Кадзуо Исигуро – Художник хиткого світу (страница 38)

— Пробач, але зі слів Таро-сана випливає, що доктор Сайто насправді ніколи не був дуже обізнаний щодо батькової кар’єри. Звісно ж, він завжди знав батька як доброго сусіда. Але, здається, він анітрохи не знав про батьковий зв’язок із мистецьким світом, і довідався про нього лише торік, коли почалися домовини.

— Ти помиляєшся, Сецуко, — сказав я, сміючись. — Ми з доктором Сайто знаємось уже багато років. І, зустрічаючись на вулиці, неодноразово обмінювалися новинами з мистецького світу.

— Певна річ, я помилилася. Пробач мені. Але все ж хочу наголосити, що ніхто ніколи не дивився на батькове минуле з обвинуваченням. Сподіваюся, батько перестане вважати себе одним із таких людей, як той бідний композитор.

Я не наполягав на продовженні цієї суперечки і тому пригадую, що вже незабаром ми почали говорити на інші, буденніші теми. Щоправда, я анітрохи не сумніваюся, що моя донька того ранку припустилася багатьох помилкових тверджень. По-перше, доктор Сайто просто не міг не знати про мою репутацію художника впродовж усіх цих років. І коли того вечора після вечері я змусив Таро підтвердити мої припущення, то зробив це винятково для того, щоб довести свою слушність Сецуко; позаяк я сам у цьому ніколи не сумнівався. Я чітко пригадую той сонячний день шістнадцять років тому, коли доктор Сайто вперше до мене звернувся, а я стояв, лагодячи паркан, біля свого нового дому. «Для нас велика честь мати за сусіда такого авторитетного художника», — сказав тоді він, упізнавши моє прізвище на воротньому стовпі. Я добре пам’ятаю ту зустріч і тому анітрохи не сумніваюся, що Сецуко помиляється.

Червень 1950 року

Вчора пізно вранці, отримавши звістку про смерть Мацуди, я приготував собі легкий обід і вийшов на прогулянку.

Стояла погожа тепла днина, і я почав спускатися униз пагорбом. Діставшись до річки, я вийшов на Міст Сумнівів і оглянувся навсібіч. Небо було блакитне і безхмарне, а трохи далі на березі, там, де починалися нові багатоквартирні будинки, я побачив двох хлопців, які гралися вудочками біля краю води. Якийсь час я спостерігав за ними, обдумуючи звістку про смерть Мацуди.

Ще відколи ми з Мацудою поновили стосунки в часі домовин про шлюб Норіко, я все збирався ще раз до нього навідатися, але мені вдалося знову вибратися в Аракаву лише десь місяць тому. Тоді моє рішення поїхати туди виникло цілком імпульсивно, і я тоді й не уявляв, наскільки близька його кончина. Можливо, Мацуда помер трохи щасливішим, бо таки зміг того пообіддя поділитися зі мною своїми думками. Коли я прибув до його дому, пані Сузукі відразу ж мене впізнала і радісно впустила в дім. Її реакція наштовхнула мене на думку про те, що від мого останнього візиту півтора року тому гості до Мацуди навідувалися нечасто.

— Він значно зміцнів, відколи ви востаннє до нас приходили, — весело сказала вона.

Провела мене у вітальню, й через декілька хвилин туди без сторонньої допомоги ввійшов Мацуда, вбраний у вільне кімоно. Він, вочевидь, був радий знову мене бачити, і якийсь час ми говорили про всілякі буденні справи і спільних знайомих. Здається, лише після того, як пані Сузукі принесла нам чай і знову пішла геть, я таки подякував Мацуді за той сердечний лист, який отримав від нього під час своєї останньої хвороби.

— А ти, Оно, здається, вже цілком одужав, — зауважив він. — Глянувши на тебе, ніколи й не здогадаєшся, що ще недавно ти був такий хворий.

— Так, я значно краще почуваюся, — відповів я. — Але мушу пильнувати, щоб не перенапружуватися. Ще й повинен всюди носити за собою цей ціпок. А щодо решти, то я почуваюся цілком здоровим.

— Оно, ти мене розчаровуєш. Я ж бо думав, що ми станемо двома стариганями, які тільки про свої хвороби й говорять. Але ось ти переді мною і маєш не гірший вигляд, ніж під час останнього візиту. І мені доводиться сидіти і заздрити твоєму доброму здоров’ю.

— Дурниці, Мацудо. Маєш чудовий вигляд.

— У цьому ти мене навряд чи переконаєш, Оно, — сказав він, сміючись, — хоча ніде правди діти, я таки трохи оклигав за минулий рік. Але розказуй, як справи, Норіко-сан щаслива? Я чув, що її шлюбні перемовини минули успішно. Коли ти востаннє до мене навідувався, то дуже переймався її майбутнім.

— Усе склалося якнайкраще. Цієї осені вона чекає дитину. Після всіх цих хвилювань, життя Норіко складається краще, ніж я будь-коли міг мріяти.

— То в тебе буде онук або онучка восени. Тепер-то ти маєш причину для радісного очікування.

— Правду кажучи, — сказав я, — моя старша донька чекає другу дитину наступного місяця. Вона вже давно хотіла народити другу дитину, тому це особливо хороша новина.

— Справді, справді. Двоє онуків, тепер ти маєш причину для радісного очікування, — на якийсь час Мацуда замовк і лише усміхався й кивав головою. Відтак він сказав: — Оно, ти напевно пам’ятаєш, що я завжди надто переймався порятунком світу, щоб думати про шлюб. Пригадуєш, як ми з тобою на цю тему сперечалися, незадовго перед тим, як ви з Мічіко-сан одружилися?

Ми обидва засміялися.

— Двоє онуків, — знову повторив Мацуда. — Тепер ти маєш причину для радісного очікування.

— Справді. Мені дуже пощастило з доньками.

— А ще скажи мені, Оно, ти тепер малюєш?

— Хіба кілька акварелей, щоб згаяти час. Здебільшого рослини і квіти, щоб трохи себе розважити.

— Хай там як, а я радий, що ти знову малюєш. Коли ти востаннє до мене приходив, мені здалося, що ти назавжди закинув малювання. Ти тоді був дуже розчарований.

— Таки справді. Дуже довго я й не торкався фарб.

— Так, Оно, ти видавався дуже розчарованим, — він усміхнено глянув на мене і сказав: — Але не варто забувати, що ти просто дуже хотів зробити якийсь величний внесок.

Я усміхнувся у відповідь і сказав:

— Як і ти, Мацудо. Твої цілі були не менш грандіозні. Зрештою, це ж ти написав той маніфест для нашої кампанії проти Китаю. Ці твої прагнення скромними не назвеш.

Ми обидва знову засміялися. Потім він сказав:

— Оно, ти, мабуть, точно пам’ятаєш, як я колись називав тебе наївним. Як кепкував із твого вузького світогляду, притаманного всім художникам. Ти тоді так на мене злився. Що ж, видається, широти світогляду тоді бракувало нам обом.

— Правду кажеш. Але якби ми зуміли краще все розгледіти, то таким, як ми з тобою, Мацудо — хтозна? — можливо, нам удалося б утнути щось справді хороше. Тоді енергії й відваги нам не бракувало. У нас, мабуть, їх було аж через край, раз ми наважилися розпочати таку справу, як ота наша кампанія «Нова Японія», пам’ятаєш?

— Авжеж. Тоді проти нас діяла могутня сила. Ми могли б легко здатися. Певно, Оно, ми тоді були дуже рішуче налаштовані.

— Але водночас, я, наприклад, ніколи чітко не розумів, що відбувається. Мав вузький світогляд, як ти правильно підмітив. Що там казати, навіть тепер мені важко уявити той світ, який простягається поза межами нашого рідного міста.

— Нині мені важко уявити навіть той світ, який простягається поза межами мого саду, — відповів він. — Тож цілком може бути, що тепер у тебе ширший світогляд, Оно.

Ми знову засміялися, й Мацуда надпив зі своєї чашки.

— Але не варто себе даремно обвинувачувати, — сказав він. — Принаймні ми працювали в ім’я того, у що вірили, і зробили все, що могли. Просто зрештою виявилося, що ми з тобою цілком пересічні люди. Пересічні люди без особливого дару розуміти, що ж насправді відбувається. Нам попросту не пощастило бути пересічними людьми у такі часи.

Згадка Мацуди про сад змусила мене перевести погляд у тому напрямку. Стояло тепле весняне пообіддя, й пані Сузукі не зачинила до кінця перегородку, тож я добре бачив яскраві сонячні відблиски на відполірованих дошках веранди. У кімнаті гуляв легенький вітер і приносив із собою ледь відчутний запах диму. Я зіп’явся на ноги і підійшов до перегородки.

— Від запаху гару мені досі стає не по собі, — зауважив я. — Ще зовсім недавно це означало бомбардування й пожежі, — якийсь час я продовжував розглядати сад, а тоді сказав: — Через місяць уже п’ять років, як немає Мічіко.

Мацуда нічого не відповів. А потім я почув, як він каже:

— Нині запах диму зазвичай означає лише те, що хтось із сусідів прибирає в саду.

Десь у глибині дому пробив годинник.

— Пора годувати коропів, — сказав Мацуда. — Ти й не уявляєш, скільки мені довелося сперечатися з пані Сузукі, щоб вона дозволила мені знову годувати коропів. Колись я це постійно робив, але кілька місяців тому зашпортався об один із каменів у саду. Після того мені довелося довго її впрошувати.

Мацуда підвівся й, насунувши на ноги солом’яні сандалі, що стояли на веранді, вийшов у сад, а я за ним. У дальньому кінці саду виблискував ставок, і ми обережно пішли до нього стежкою, викладеною камінням і оточеною встеленою мохом землею.

Стоячи на краю ставка і дивлячись у його зелену воду, ми раптом почули якийсь дивний звук, і обидва підняли голови. Неподалік поверх огорожі на нас дивився хлопчик років чотирьох чи п’яти, який обіруч міцно тримався за гілку. Мацуда всміхнувся й гукнув:

— А, Бочан! Доброго дня!

Хлопчина ще трохи на нас подивився й чкурнув геть. Мацуда усміхнувся і почав кидати у воду корм.

— Сусідський хлопець, — сказав він. — Щодня у цей час він вилазить на дерево, щоб подивитися, як я годую рибу. Але він дуже сором’язливий, і щоразу, коли я намагаюся з ним заговорити, він утікає, — Мацуда тихо захихотів. — Я часто думаю, нащо він із дня в день витрачає на це сили. Тут же нема на що дивитися. Просто якийсь старигань із ціпком, який стоїть над ставком і годує своїх коропів. Цікаво, що його в цій сцені так приваблює.