небезпека скрізь, багато що змінилося останнім часом. Тож не залишай її саму. Коли вона тут, я можу її захистити, але мама була права: ти теж охороняєш її від зла і, можливо, навіть краще за мене.
— Що-що? Я все чую! — Ліна отямилася після демонстрації свого вміння. Я знав, що згодом вона картатиме себе за цей учинок, але поки що гнів заважав їй у цьому зізнатися. — Не говори в моїй присутності так, ніби мене тут немає.
Позаду Мейкона вибухнула ще одна лампочка, але він навіть не здригнувся.
— Ти сам чуєш, що кажеш? Я маю знати! На мене полюють, вона хоче заволодіти мною, а я навіть не відаю чому!
Вони втупилися одне одному у вічі — представник роду Рейвенвудів і нащадок роду Дюкейнів. Обоє з заплутаного древа чародіїв. Я вирішив, що, певно, мені час іти.
Мейкон обернувся до мене. Його очі промовили «так».
Ліна обернулася теж. Її очі сказали «ні».
Вона узяла мене за руку, і я відчув її гарячий дотик. Вона горіла, палала від гніву сильніше, ніж за весь час нашого знайомства. Після такого у місті мали б розлетітися на друзки всі шибки.
— Ти ж знаєш, чому вона на мене полює — чи не так?
— Це…
— Дай-но здогадаюся: складно?
Вони не зводили одне з одного очей: у Ліни скручувалося спіраллю волосся, а Мейкон крутив на пальці срібну каблучку.
Мовчун плазом позадкував — от розумник; я б теж залюбки виповз із цього дому. В ту-таки мить вибухнуло кілька останніх ламп, і ми опинились у цілковитій темряві.
— Ти мусиш розповісти мені все про мою силу, — висунула умову Ліна.