Кадзуо Исигуро – Художник хиткого світу (страница 18)

— Пане Оно, мене дещо спантеличила ваша відповідь, — сказав Мацуда. — Тому я подумав, що краще зустрітися з вами особисто і розпитати, в чому річ.

Я холодно на нього подивився й відповів:

— Як на мене, я все вичерпно пояснив у своєму листі. Утім, дуже люб’язно з вашого боку відвідати мене особисто.

Навколо його очей з’явилася легка посмішка.

— Пане Оно, — сказав він, — мені здається, ви відмовляєтеся від чудової пропозиції підвищити свою репутацію. Отож, будьте ласкаві, поясніть мені ось що: коли ви так твердо заявляєте, що не хочете мати з нами нічого спільного, то це ваша особиста думка? Чи, може, це думка, нав’язана вашим учителем?

— Звісно, я звернувся до вчителя за порадою. Я цілком упевнений, що рішення, яке я пояснив вам у своєму останньому листі, цілком правильне. Дуже люб’язно, що ви мене ось так навідали, але, на жаль, я зараз страшенно зайнятий і не можу запропонувати вам зайти. Отож дозвольте побажати вам усього найкращого.

— Пане Оно, зачекайте хвилинку, прошу вас, — мовив Мацуда з посмішкою, яка ставала чимраз глузливіша. Він ступив іще декілька кроків, підійшов зовсім близько до веранди і, дивлячись мені у вічі, сказав:

— Правду кажучи, мене анітрохи не турбує та виставка. Там і без вас вистачає достойних художників. Пане Оно, я приїхав сюди, бо хотів з вами познайомитися.

— Справді? Дуже ґречно з вашого боку.

— Так. Я хотів сказати, що ті ваші роботи, які вдалося побачити, мене дуже вразили. На мою думку, ви дуже талановитий художник.

— Дуже люб’язно. Поза всяким сумнівом, я багато чому завдячую своєму чудовому вчителю і його настановам.

— Безперечно. А тепер, пане Оно, забудьмо на хвильку про цю виставку. Ви повинні зрозуміти, що я працюю у товаристві «Окада-Шінґен» не просто якимось клерком. Я справжній поціновувач мистецтва. Я маю свої переконання й пасії. І коли зрідка мені трапляється талант, який по-справжньому хвилює, то я тоді відчуваю, що мушу щось з цим робити. Пане Оно, мені б дуже хотілося обговорити з вами кілька ідей. Ідей, які, можливо, ніколи досі не спадали вам на думку, але які, насмілюсь припустити, стануть в пригоді вашому розвитку як художника. Утім, я не хочу більше вас затримувати. Дозвольте мені бодай залишити свою візитку.

Він дістав з гаманця візитку, поклав її на краю веранди і, коротко вклонившись, пішов геть. Але ще навіть не дійшовши до середини подвір’я, озирнувся й гукнув мені:

— Пане Оно, прошу вас, уважно обдумайте має прохання. Я просто хочу обговорити з вами кілька ідей, от і все.

Це було майже тридцять років тому, коли ми обидва були молоді й амбітні. Вчора Мацуда мав геть інакший вигляд. Недуги понівечили його тіло, і його колись вродливе, самовпевнене обличчя спотворила нижня щелепа, яка, здавалося, ніяк не могла вирівнятися з верхньою. Жінка, яка відчинила мені двері, завела його в кімнату і допомогла сісти. Коли ми нарешті опинилися наодинці, Мацуда подивився на мене і сказав:

— А ти добре зберігся. Що ж до мене, то ти бачиш, що моє здоров’я від часу нашої останньої зустрічі стало ще нікудишнішим.

Я висловив співчуття, але запевнив, що вигляд він має не аж такий уже й поганий.

— Не клей дурня, Оно, — сказав він, усміхнувшись. — Я добре знаю, як швидко сили покидають мене. Залишається тільки сидіти і чекати, чи зможе моє тіло відновитися, чи стане ще гірше. Але годі про сумне. Мені трохи дивно, що ти вирішив знову мене навідати. Ми з тобою розійшлися не зовсім по-дружньому.

— Справді? Я й не знав, що ми посварилися.

— Авжеж, що ні. Чого б це нам сваритися? Я радий, що ти знову прийшов до мене в гості. Від часу нашої останньої зустрічі вже, мабуть, минуло років три.

— Здається, так. Я не мав наміру тебе уникати. Давно вже збирався навідатися. Але то одне, то інше...

— Звісно, — відповів він. — У тебе вдосталь клопотів. Вибач, будь ласка, що я не зміг прийти на похорон Мічіко-сан. Я все хотів написати тобі і вибачитися. Річ у тім, що я почув про те, що сталося, аж кілька днів потому. Та й здоров’я моє...

— Так, так. Насправді, я певен, що їй було б ніяково від такої велелюдної пафосної церемонії. Хай там як, а вона знала, що думками ти був із нею...

— Я пам’ятаю, коли вас із Мічіко-сан звели докупи, — він засміявся й кивнув сам до себе. — Знаєш, Оно, того дня я дуже радів за тебе.

— Справді, — відповів я й теж засміявся. — Ти був нашим посередником. Той твій дядечко ніяк не міг упоратися з цим завданням.

— Правду кажеш, — усміхнувшись, відповів Мацуда, — твої слова знову нагадали мені про ту пору. Дядечко весь час почувався так ніяково, що варто було йому щось сказати чи зробити, як він притьмом увесь покривався багрянцем. Пам’ятаєш ту передшлюбну зустріч у готелі «Янаґімачі»?

Ми обидва засміялися, і я сказав:

— Ти багато для нас зробив. Сумніваюся, що без твоєї участі щось би з того вийшло. Мічіко завжди згадувала про тебе з вдячністю.

— Це так жорстоко, — сказав Мацуда, зітхаючи. — І війна тоді вже ж майже закінчилась. Я чув, що це був якийсь дуже несподіваний авіанапад.

— Справді, так і було. Майже ніхто більше не постраждав. Це справді жорстоко, як ти слушно зауважив.

— Вибач, я розбурхую жахливі спогади.

— Зовсім ні. Це навіть заспокоює — отак пригадувати її з тобою. Я відразу бачу її такою, якою вона була колись.

— Так.

Та сама жінка принесла нам чаю. Поки ставила тацю, Мацуда сказав до неї:

— Пані Сузукі, це мій давній приятель і колега. Колись ми були дуже близькі.

Вона повернулася до мене і вклонилася.

— Пані Сузукі водночас виконує роль і моєї домоправительки, і моєї медсестри, — сказав Мацуда. — Те, що я ще дихаю, — її заслуга.

Пані Сузукі засміялася, знову вклонилася й вийшла з кімнати.

Після того, як вона пішла, ми декілька хвилин сиділи мовчки, спрямувавши погляди на сад, який виднівся з-поза загородки, яку пані Сузукі відсунула раніше. З того місця, де я сидів, було видно пару солом’яних сандалів, які залишили на сонці на веранді. Але самого саду я майже не бачив, і на якусь мить мені закортіло підвестися й вийти на веранду. Та коли я усвідомив, що Мацуда захоче до мене приєднатися, а йому це буде вкрай важко, я так і залишився на своєму місці і задумався, чи досі сад такий самий, як і колись.

Як я пригадував, сад Мацуди хоч був і невеликий, але впорядкований з неабияким смаком: м’який мох під ногами, декілька невеликих статурних дерев і глибокий став. Поки ми з Мацудою сиділи у вітальні, до мене час від часу долинав знадвору якийсь плюскіт, і я вже було збирався його запитати, чи він досі тримає у ставку коропів, аж він озвався сам:

— Я не перебільшував, коли сказав, що завдячую пані Сузукі своїм життям. Неодноразово її присутність відігравала вирішальну роль. Розумієш, Оно, попри все, я зумів не втратити якихось своїх заощаджень і статків. Тому можу собі дозволити платити їй зарплату. Не всім так пощастило. Заможною людиною мене не назвеш, але якби я дізнався, що мій давній товариш і колега опинився у скрутному становищі, то, безперечно допоміг би. Зрештою, дітей, яким я міг би залишити гроші, у мене нема.

Я засміявся:

— Той самий старий Мацуда. Дуже прямолінійний. Дуже люб’язно з твого боку, але я прийшов з іншої причини. Мені теж вдалося зберегти деякі свої статки.

— А, радий це чути. Пам’ятаєш Накане, директора Імперського коледжу Мінамі? Ми з ним вряди-годи бачимося. Нині він мало що не просить милостиню. Звісно, він намагається вдавати, що все гаразд, але насправді живе повністю на позичені гроші.

— Який жах.

— Життя було до нас не зовсім справедливе, — сказав Мацуда. — Одначе ми з тобою змогли зберегти свої статки. У тебе, Оно, вдосталь причин бути вдячним. Схоже, що ти зумів зберегти і своє здоров’я.

— Справді, — відповів я. — Мені є за що бути вдячним.

Зі ставка знову долинув плюскіт води, і я подумав, що це, мабуть, просто пташки купаються біля берега.

— Твій сад звучить зовсім інакше, ніж мій, — підмітив я. — Зі самих лише звуків стає зрозуміло, що ми за містом.

— Справді? Я вже майже не пам’ятаю, як звучить місто. Останні кілька років мій світ обмежується цими стінами. Домом і садом.

— Правду кажучи, я прийшов попросити про допомогу. Не таку, про яку ти вже натякав.

— Бачу, ти образився, — відповів він, кивнувши головою. — А ти геть не змінився.

Ми обидва засміялися. Відтак він сказав:

— То чим я можу бути тобі корисний?

— Річ у тім, — почав я, — що Норіко, моя молодша донька, збирається вийти заміж, і зараз саме тривають шлюбні домовини.

— Справді?

— Щиро кажучи, я трохи за неї хвилююся. Їй уже двадцять шість років. Війна дуже ускладнила їй життя. Якби не війна, вона би вже досі точно вийшла заміж.

— Здається, я пам’ятаю панну Норіко. Але ж вона була ще геть маленька дівчинка — і ось уже двадцять шість. Як ти правильно підмітив, війна дуже все ускладнила, навіть для тих, що мали хороші шанси знайти собі пару.

— Торік вона вже майже вийшла заміж, — відповів я, — але домовини провалилися в останній момент. І от мені цікаво, раз уже ми говоримо на цю тему, чи ніхто раптом торік не звертався до тебе щодо Норіко? Я не хочу видатися зухвалим, але...

— Що ти, це ніяке не зухвальство, я тебе чудово розумію. Але ні, ніхто до мене не звертався. Однак треба врахувати, що торік цієї пори я був дуже хворий. Якби якийсь детектив і прийшов сюди, то пані Сузукі точно випровадила б його геть.