Кадзуо Исигуро – Художник хиткого світу (страница 39)

Я знову глянув на те місце над парканом, де ще мить тому виднілося обличчя хлопчика, і сказав:

— Що ж, нині тобі було чим його здивувати. Сьогодні він побачив двох стариганів із ціпками, які стояли над ставком.

Мацуда радісно засміявся й продовжив кидати корм у воду. Два чи три чудових коропи підпливли до поверхні, і їхня луска засяяла на сонці.

— Військових офіцерів, політиків, бізнесменів, — сказав Мацуда. — Їх усіх обвинувачували в тому, що сталося з нашою країною. Але щодо таких, як ми, Оно, то наш внесок завжди вважався мізерним. Тепер усім байдуже до того, що колись робили такі люди, як ми з тобою. Вони дивляться на нас і бачать лише двох стариганів із ціпками, — він усміхнувся до мене і продовжив годувати рибу. — Тому ми тепер єдині, кому не байдуже наше минуле. Коли такі, як ми з тобою, Оно, оглядаємося назад на своє життя й бачимо, що не все в ньому було правильно, то це не байдуже тільки нам самим.

Та навіть вимовляючи ці слова, Мацуда тоді поводився так, що годі було повірити, буцімто він безнадійно розчарувався в житті. І, певна річ, не було жодних підстав, щоб він зустрів свою смерть розчарованим. Може, він і справді оглянувся на своє життя й зрозумів якісь свої хиби, але неодмінно побачив і багато такого, чим міг би пишатися. Бо ж, як він сам і підмітив, такі, як ми з ним, можуть задовольнятися думкою, що хай що би ми вчинили, ми це зробили в ім’я того, у що свято вірили. Ми, звичайно, наважувалися на сміливі кроки і часто дивилися на світ однобоко; але це достойніше, аніж через брак волі чи відваги так ніколи по-справжньому й не перевірити своїх переконань. Бо ж якщо маєш тверді переконання, то настає момент, коли вже просто негідно ухилятися від чіткої позиції. Я певен, що, оглядаючись на своє життя, Мацуда думав так само.

Одна подія з минулого згадується мені особливо часто — це сталося в травні 1938 року, відразу після того, як мене нагородили премією Фонду Шіґети. До того часу я вже встиг отримати безліч нагород і відзнак, але, на думку більшості людей, премія Фонду Шіґети була ключовим досягненням для будь-якого художника. Крім того, як я пригадую, того самого тижня ми завершили нашу кампанію «Нова Японія», яка виявилася дуже успішною. Отож тоді, як я отримав премію, ми мали безліч приводів для святкувань. Пригадую, як того вечора я сидів у «Міґі-Хідарі» посеред своїх учнів і колег, які знай пригощали мене випивкою й виголошували хвалебні промови на мою честь. Тоді у «Міґі-Хідарі» навідалося безліч моїх знайомих, щоб особисто привітати з отриманням премії; пригадую навіть, як приходив начальник поліції, з яким я доти ніколи не був знайомий. І хоча того вечора я був справді щасливий, ця премія, на диво, не принесла мені ні відчуття тріумфу, ні відчуття самореалізації. Ба більше, все це я відчув лише декілька днів потому, опинившись за містом, у горбистій провінції Вакаба.

Я там не був шістнадцять років — відколи покинув віллу Морі-сана, сповнений рішучості і водночас страху, що майбутнє моє виявиться геть невтішним. І хоча за ці роки я перервав усі формальні зв’язки з Морі-саном, але й надалі цікавився новинами про свого колишнього вчителя, тож добре знав, що його репутація в місті дедалі погіршувалася. Його намагання додати європейського впливу в традицію Утамаро врешті стали сприймати як украй непатріотичні, і хоч час від часу і з’являлися звістки про його виставки, вони рідко мали успіх і завжди відбувалися в чимраз менш престижних місцях. Ба більше, я від кількох людей чув, що він змушений заробляти на життя, ілюструючи популярні журнали. Водночас я не сумнівався, що Морі-сан стежив за моєю кар’єрою і напевно знав, що я став лауреатом премії Фонду Шіґети. Отож коли того дня я зійшов з поїзда на сільській станції Вакаба, то чудово усвідомлював усі зміни, що сталися за цей час.

Стояло сонячне весняне пообіддя, коли я вирушив до вілли Морі-сана горбистою стежиною через ліс. Я йшов повільно, насолоджуючись прогулянкою тими місцями, які колись так добре знав. І весь цей час прокручував у голові, що може статися, якщо ми з Морі-саном знову зустрінемося лицем до лиця. Можливо, він прийме мене як шанованого гостя; або, може, поводитиметься зі мною так само холодно і байдуже, як під час моїх останніх днів на віллі; або ж він може ставитися до мене так само, як за тих часів, коли я був його улюбленим учнем — тобто так, наче ніяких фундаментальних змін у наших статусах і не відбулося. Останній варіант його поведінки видався мені найімовірнішим, отож, пригадую, я почав думати, як мені на це реагувати. Я був рішуче налаштований не повертатися до давніх звичок і не звертатися до нього «сенсей»; натомість планував звертатися до нього як до колеги. І якщо він уперто відмовлятиметься визнавати мій нинішній статус, то я скажу, приязно всміхаючись, щось на кшталт такого: «Бачите, Морі-сан, мені не довелося заробляти собі на життя ілюструванням коміксів, як ви колись боялися».

Через якийсь час я опинився на тій гірській стежці, з якої відкривається вид на віллу, що стоїть у долині, зусібіч оточена деревами. Я на хвильку зупинився, щоб насолодитися краєвидом, як часто робив багато років тому. Повівав свіжий вітерець, і внизу у видолинку легенько похитувалися дерева. Мені стало цікаво, чи віллу реставрували, але з такої відстані побачити це було годі.

Урешті я всівся на траву і продовжував дивитися на віллу Морі-сана. У кіоску на станції купив декілька апельсинів і тепер, діставши їх зі своєї хустини, заходився їсти. І саме коли я ото сидів на горі, дивлячись униз на віллу і насолоджуючись смаком свіжих апельсинів, я раптом відчув, як мене охоплює почуття глибокого задоволення й тріумфу. Його важко описати словами, бо воно не було схоже на те піднесення, яке викликають менші перемоги, — і, як я вже сказав, не схоже на ті відчуття, які я переживав під час численних святкувань у «Міґі-Хідарі». Це було глибоке відчуття щастя, яке породжувала упевненість у тому, що всі зусилля були не марні; що роки важкої праці і безліч переборених сумнівів — усе це було недаремно; що вдалося досягти чогось по-справжньому значущого і визнаного всіма. Того дня я так і не спустився униз до вілли — це мені видавалося цілковито безглуздим. Я просто продовжував там сидіти ще годину, а то і більше, почуваючи глибоке вдоволення й поїдаючи апельсини.

Мабуть, таке судилося відчути далеко не всім. Такі, як Черепаха, — або ж такі, як Шінтаро, — можуть довго плентатися до цілі, компетентні і геть не здатні когось скривдити, але їм ніколи не відчути такого щастя, яке переповнювало мене того дня. Бо такі, як вони, ніколи не дізнаються, як це — ризикнути всім у відчайдушній спробі піднятися над посередністю.

Утім, Мацуда був геть інакший. І хоча ми з ним часто сварилися, наші підходи до життя були однаковісінькі, і я певен, що в його житті теж були один чи два такі моменти. Справді, я не сумніваюся, що він думав саме про щось таке, коли під час нашої останньої зустрічі усміхнено сказав мені: «Принаймні ми працювали в ім’я того, у що вірили, і зробили все, що могли». Бо навіть якщо людина на схилі віку і приходить до переоцінки своїх досягнень, завжди стає легше на серці від думки, що раз чи двічі в житті випадало переживати такі моменти справжнього задоволення, які я відчув того дня на гірській стежині.

Вчора вранці, постоявши на Мосту Сумнівів і думаючи про Мацуду, я пройшовся туди, де колись розташовувався наш квартал насолоди. Цей район відбудували, і його тепер годі було впізнати. Вузенькі вулички, які колись мережили центр кварталу, переповнені людьми і вивісками численних закладів, зникли, а натомість з’явилася широка асфальтна дорога, якою безнастанно їздили туди-сюди вантажівки. На місці генделика пані Кавакамі тепер стояла чотириповерхова офісна споруда зі скляним фасадом. Поруч розташовувалися такі ж самі величезні будівлі, й удень офісні працівники, кур’єри і посильні знай снували з одних дверей в інші. Тепер годі натрапити на якийсь бар, поки не дійдеш аж до Фурукави. То тут, то там досі можна побачити клаптик знайомої огорожі чи старе дерево, які залишилися від давніх часів, але тепер, у новому кварталі, вони видаються геть недоречними.

На місці «Міґі-Хідарі» нині побудований дворик, у який виходять двері відразу декількох офісів, розташованих віддаль дороги. Декотрі з тих працівників, що обіймають керівні посади, лишають у цьому дворику свої автівки, але здебільшого майданчик порожній, і лише подекуди асфальт проривають молоді насаджені дерева. Ближче до дороги у дворику стоїть лавка на кшталт тієї, яку можна побачити в парку. Для кого її там поставили — невідомо, бо я ще ніколи не бачив, аби хтось із цих заклопотаних людей зупинявся, щоб на ній перепочити. Але мені здається, що ця лавка стоїть приблизно на тому місці, де колись був наш столик у «Міґі-Хідарі», й останнім часом я полюбив на ній сидіти. Може, ця лавка і не для всіх, але вона недалеко від тротуару, і ніхто ніколи не заперечував, щоб я там посидів. Учора вранці, коли лагідно світило сонце, я знову сів на ту лавку і якийсь час спостерігав за бурхливим життям навколо мене.

Мабуть, уже наближався час обіду, тому що через дорогу цілі юрби офісних працівників у білосніжних сорочках повиходили з тієї будівлі зі скляним фасадом, де колись стояла забігайлівка пані Кавакамі. І, спостерігаючи за ними, я був вражений, скільки оптимізму й ентузіазму випромінювали ці молоді люди. Я побачив, як двоє молодиків, виходячи назовні, зупинилися, щоб поговорити ще з якимось чоловіком, який саме заходив усередину. Отак вони й стояли на сходах тієї будівлі зі скляним фасадом, сміючись гуртом у променях сонця. Один молодий чоловік, що його обличчя мені було видно найкраще, особливо радісно сміявся, майже з дитячою невинністю. А потім, привітно махнувши один одному, троє колег розійшлися у своїх справах.