Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 42)

— А де ж іще їй бути?

Далі, у заростях лози, виднілася споруда. Це був склеп. Айві зупинилася біля дверей.

— Ви певні, що…

— Часу обмаль! — Женев’єва простягнула руку в пошуках ручки, але її не було. — Як його відчинити?

Айві звелася навшпиньки, щоб дістати до верху дверей. У тьмяному світлі палаючого вдалині вогню Женев’єва побачила маленький гладкий камінь із вирізаним на ньому півмісяцем. Айві поклала на нього руку й натиснула — двері почали відчинятися, скрегочучи каменем об камінь. Потім вона потягнулася по щось усередині склепу. Це була свічка.

Її полум’я освітило маленьку кімнату всього кілька метрів завширшки. Але всюди, на кожній стіні, були старі дерев’яні полиці, заставлені крихітними джбаниками й пляшечками з квітковим цвітом, порошками й мутною рідиною. У центрі кімнати стояв кам’яний стіл, на якому лежав старий дерев’яний футляр. На вигляд він був більш ніж скромний і мав єдине оздоблення — крихітний півмісяць, вирізьблений на покришці. Такий самий півмісяць, як і над дверима склепу.

— Я його не торкатимуся, — сказала Айві зовсім тихо, ніби футляр міг почути її голос.

— Айві, це просто книга.

— У вашій родині немає просто книжок.

Женев’єва обережно відкинула покришку. Книга була в потрісканій чорній шкіряній палітурці, без назви, лише з добре знайомим витісненим півмісяцем. Женев’єва обережно дістала книгу з футляру. Вона знала, що Айві марновірна, але в той сам час, хоча й кепкувала з жінки, не ставила під сумнів її мудрість. Айві вміла ворожити на картах і чайному листі, і мати Женев’єви зверталася до неї за будь-якої потреби: дізнавалася, коли краще посадити овочі, щоб уникнути приморозків, і які трави обрати від застуди.

Книга була теплою, нібито вміла дихати й жила своїм життям.

— Чому в неї немає назви? — запитала Женев’єва.

— Якщо в книги немає заголовка, це не означає, що немає назви. Вона зветься «Книга місяців».

Женев’єва більше не могла втрачати ні хвилини. Вона пішла крізь темряву на світло пожежі, туди, де колись буяв життям Ґрінбраєр, де зараз був Ітан.

Вона перегортала сторінки з сотнями заклинань. Але як їй знайти потрібне? І раптом вона його побачила. Заклинання було написане латиною — мовою, яку Женев’єва добре знала змалечку. Свого часу мама знайшла для них з Євангеліною вчителя з Півночі, адже латина вважалася у їхній родині чи не найважливішою з мов.

Заклинання єдності. Єдності смерті й життя.

Женев'єва поклала книгу поруч з Ітаном і провела пальцем по першому віршу закляття.

Айві міцно стисла її зап'ястя.

— Сьогодні не та ніч. Півмісяць для білої магії, повня — для чорної. Безмісячна ніч — узагалі окрема справа.

— У мене немає вибору, — висмикнула руку Женев'єва. — Іншої ночі в нас не буде.

— Міс Женев'єво, ви повинні зрозуміти. Це заклинання більш ніж чари. Це угода. Не можна скористатися «Книгою місяців» і нічого їй за це не віддати.

— Мені байдуже, якою буде ціна. Ми говоримо про Ітанове життя. Усіх інших і так уже немає з нами.

— Він утратив життя. Його забрав постріл. Те, що ви намагаєтеся зробити, проти природи, а це неправильно.

Женев'єва знала, що Айві має рацію. Мама часто розповідала їй та Євангеліні про повагу до законів природи. Зараз вона перетинала межу, яку жоден з чародіїв у її родині ніколи б наважився переступити.

Але їх усіх більше немає. Вона залишилася сама.

І повинна була спробувати.

— Ні! — Ліна відпустила наші руки, розриваючи коло. — Вона стала темною, хіба ви не зрозуміли? Вона використала чорну магію!

Я схопив її за руки. Вона спробувала вирватися. Зазвичай від дотику Ліни йшло сонячне тепло, але цього разу вона викликала торнадо.

— Ліно, вона не ти. Він не я. І все це трапилося понад сотню років тому.

Однак Ліну було неможливо вгамувати.

— Вона — це саме я, ось чому медальйон показує мені ці видіння. Він попереджає, що я мушу триматися від тебе подалі, щоб не заподіяти шкоди, коли стану темна.

Маріан розплющила величезні здивовані очі; її коротке охайне волосся перетворилося на скуйовджену копицю. Вона здавалася виснаженою і в той сам час сповненою сил. Я знав цей погляд. Такий точно погляд часто бував у мами.

— Ліно, тебе ще не обрано. Ти не добра й не зла. Просто так почувається будь-який чародій п’ятнадцяти з половиною років із твого роду. За своє життя я знала багатьох чародіїв, і серед них чимало як світлих, так і темних Дюкейнів.

Ліна ошелешено дивилася на Маріан, доки та намагалася перевести дух.

— Ти не станеш темною, ти просто драматизуєш усе, як Мейкон. Не надумуй наперед.

Звідки Маріан знала про Лінин день народження? Звідки вона дізналася про чародіїв?

— У вас медальйон Женев’єви. Чому ви мовчали?

— Ми не знаємо, що робити, бо всі напоумляють нас на щось своє.

— Дайте мені камею.

Я заліз у кишеню. Ліна торкнулася моєї руки — і я засумнівався. Маріан була найближчою маминою подругою, майже членом сім’ї. Я знав, що не повинен піддавати сумніву її наміри, але згадав, що коли йшов за Аммою на болото, то й уявити не міг, що станеться далі.

— А як нам знати, що ми можемо вам довіряти? — запитав я, страшенно соромлячись своїх слів.

— Найкращий спосіб з’ясувати, чи можете ви комусь довіряти, це довіритися йому.

— Елтон Джон?

— Майже. Ернест Гемінгвей. Певною мірою — рок-зірка свого часу.

Я усміхнувся, але Ліна не піддалася.

— Як нам вам довіряти, якщо всі навколо щось від нас приховують?

— Перш за все, — серйозно заговорила Маріан, — я не Амма і не дядько Мейкон. Я не твоя бабуся й не тітка Дельфіна.

Я смертна, я ні на чиєму боці. Між чорною й білою магією, світлими й темними чародіями, повинне бути щось для рівноваги. І це — я.

Ліна відхилилася від неї. У нас обох її слова не вкладалися в голові: звідки Маріан знає так багато про Лінин рід?

— Хто ви?

У Ліниній родині це було не просто запитання.

— Я — головна бібліотекарка Гатліна. Стала нею, щойно переїхала сюди, й залишуся нею надалі. Я не чародій, а упорядник і хронікер. Я просто зберігаю книжки, — Маріан пригладила волосся. — Я — хранителька, одна з небагатьох смертних, яким довірено історії й таємниці світу, доступу в який нам немає. Хтось завжди повинен виконувати цю місію, і в цьому випадку цей хтось — я.

— Тітко Маріан, про що ви говорите? — заплутався я.

— Скажемо так, є бібліотеки і бібліотеки. Я служу всім добрим жителям Гатліна, чародії вони чи смертні. Одне одному не заважає, бо чародії приходять здебільшого вночі.

— Тобто…

— Я про Чарівну бібліотеку Гатліна. Я бібліотекарка чародіїв. Головна бібліотекарка чародіїв.

Я витріщився на Маріан, ніби бачив її вперше. Вона дивилася на мене тими самими карими очима, усміхаючись із розумінням. Вона не змінилася, але воднораз щось у ній було нове. Свого часу, міркуючи над тим, чому Маріан не поїхала до іншого міста, я гадав, що вона вчинила так через маму. Але тепер я дізнався, в чому насправді річ.

Я почувався розгубленим, а от Ліна — навпаки.

— Виходить, ви можете нам допомогти? Ми маємо з’ясувати, що трапилося з Ітаном і Женев’євою і як це стосується Ітана й мене. Та ще й дізнатися це ми повинні до мого дня народження, — Ліна дивилася на Маріан з надією. — У Чарівній бібліотеці точно зберігається потрібна інформація. Можливо, й «Книга місяців» там? Як ви гадаєте, вона нам щось розповість?

Маріан відвела погляд.

— Можливо — так, а можливо — ні. Боюся, я не зможу вам допомогти. Мені дуже шкода.

— Про що це ви?

Це безглуздо! Я ніколи не бачив, щоб Маріан відмовлялася допомогти кому-небудь, особливо мені.

— Я не можу втручатися в ці справи, навіть якщо дуже того захочу. Це одне з положень моєї посадової інструкції. Я не пишу ні книжок, ні правил — я лише їх зберігаю. І не маю права втручатися.

— Ця робота важливіша для вас за можливість нам допомогти? — я підійшов до неї, щоб, відповідаючи, вона подивилась мені у вічі. — Важливіша за мене?