Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 43)
— Усе не так просто, Ітане. Є баланс між світом смертних і світом чародіїв, між світлом і тьмою. Хранитель — частина цього балансу, частина Порядку речей. Якщо я порушу закони, що мають наді мною силу, рівновага похитнеться… — вона подивилася на мене, і її голос зірвався. — Я не маю права втручатися, навіть під страхом смерті. Навіть якщо це завдає болю дорогим для мене людям.
Я не зовсім розумів, про що вона, але знав, що Маріан любила мене так само, як маму. Якщо вона не могла допомогти нам, значить, на те була причина.
— Гаразд. Ви не можете нам допомогти. Тоді відведіть мене в Чарівну бібліотеку, і я з’ясую все сам.
— Ти не чародій, Ітане, і це вирішувати не тобі.
Ліна встала поруч зі мною і взяла мене за руку:
— Тоді вирішу я. Ми йдемо.
Маріан кивнула.
— Добре, я відведу вас наступного разу, коли бібліотека буде відчинена. Чарівна бібліотека працює не за тим розкладом, що звичайна. Бо вона
Ще б пак!
31. Х
День усіх святих
Бібліотека Гатліна зачинялася тільки на офіційні свята, такі як День подяки, Різдво, Новий рік і Великдень. Як результат, саме в ці дні відчинялася Чарівна бібліотека, і цей графік від Маріан не залежав.
— Такі вже місцеві закони, і не мені їх встановлювати, — казала вона.
І які місцеві закони вона мала на увазі? Ті, за якими я прожив усе своє життя, чи ті, про які я щойно дізнався?
А от Ліні, здавалося, стало легше. Вона вперше повірила, що можна знайти спосіб уникнути неминучого. Маріан не могла дати нам відповідей, але підтримувала нас, коли ми так гостро відчували відсутність двох найближчих для нас людей. Вони не від’їжджали і не залишали нас, але нібито опинилися неймовірно далеко. Я не зізнавався Ліні, що почувався розгубленим без Амми, але гадав, що без Мейкона вона почувається так само.
Маріан усе ж таки де з чим нам допомогла. Вона дала нам листи Ітана й Женев’єви — старі й крихкі, майже прозорі від часу, а також зібрала усі речові докази, які вони з мамою вишуковували роками. У нас опинилася купа паперів, що лежали у присипаній пилом коричневій картонній коробці, оздобленій під дерево. Хоча Ліна й насолоджувалася уривками на кшталт «…дні без тебе спікаються в один, допоки час не стає ще однією перешкодою нашому шляху…», поки що все це нагадувало просто сумну історію кохання з трагічним кінцем. Але це було все, що ми мали.
Тепер нам потрібно було визначитися, що ми шукаємо далі. Голку в копиці сіна, або, як у нашому випадку, в картонній коробці. Тому ми взялися за те, що нам залишалось робити. За пошуки.
За два тижні ми з Ліною провели над цими паперами більше часу, ніж могли собі уявити. Що більше ми їх перечитували, то більше нам здавалося, що ми читаємо про себе. Увечері ми сиділи допізна, намагаючись розв’язати загадку Ітана й Женев’єви, смертного й чародійки, які відчайдушно шукали шляхи возз’єднання, незважаючи на усі нездоланні перешкоди. У школі на нас чекали наші власні перепони — чергові вісім уроків, які потрібно було пережити, і що далі, то все ставало складніш. Щодня на нас із Ліною чатувала нова небезпека розлуки, а надто на День усіх святих.
Зазвичай тридцять першого жовтня у школі Джексона відбувається багато подій. Скажімо так, пережити цей день непросто, а особливо для хлопців, адже вони не надто чекають на маскарад і разом з тим хвилюються, чи були запрошені на щорічну вечірку до Саванни Сноу. Та коли ти закоханий у чародійку, хвилювання на День усіх святих набуває для тебе зовсім іншого відтінку.
Я не знав чого чекати, коли сів до Ліни в авто за кілька кварталів від мого дому, подалі від усевидячих Амминих очей.
— Ти без костюма? — здивувавсь я.
— Ти про що?
— Просто думав, що ти надягнеш якийсь костюм.
Щойно я вимовив цю фразу, як зрозумів, наскільки безглуздим було моє припущення.
— О, то ти думав, що чародії наряджаються на День усіх святих і всю ніч літають на мітлах? — засміялася вона.
— Я мав на увазі…
— Вибач, я тебе розчарую. Ми просто урочисто одягаємося до святкового столу, як і в будь-яке інше свято.
— То для вас це теж свято?
— Це найсвященніша і найнебезпечніша ніч року — найголовніше свято з чотирьох Великих свят. Це наш варіант новорічної ночі. Кінець старого року й початок нового.
— А що ти маєш на увазі під небезпечною?
— Бабуся каже, що саме в цю ніч межа між нашим світом і потойбіччям, світом духів, стає майже непомітною. Це ніч сили й пам’яті.
— Потойбіччя? Це типу загробного життя?
— Щось на зразок того. Царство духів.
— То значить, День усіх святих дійсно пов’язаний з привидами й духами?
Вона закотила очі.
— Ми поминаємо всіх чародіїв, яких переслідували за те, що вони відрізнялися від інших. Чоловіків і жінок, яких було страчено за їхній дар.
— Ти про салемських відьом?
— Ну… це ви їх так називаєте. Але відьом судили по всьому східному узбережжю, не лише в Салемі. Навіть по всьому світу. Просто про справу салемських відьом пишуть у
Ми проїхали повз крадничку, біля якої на розі, під знаком «Стоп», сидів Мовчун Редлі. Побачивши катафалк, він одразу задріботів слідом за нами.
— Треба його коли-небудь підвезти. Він, напевно, лап не відчуває, бігаючи за тобою днями й ночами.
Ліна глянула в дзеркало заднього огляду:
— Він не сяде в машину.
Я знав, що не сяде. Та коли я обернувся, щоб подивитися на нього, то — можу заприсягтися — він мені кивнув.
На стоянці я побачив Лінка. На ньому була білява перука й блакитний светр із логотипом «Диких кішок». У руках Лінк навіть тримав помпони; вигляд він мав переляканий і чимось змахував на свою матір. Цього року баскетбольна команда вирішила нарядитися під дівчат групи підтримки. Але зі мною стільки відбувалося останнім часом, що я просто про це забув. Уявляю, як мені дістанеться, особливо від Ерла — він лише й шукав нагоди, щоб учепитись мені у горлянку. Відтоді як я став зустрічатися з Ліною, гра пішла як по маслу. Тепер центровим замість Ерла зробили мене, а він, звісно, не надто від цього втішався.
Ліна божилася, що в цьому не було жодних чарів, принаймні не з її боку. Одного разу вона прийшла на гру, і я не спартачив жодного кидка. Правда, довелося подумки відповідати їй на тисячу запитань про штрафні, передачі й правило трьох секунд, а це трошки ускладнювало процес. Виявилося, що Ліна ніколи раніше не вболівала на спортивних змаганнях. Попітніти, звісно, довелося, скажу навіть, що більше, ніж коли я відвозив на місцевий ярмарок Сестер, однак попри те, що Ліна більше не приходила на майданчик, я знав, що вона мене чує, слухає мою гру. Я відчував її присутність.
Водночас у команді підтримки настали не найкращі часи. Емілі ледь втримувалася на вершині піраміди «Диких кішок», але Ліна була тут ні до чого. Я її про це не просив.
Сьогодні мені не відразу вдавалося упізнати своїх товаришів по команді. Доводилося підходити ближче, щоб роздивитися волохаті ноги й штучне волосся. Лінк підійшов до нас сам і зблизька видався ще страшнішим. Він спробував зробити собі макіяж, але натомість просто розмазав по обличчю рожеву помаду. А ще він постійно осмикував коротку спідничку, що чіплялася за натягнуті колготки.
— Агов, невдахо, — сказав він, тицяючи на мене пальцем з-за ряду машин. — Де твій костюм?
— Вибач, чувак, я забув.
— Брешеш. Ти просто не захотів натягувати на себе увесь цей мотлох. Знаю тебе, Вейте, ти дав повний назад.
— Клянуся тобі, я забув.
Ліна усміхнулася Лінку:
— Маєш чудовий вигляд.
— І як ви, дівчата, лице собі цим мастите? Свербить зараза — страх.
Ліна скривилася. Вона практично не користувалася косметикою, та це їй було й непотрібно.
— Ну знаєш, не всі ми підписуємо контракт із «Мейбелін», щойно нам виповниться тринадцять.
Лінк поправив перуку і запхав під светр іще одну шкарпетку.
— Скажи це Саванні.
Ми пішли до центрального входу, де неподалік флагштока сидів Мовчун. Я ледве не запитав, як цей собака примудрився нас випередити, але вирішив, що зараз для цього не час.
У коридорах зібралося безліч люду — здавалося, що добра половина школи вирішила не йти на перший урок. Баскетболісти ошивалися біля шафки Лінка, теж при повному параді, який звеселяв усіх, окрім мене.
— Де твій прикид, Вейте? — причепився Еморі, розмахуючи у мене перед носом волохатими помпонами. — У чому справа? До твоїх курячих ніжок не пасує спідниця?
Шон натягнув на себе светр:
— Напевно, ніхто з дівчат не погодився дати йому форму.
Дехто з хлопців засміявся.
Еморі обійняв мене однієї рукою й нахилився ближче:
— То в чому справа, Вейте? Чи якщо вештатися з дівчиськом з будинку з привидами, то День усіх святих щодня?