Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 29)

— І ще, Донжуанчику, як Ліна тебе відшиє, а це трапиться місяців через п'ять, набери мій номер. Ти знатимеш, як мене знайти.

Зненацька вона взяла мене під руку й на диво офіційно і запитала:

— Дозволиш?

— Звісно, — змахнув я другою рукою. — Після вас.

Сходи рипіли під нашими кроками. Підводячи Ридлі до порогу, я досі сумнівався, чи витримають вони нас обох.

Я постукав, але відповіддю нам була тиша. Тож я потягнувся угору, намацав місяць — і двері повільно відчинилися.

Ридлі мала невпевнений вигляд, і коли ми переступили поріг, я відчув, що будинок нібито заспокоївся, нібито всередині все стало іншим. Важко пояснити.

— Привіт, мамо.

Повна жіночка, що метушилася біля коминка з гарбузами і жовтим листям, обернулася і застигла, випустивши з рук маленький білий гарбуз. Він упав і розлетівся на дрібні шматочки, а вона зіперлася на коминок, щоб себе опанувати. Вигляд вона мала дивакуватий — принаймні її сукні точно було років сто.

— Джуліє! Тобто Ридлі. Що ти тут робиш? Певно, я переплутала. Я думала… я гадала…

Я збагнув: щось не так. Ця зустріч не була схожа на звичайне вітання матері й доньки.

— Джулс? Це ти? — у холі з’явилася менша копія Ридлі, молодша за неї років на сім. Разом із нею у блискучій блакитній накидці причалапав Мовчун Редлі — розцяцькований домашній вовк тут ні в кого не викликав подиву. Здавалося, що дівчинка випромінює світло: ясним було її волосся, променистими — очі. Вони сяяли, як небесна блакить погожої сонячної днини.

Вона спершу усміхнулася, але потім насупилась:

— Казали, ти зникла.

Мовчун загарчав.

Ридлі розкрила назустріч дівчинці обійми, але та не зрушила з місця. Тож Ридлі розтулила одну долоню, і в ній з’явився червоний льодяник, другу — і на ній засмикало носиком крихітне сіре мишеня у такій самій блакитній накидці, що була на Мовчуні.

Дешевий карнавальний трюк спрацював: дівчинка обережно ступила вперед, ніби сестра притягувала її через усю кімнату, як місяць — морський приплив. Ридлі робила це без жодних зусиль — я вже встиг і на собі відчути силу її тяжіння. А коли вона говорила, голос її ставав липкий і густий, наче мед.

— Ходи до мене, Раян. То мама тебе на міцність перевіряла, а я нікуди не зникла. Майже. Хіба твоя люба старша сестричка могла тебе залишити?

Засміявшись, Раян побігла до Ридлі. Вона підстрибнула, нібито збираючись кинутися до неї в обійми… В цю мить загавкав пес. На секунду Раян застигла в невагомості, як герой мультику, який, перш ніж шубовснути зі скелі, на секунду зависає над обривом. А тоді вона впала на підлогу, начебто вдарившись об невидиме скло. Світло в будинку спалахнуло — воно, як на сцені, з’являлося в кінці вистави. При світлі на обличчі Ридлі з’явилися дивні гострі тіні.

Освітлення все змінило. Ридлі затулила очі руками й голосно сказала в простір:

— Дядьку Мейконе, а без цього не можна?

Між Ридлі й Раян ускочив Мовчун. Він гарчав і все ближче підходив до старшої сестри, настовбурчивши на загривку шерсть, як справжній вовк. Вочевидь, чари Ридлі не мали на нього впливу.

Ридлі знову взяла мене під руку і засміялася глибоким гортанним сміхом. Мені стало не по собі. Я намагався не втрачати контроль, але горло душила задуха, як від кляпу з мокрих шкарпеток.

Не відпускаючи мене, Ридлі підняла до стелі другу руку і, закинувши голову, сказала:

— Що ж, до біса манери!

Тієї ж миті у будинку, як від короткого замикання, повністю зник струм.

З темряви угорі долинув голос Мейкона:

— Ридлі, люба, оце так сюрприз. Ми тебе не чекали.

Не чекали? Про що це він?

— Я нізащо в світі не проґавила би Збори. І погляньте, я привела вам гостя. Чи, точніше, він привів мене.

Мейкон спустився сходами, не зводячи з Ридлі очей. Я опинився між двох левів, що походжають по колу, готуючись до бою. Виходить, Ридлі обвела мене круг пальця, а я повівся, як хлопчисько, як її менша сестра на той червоний льодяник, що Ридлі смоктала знов.

— Навряд чи це гарна ідея. Я певен, тебе чекають не тут.

— Я ж сказала, — вийняла Ридлі з рота льодяник, гучно прицмокнувши, — я б нізащо в світі це не проґавила. Крім того, ти ж не хочеш, щоб я везла Ітана до самісінького дому? Та й про що взагалі мова?

Я хотів сказати, що ми зараз підемо, але не міг мовити ні слова. Всі стояли у передпокої й дивилися одне на одного. Ридлі зіперлася на перила.

— Може, проведеш Ітана до їдальні? — нарешті порушив тишу Мейкон. — Не сумніваюся, ти пам’ятаєш, де це.

— Але, Мейконе… — похопилася і знову знітилася повненька жінка. Певно, це й була тітка Дел. Вона мала такий вигляд, ніби геть не тямила, що відбувається в хаті.

— Дельфіно, все гаразд.

З обличчя Мейкона я збагнув, що він продумує подальший план дій. Він намагався випередити Ридлі, і я, ще не розуміючи, куди вляпався, чесно кажучи, радів, що Мейкон поряд.

А от до їдальні мені зовсім не хотілося. Була б моя воля — я б залюбки чкурнув звідси, але Ридлі не відпускала моєї руки. Доки я відчував її дотик, я був на автопілоті. Вона повела мене до їдальні — тієї майже королівської зали, де у мене з Мейконом уперше виник конфлікт. Я кинув оком на свою нав’язливу супутницю: певно, сьогодні ситуація буде ще «краща».

У кімнаті урочисто горіли чорні свічки. З люстри звисали низки чорних намистин, а на дверях, що вели до кухні, красувався величезний вінок з чорного пір’я. На столі стояли срібні й перламутрово-білі тарілки, які, цілком імовірно, дійсно були зроблені з перлів.

Двері на кухню відчинилися. З них задки вийшла Ліна, несучи неосяжну тацю з заморськими фруктами — принаймні у Південній Кароліні я таких точно не бачив. На Ліні був зшитий по фігурі й застібнутий на талії чорний плащ. Його поділ сягав підлоги. Вбрання Ліни було ніби з міжчасся, не схоже на жоден одяг у цій місцевості чи навіть у цьому столітті, та коли я опустив очі, то упізнав… старі добрі кеди. Ліна мала вигляд навіть кращий, ніж тоді, коли я вперше побував у неї вдома. Коли це було?.. Три тижні тому?..

Мої думки геть заплуталися, ніби я ось-ось засну. Я глибоко вдихнув, але ніздрі наповнилися лише запахом Ридлі — солодким, ядучим, як пара з киплячого сиропу. Цей запах душив і не давав ковтнути повітря.

— Все майже готово. Залишилося… — Ліна завмерла у прочинених дверях, ніби побачивши привид чи вовкулаку. А можливо, її не так спантеличила присутність Ридлі, як те, що ми були вдвох?

— Здоровенька була, сестричко. Давно не бачилися, — Ридлі зробила кілька кроків уперед, тягнучи мене з собою. — Ти що, й не поцілуєш мене?

Таця гримнула на підлогу.

— Що ти тут робиш? — ледь чутно запитала Ліна.

— Отакої! Ну звісно, приїхала навідати любу сестричку й хлопця свого привела.

— Я не твій хлопець, — ледь вимовив я, ковтаючи слова, й досі марно намагаючись забрати від неї руку. Ридлі дістала цигарку з пачки, прихованої в чоботі, і підпалила її — причому все це вона зробила однією вільною рукою.

— Ридлі, тут не палять, — мовив Мейкон, і сигаретний вогник згас. Ридлі зареготала і пульнула цигарку в тарілку, в якій було щось схоже на товчену картоплю. Хоча хтозна, що там було насправді.

— Дядьку Мейконе, на все у твоєму будинку є правила.

— Вони були встановлені давно, Ридлі. Ні тобі, ні мені їх не змінити.

Деякий час вони не зводили одне з одного очей. Мейкон повів рукою — і стілець сам виїхав з-за столу.

— Може, вже сідатимемо? Ліно, повідом, будь ласка, Кухню, що у нас іще два гостя.

— Вона не може залишитися, — не тямила себе від люті Ліна.

— Все гаразд. Тут тобі нічого не зашкодить, — запевнив її Мейкон. Але Ліна не боялася — вона просто кипіла гнівом.

— Ти певен? — посміхнулася Ридлі.

— Вечеря готова, а ви знаєте, як Кухня не любить подавати холодну їжу, — провадив Мейкон, повернувшись до їдальні. Усі вишикувалися за ним, хоча, по правді кажучи, навряд чи хтось його взагалі почув. Першим причалапав Мовчун, а за ним — Раян. До них приєдналася тітка Дел під руку з сивочолим чоловіком, скоріш за все — ровесником мого батька. Одягнений у сорочку зі шлярками, високі чоботи і дивну довгу мантію, він був схожий на персонаж із маминих старовинних книжок. Разом ці двоє здавалися експонатами зі Смітсонівського музею[10].

Потім до кімнати увійшла дівчина, схожа на Ридлі, щоправда, скромніше одягнена і на вигляд не така небезпечна. У неї теж було довге пряме біляве волосся і трохи охайніший варіант скубаного чубчика. Вона одразу уявлялася зі стосом книжок на зеленій галявині біля університету — Гарварду чи Єлю. Дівчина зустрілася з Ридлі очима і зазирнула у них так, ніби здатна бачити крізь затемнене скло.

— Ітане, хочу познайомити тебе з моєю старшою сестрою Анабель. Ой, вибач, тобто Ріс.

Як це можна не знати імені рідної сестри?

Ріс усміхнулася і заговорила, обережно добираючи слова:

— Ридлі, що ти тут робиш? Я гадала, ти маєш бути в іншому місці.

— Зміна планів!

— І родини теж, — простягнула Ріс руку і помахала нею перед обличчям Ридлі. Вона чаклувала, як ілюзіоніст над капелюхом під час циркової вистави. Я здригнувся. Не знаю, що спало мені на думку, але на якусь мить здалося, що Ридлі може зникнути або — і це навіть імовірніше — що зникнути можу я.

Але вона нікуди не поділася, і цього разу здригнулася сама, відвівши очі, ніби їй було боляче витримувати погляд Ріс.