Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 30)
Ріс дивилася в обличчя Ридлі, як у люстро.
— Цікаво, чому в твоїх очах я бачу лише її очі? Ви вже повністю одне ціле?
— Знову патякаєш, сестро?
Ріс заплющила очі й зосередилася. Ридлі скрутилася, як проколотий шпилькою метелик. Ріс знову помахала рукою, і на мить обличчя Ридлі перетворилося на похмурий образ іншої жінки. Я вже десь її бачив, от тільки не пам’ятав де.
Мейкон важко поплескав Ридлі по плечу. Окрім мене, він був перший, хто її торкнувся. Ридлі здригнулася, і крізь її стиснуту руку я відчув напад болю. Так, з Мейконом Рейвенвудом не варто було жартувати.
— Що ж, подобається це комусь чи ні, але Збори почалися. Тож я не хотів би, щоб бодай хтось порушував традиції під моїм дахом. Як уже чітко і зрозуміло пояснила нам Ридлі, її
Ліна сіла, не зводячи з нас очей.
Тітка Дел на вигляд була ще схвильованіша, ніж тоді, коли побачила Ридлі. Чоловік у мантії лишень заспокійливо гладив її по руці. У цю хвилину до зали з легковажним виглядом увійшов хлопець мого віку — в чорних джинсах, вилинялій чорній футболці та зношеному мотоциклетному взутті.
Ридлі продовжила представляти присутніх:
— Ти вже знаєш мою матір. А це мій батько — Барклі Кент, і брат — Ларкін.
— Приємно познайомитися, Ітане, — зробив крок назустріч Барклі, збираючись потиснути мені руку. Однак, помітивши, що мене тримає Ридлі, він відступив назад. Ларкін обійняв мене за плечі, та коли я глянув на його руку — вона перетворилася на змію і, висолопивши червоного язика, засичала.
— Ларкіне! — зашипів Барклі, й у ту ж мить змія знов стала рукою.
— Та годі вам. Розвеселити вас хочу. Ви ж як на похороні, — очі Ларкіна позеленіли.
Мейкон сів на чолі столу.
— Прошу до столу. Кухня приготувала чи не найкращу святкову вечерю — ми з Ліною вже кілька днів слухаємо, як вона стукотить каструлями й тарілками.
Усі знайшли собі місце за величезним прямокутним столом — темного, майже чорного дерева, на лев’ячих лапах, помережаних загадковими візерунками. Посеред столу мерехтіли величезні чорні свічки.
— Сірниченьку, сідай біля мене, — Ридлі провела мене до вільного стільця навпроти срібної пташки, що тримала картку з іменем Ліни. Можна подумати, в мене був вибір.
Я намагався зустрітися з Ліною очима, але вона не зводила погляду з Ридлі. У її зіницях горіла лють. Мені залишалося тільки сподіватися, що весь її гнів спрямований на кузину.
На вечерю знову подали безліч страв, навіть більше, ніж минулого разу. І щоразу, як я дивився на стіл, на ньому з’являлося щось нове. Смажені реберця, викладені в формі корони, філе з розмарином і купа інших екзотичних страв, яких я в житті не бачив; здоровенна птиця в соусі, начинена грушами і оздоблена павичевим пір’ям, що скидалося на розпушений хвіст. Я сподівався, що це не справжній павич, але, зважаючи на пір’я, розумів, що все може бути. А блискучі цукерки дуже нагадували за формою морських коників.
Однак ніхто, окрім Ридлі, не торкався частувань. Вона ж їла усе.
— М-м-м, обожнюю солодких коників, — тішилася вона, закидаючи дві золотисті цукерки собі у рот.
Тітка Дел, покашлюючи, відлила з карафки темної густої рідини, схожої на вино.
— То що, сестричко, — Ридлі кинула оком на Ліну, — є плани на день народження?
По цих словах вона вмочила пальці у темно-коричневий соус у посудині біля птаха, який, як я сподівався, не був павичем, і багатозначно їх облизала.
— Ми не обговорюємо сьогодні Лінин день народження, — застеріг її Мейкон.
Ридлі подобалася напруга. Вона вкинула до рота ще одного коника:
— Чому?
Ліна дивилася на неї несамовитими очима.
— Тобі немає чого хвилюватися про
— А слід було б. Я маю на увазі, хвилюватися. Це ж така важлива дата, — засміялася Ридлі.
Волосся в Ліни почало закручуватися і розкручуватися саме по собі, ніби ним грався вітер. Але вітру не було.
— Ридлі, я кажу тобі — годі, — почав дратуватися Мейкон. Його тон був такий самий, як тоді, коли я за вечерею дістав з кишені медальйон.
— А чому ти на її боці, дядечку М.? Я росла поряд з тобою стільки ж, скільки й Ліна. Чому ж раптом твоєю улюбленицею стала вона? — на якусь мить у її голосі я почув образу.
— Ти знаєш, справа не в уподобаннях. Тебе
Обрали? Куди? Про що це він? Задушливий туман огортав мене дедалі щільніше, і я вже не був певен, що чую все як слід.
— Але ж ми з тобою однакові! — неначе вередлива дитина, канючила Ридлі.
В цю мить ледь помітно захитався стіл, а в келихах загойдалася темна рідина. Потім я почув ритмічне постукування по даху. Дощ.
Ліна вчепилася в стіл побілілими пальцями:
— Не однакові.
Я відчув, як Ридлі напружилася. Її рука й досі змією обвивала мою.
— Ти гадаєш, Ліно, що набагато краща за мене? Так? Ти ж навіть імені свого справжнього не знаєш! І твоїм стосункам — кінець. Почекай лише — тебе теж оберуть, і ти побачиш, як усе відбувається насправді, — Ридлі зайшлася недобрим болісним сміхом. — Ти й гадки не маєш, однакові ми чи ні. Та вже за кілька місяців ти станеш точнісінько така, як я.
Ліна кинула на мене зляканий погляд. Стіл захитався дужче, на ньому заторохкотіли тарілки. Надворі спалахнула блискавка, і дощ почав заливати вікна слізьми.
— Замовкни!
— Скажи йому, Ліно. Хіба ж Сірничок не має права знати? Ти ж сама не в курсі — темна ти чи світла. Бо це від тебе не залежить!
— Я сказала, замовкни! — скочила Ліна з-за столу, відкинувши стілець.
Ридлі знову почувалася, як риба у воді.
— Ти ж розкажи йому, як ми разом жили, в одній кімнаті — як сестри. І ще рік тому я була точно такою, як ти, а тепер…
З того боку столу підвівся Мейкон і тяжко схилився на стіл. Його й без того бліде обличчя ніби зовсім утратило колір.
— Ридлі, досить! Я тебе викину геть, якщо ти мовиш іще бодай слово!
— Не викинеш, дядьку. Для цього в тебе сили забракне.
— Не переоцінюй своїх можливостей. Жоден темний чародій на землі не має достатньо сили, щоб свавільно вдертися в маєток Рейвенвуд. Я власноруч заговорив це місце — разом з усіма присутніми.
— Ой, дядечку Мейконе, ти забуваєш про славнозвісну південну гостинність… Я не вломлювалася. Мене запросив і привів сюди найкльовіший кавалер Гат-бліна, — посміхнувшись, Ридлі повернулася до мене, знімаючи з очей окуляри. З її очима щось було не те — вони світилися золотом, спалахували вогнями. А ще в неї були вузькі котячі зіниці. Світло, що лилося з цих зіниць, змінило все навкруг.
З тією ж недоброю посмішкою вона й далі дивилася на мене, а її обличчя потемніло, на ньому затанцювали тіні. Чарівні жіночні риси загострилися, шкіра напнулася на кістках, зраджуючи всі жилки, що дедалі помітніше пульсували кров’ю. Ридлі змінювалася в мене на очах, перетворюючись на чудовисько.
І це чудовисько до оселі привів я. До Ліниної оселі.
Тієї ж миті будинок здригнувся і затрусився. Гойдалися кришталеві люстри, миготіло світло. Віконниці рвало вітром, а по даху тарабанив дощ. Шум заглушив усе навколо, як і того вечора, коли я мало не збив Ліну.
Ридлі ще міцніше вчепилася в мене крижаною рукою. Я намагався вирватися, але не міг і поворухнутись. Холод поширювався по всьому тілу, рука почала затерпати.
Ліна з жахом глянула на мене.
— Ітане!
Тітка Дел тупнула ногою, аж під нею здригнулися дошки підлоги.
Я продовжував замерзати — холод підступав до горла, ноги не рухалися. Я не міг вирватися з лещат Ридлі й не міг пояснити, що зі мною відбувається. Ще кілька хвилин — і мені би просто перекрило кисень.
З того боку столу залунав спокійний жіночий голос. Це говорила тітка Дел.
— Ридлі, дитинко, я казала тобі не приходити. Ми нічого не можемо для тебе зробити. Пробач.
Мейкон був жорсткіший:
— Ридлі, за рік може змінитися все що завгодно. Тебе було обрано. Ти знайшла своє місце в Порядку речей. Ти більше не з нами і маєш піти.
За мить він стояв просто перед нею. Чи то вже мені марилося? Навкруг мене почали обертатися обличчя й голоси, я ледве дихав і так замерз, що щелепи заклякли і я навіть не міг поцокотіти зубами.