Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 31)

— Забирайся геть! — закричав Мейкон.

— Ні!

— Ридлі! Припини! Ти маєш піти. Рейвенвуд не місце для темних сил. Будинок заговорений, охороняється Світлом. Ти не зможеш довго тут перебувати, — наполягала тітка Дел.

— Мамо, — майже загарчала у відповідь Ридлі, — я не піду. І ти мене не змусиш.

Її гнівну промову урвав голос Мейкона:

— Сама знаєш, що це не так.

— Я вже сильніша, дядьку Мейконе! Ти не зможеш мене контролювати!

— Так, твоя сила зростає, але мене тобі не здолати. І я робитиму все, щоб захистити Ліну. Навіть якщо це завдасть шкоди тобі. Навіть якщо…

Цих слів для Ридлі виявилося занадто.

— Ти так учиниш? Зі мною? Рейвенвуд — темне місце і завжди було таким, ще з часів Авраама. Він — з нашої когорти, і Рейвенвуд має належати нам! Чому ти називаєш його світлим?

— Тепер Рейвенвуд — Лінина домівка.

— Твоє місце зі мною, дядьку М.! І з нею.

Ридлі підвелася, потягнувши мене за собою. Тепер посеред їдальні стояли усі троє — Ліна, Мейкон і Ридлі. Такий трикутник мав надто гострі кути.

— Я вас не боюся.

— Можливо, але тут твої чари не діють. Ти безсила проти всіх нас і проти природниці.

Ридлі загиготіла:

— Це Ліна у нас природниця? Не смішіть мене! Я бачила, що роблять природники. В неї від такого пуп розв’яжеться!

— Катакліст і природник — це не одне й те саме.

— Та невже? Хіба катакліст — це не природник, що перейшов на темний бік? Та це два боки однієї медалі!

Про що це вона? Я вже нічого не міг збагнути.

Потім я відчув, що остаточно закляк і от-от знепритомнію. Мабуть, прийшов час умирати. З теплом моєї крові з мене витягнули все життя. Я почув грім, полічив до одного і побачив блискавку. Вона відколола гілку від дерева біля самісінького вікна. Гроза розгорялася прямісінько над нами.

— Ти помиляєшся, дядьку М., і дарма борониш Ліну. Вона не природниця. Її долю відкриє лише її день народження. Це ти зараз гадаєш, що вона світла, бо вона така юна і невинна, але все це пусте. Чи не була я такою ще рік тому? А з того, що розповів мені Сірничок, вона радше темна, ніж світла. Грози? Блискавиці? Нещасні випадки в школі?

Вітер посилився, і Ліна розгнівалася ще більш. У її очах я бачив лють. Так само, як на уроці англійської, луснула шибка. Я вже розумів, чим це скінчиться.

— Замовкни! Ти не тямиш, що верзеш!

До їдальні увірвалися дощ і вітер, і зі столу на підлогу полетіли тарілки. Келихи розливали на дошки смуги темного вина. Всі завмерли.

Ридлі обернулася до Мейкона:

— Ти завжди її переоцінював. А вона ніщо.

Я хотів вирватися від Ридлі, хотів сам ухопити її і витягнути надвір, але не міг зробити й кроку…

Потім луснуло ще одне вікно, потім іще… Все розліталося на друзки — тарілки, келихи, скло на картинах; об стіни билися меблі, а вітер, увірвавшись із силою урагану, заглушив усе своїм ревом. Зі столу разом зі свічками й посудом злетіла скатертина, розкидаючи все навкруг. Здавалося, кімната почала обертатися. Усе витягнуло до вхідних дверей. Мовчун Редлі заверещав жахливим людським криком. Хватка Ридлі трішки послабла, я щосили кліпав, намагаючись не втратити притомність.

А в самому вирі стояла Ліна. Вона не ворушилася, і тільки вітер хлистав її косами по обличчю. Що ж урешті-решт відбулося?

У мене підкосилися ноги, і, перш ніж зомліти, я відчув порив вітру — справжню силу, що в буквальному сенсі відірвала від мене Ридлі, а її виштовхнула з кімнати. Падаючи на підлогу, я почув Лінині слова, чи принаймні мені так здалося.

— Забирайся від мого хлопця, відьмо.

Від мого хлопця?

Це про мене?

Я спробував усміхнутися, але натомість просто знепритомнів.

9. Х

Тріщина на стелі

Прокинувшись, я не міг збагнути, де я. Шукав бодай якусь підказку, і першими мені впали у вічі слова. Я вчитався. Простісінько на стелі над ліжком рясніли фрази. Ймовірно, написані фломастером.

миті стікаються в одну, це не підвласно часу

І ще сотні інших фраз, частин речень, цитат із віршів, випадкових слів. На дверях однієї з вбудованих шаф було нашвидкуруч написано: все вирішує доля. На іншій — аж доки не стикнешся з фатумом. Двері вздовж і впоперек чорніли словами відчайдушний / непохитний / приречений / усесильний.

На дзеркалі читалося розплющ очі, а на вікні — і побач. Навіть на блідому абажурі, темніючи нескінченними хвилями, звивалося освітити—темряву—освітити—темряву.

Це ж Лінині вірші! Нарешті я хоч щось із них прочитаю. Лінина кімната відрізнялася від решти будинку не лише чорнильними візерунками. Вона була маленькою і затишною; її під жерстяним крилом ховав дах. Над головою в мене обертався вентилятор, розрізаючи лопатями слова. Усі меблі й полиці були завалені стосами зошитів на спіральці, а на тумбочці біля ліжка височіла піраміда книжок. Це були вірші Сильвії Плат, Томаса Еліота, Чарльза Буковскі, Роберта Фроста, Едварда Каммінза. Ну, бодай їхні імена були мені знайомі.

Я лежав на маленькому білому залізному ліжку, закороткому як на мій зріст. Так, у Ліниній кімнаті, на її подушках. Вона ж скрутилася калачиком у кріслі в ногах ліжка, підперши голову рукою.

Я сів, відчувши, як зашуміло у вухах.

— Що сталося?

Я був певен, що зомлів у їдальні, але деталей не пам’ятав. Останнє, що пригадувалося, це холод, що заморожував тіло, неможливість говорити і Лінин голос. А ще вона нібито назвала мене своїм хлопцем, однак, оскільки я швидко вирубився та й нічого такого між нами досі не відбувалося, хтозна, чи казала вона це насправді. Чувак, зізнайся, ти просто хотів це почути.

— Ітане! — зіскочила з крісла Ліна і перестрибнула до мене на ліжко. Однак з усього було видно, що вона тримає дистанцію. — 3 тобою все гаразд? Ридлі вчепилася в тебе, як п’явка, а я й не знала, що мені робити. А потім побачила, що тобі дуже болить, і все вийшло саме собою.

— Ти маєш на увазі ураган у їдальні?

— Так буває, — знітившись, опустила вона очі. — Я щось відчуваю… лякаюся чи злюсь, а потім… а потім ось так.

Нахилившись, я накрив її руку своєю. Мене знову пройняло теплом.

— Що, самі собою лускають шибки?

Вона підняла на мене очі, і я стиснув її долоню. Цієї миті мені здалося, що в кутку над Ліниною головою почала розповзатися стара тріщина. Вона перекреслила стелю, зробила завиток навколо ажурної люстри і повернулася назад. На стелі у Ліниній кімнаті з’явилося серце, точно таке, як малюють на листівках чи в записках.

— Ліно.

— Що?

— А твоя стеля нам на голову не впаде?

Підвівши голову, вона побачила тріщину. Потім закусила губу і ледь помітно почервоніла.

— Не думаю. Це просто тріщина.

— Це теж твоїх рук справа?

— Ні, — вона зашарілася ще більше — тепер почервонів навіть кінчик носа.

Ліна відвела очі, і хоча мені було цікаво знати, про що вона думає, бентежити її я не хотів. Я лише сподівався, що її думки стосуються і мене, і того, що я зараз тримаю її долоню, і того слова, що я почув перед тим, як зомліти.

З цікавістю я глянув на тріщину — вона багато про що говорила.

— А ти можеш… ну… відмінити ось ці мимовільні штуки?

Ліна полегшено зітхнула: я дуже доречно змінив тему.

— Інколи. Буває, що й так. А часом мене настільки переповнюють емоції, що я не в змозі їх контролювати. Та й залагодити нічого потім не можу. Навряд чи я б склеїла вікно у школі чи зупинила б грозу того дня, коли ми зустрілися.

— Ну, в зливі ти не винна. Ти ж не можеш відвадити усі урагани Гатліна, тим більше, що й досі триває дощовий сезон.