Кадзуо Исигуро – Художник хиткого світу (страница 17)

— Ічіро, я вже така перелякана, що мені шматок у горло не лізе, — відповіла Норіко.

— Попереджаю, далі буде ще страшніше. Розказати тобі?

— Ой, Ічіро, я навіть не знаю. Ти вже і так налякав мене до смерті.

Я не збирався заводити за вечерею серйозної розмови й розповідати про нашу зустріч із доктором Сайто, хоча не згадати про неї, переповідаючи події того дня, теж не міг. Отож, коли Ічіро на хвильку замовкнув, я сказав:

— До речі, в трамваї ми зустрілися з доктором Сайто. Він їхав у місто на якусь зустріч.

Обидві мої доньки відразу ж перестали жувати і здивовано подивилися на мене.

— Жодних важливих справ ми не обговорювали, — всміхнувшись, додав я. — Справді. Ми лишень обмінялися люб’язностями, от і все.

Скидалося на те, що моїх доньок ці слова не переконали, проте вони знову взялися до їжі. Норіко зиркнула на свою старшу сестру, і Сецуко запитала:

— У доктора Сайто все гаразд?

— Схоже на те.

Якийсь час ми вечеряли мовчки. Здається, Ічіро знову почав розповідати про фільм. Хай там як, а вже під кінець вечері я сказав:

— Дивна річ: виявляється, доктор Сайто днями зустрівся з моїм колишнім учнем, з Куродою, якщо точніше. Схоже на те, що Курода має обійняти одну з посад у новому коледжі.

Я підняв очі й побачив, що мої доньки знову перестали їсти. Було ясно, що вони щойно знову обмінялися поглядами, і я знову — вкотре за останній місяць — чітко відчув, що перед цим вони мене обговорювали.

Пізніше того самого вечора ми з доньками знову сиділи коло столу, читаючи газети і журнали, аж раптом почули глухий ритмічний звук, що долинав із глибини дому. Норіко стривожено підняла очі, але Сецуко сказала:

— Це просто Ічіро. Він так робить, коли не може заснути.

— Бідний Ічіро, — відповіла Норіко. — Мабуть, йому сняться кошмари про те чудовисько. Батько утнув злу витівку, повівши його на такий фільм.

— Дурниці, — відповів я. — Фільм йому сподобався.

— Мені здається, що батько сам хотів подивитися цей фільм, — усміхнулася Норіко, дивлячись на сестру. — Бідолашний Ічіро. Мусив терпіти, що його потягнули на такий огидний фільм.

Сецуко ніяково подивилися на мене.

— Дуже люб’язно було з батькового боку повести Ічіро в кіно, — прошепотіла вона.

— Але тепер він не може заснути, — відповіла Норіко. — Вести дитину на такий фільм — цілковите безглуздя. Ні, Сецуко, ти лишайся тут, а я піду.

Сецуко провела поглядом сестру, коли та виходила з кімнати, а тоді сказала:

— Норіко вміє чудово поводитися з дітьми. Ічіро сумуватиме за нею, коли ми поїдемо додому.

— Так, справді.

— У неї завжди був підхід до дітей. Пам’ятаєш, батьку, як вона бавилася з дітьми Кіношіта?

— Так, пам’ятаю, — відповів я й засміявся. А потім додав: — Хлопці Кіношіта вже занадто дорослі, щоб мати бажання сюди приходити.

— У неї завжди був підхід до дітей, — повторила Сецуко. — Так прикро, що вона вже в такому віці, а й досі незаміжня.

— Авжеж. На жаль, війна внесла корективи в її життя.

Ще якийсь час ми продовжували читати, а відтак Сецуко сказала:

— Це ж треба, щоб ти сьогодні в трамваї зустрівся з доктором Сайто. Судячи з твоїх слів, він поважна людина.

— Так і є. І, як усі вважають, його син цілком достойний батька.

— Справді? — замислено перепитала Сецуко.

Упродовж іще декількох хвилин ми продовжували читати. Потім моя донька знов урвала мовчанку.

— А доктор Сайто знає пана Куроду?

— Лише побіжно, — відповів я, не відриваючи очей від газети. — Здається, їм і раніше випадало зустрічатися.

— Цікаво, як тепер поживає пан Курода. Пам’ятаю, як він колись часто сюди приходив, і ви обидва годинами розмовляли у вітальні.

— Поняття не маю, як тепер живеться Куроді.

— Пробач, але, може, було б мудро, якби батько найближчим часом вирішив навідати пана Куроду.

— Навідати його?

— Так, пана Куроду. І, можливо, інших таких знайомих із минулого.

— Сецуко, я щось не до кінця розумію, що ти хочеш сказати.

— Вибач, я просто хотіла сказати, що, може, в батька виникне бажання поспілкуватися з деякими колишніми знайомими. Тобто ще до того, як із ними поспілкується детектив сім’ї Сайто. Зрештою, ми ж не хочемо, щоб виникли якісь зайві непорозуміння.

— Ні, не хочемо, — відповів я й знову взявся читати газету.

Наскільки я пам’ятаю, того вечора ми більше не поверталися до обговорення цього питання. І до самого свого від’їзду Сецуко так ні разу і не підняла цієї теми.

Учора, коли я їхав трамваєм у район Аракава, вагон пронизувало яскраве осіннє сонячне проміння. Я вже давно не бував у Аракаві — либонь, іще з кінця війни — і, виглядаючи з вікна, помітив, як змінилися колись такі добре знайомі краєвиди. Проїжджаючи по Тозакачо і Сакемачі, помітив, як цегляні багатоквартирні будинки нависають над дерев’яними будиночками, що пам’ятаю їх іще з давніх часів. Потім, коли ми їхали повз заводи Мінамімачі, деякі з них видалися мені дуже закинутими; ми минали одне заводське подвір’я за іншим, і на всіх я бачив купи поламаної деревини, старі листи рифленого заліза, а часто і попросту звалища уламків.

Але потім, варто було трамваю переїхати на той берег річки по мосту корпорації ТНК, як атмосфера відразу ж дуже змінилася. Тепер обабіч трамвайної лінії простягалися поля й ряди дерев, і вже незабаром, біля підніжжя великого похилого пагорба, на кінцевій зупинці, завиднілося передмістя Аракави. Зазвичай трамвай дуже повільно спускався з цього пагорба, а потім зупинявся, і коли ти виходив на чисто заметений тротуар, виникало чітке відчуття того, що місто залишилося позаду.

Аракаві, як я чув, вдалося повністю уникнути бомбардувань; і справді, вчора район мав точнісінько такий самий вигляд, як і до війни. Коротка прогулянка вгору по схилу пагорба в затінку сакур — і я вже біля Чіші Мацудової оселі, що, як на мене, теж анітрохи не змінилася.

Дім Мацуди, хоч і не такий великий і ексцентричний, як мій, все ж був типовим взірцем міцного, респектабельного будинку, яких у Аракаві безліч. Побудований на окремій ділянці, обгороджений дощаним парканом і розташований на пристойній відстані від сусідських будинків: біля воріт росте кущ азалії і стоїть, укопаний в землю, товстий кам’яний стовпчик, на якому написані імена членів сімейства Мацуда, які тут проживають. Я натиснув на дзвінок, і до мене вийшла незнайома жінка, якій на вигляд було років сорок. Вона провела мене у вітальню, відсунула перегородку, яка відділяла її від веранди, впустивши в кімнату сонячне проміння й давши мені можливість помилуватися садом. Відтак вона сказала:

— Пан Мацуда зараз прийде, — і вийшла.

Я познайомився з Мацудою, ще коли жив на віллі Сейджі Меріями, куди ми з Черепахою переїхали, покинувши фірму Такеди. Насправді, коли Мацуда того дня вперше з’явився на віллі, я там мешкав, напевно, вже років шість. Тоді з самого ранку падав дощ, і ми коротали час, випиваючи і граючи у карти в одній з кімнат. Відразу після обіду, саме коли ми відкоркували чергову велику пляшку, знадвору долинув чийсь незнайомий голос.

Голос цей звучав голосно і впевнено, і ми всі відразу ж замовкли і налякано переглянулися. Насправді ми всі подумали про те саме — що це поліція приїхала робити нам зауваження. Звичайно ж, це було з нашого боку геть ірраціонально, бо ми ж не вчинили ніякого злочину. І якби, приміром, хтось засумнівався в правильності нашого способу життя під час котроїсь із розмов у барі, кожен із нас міг би рішуче дати йому відсіч. Але той упевнений голос, який вигукував: «Є хто вдома?» — застав нас зненацька і змусив відчути провину за наші пиятики до ночі, спання майже до обіду, за все наше неорганізоване життя на цій старій віллі.

Тому лише перегодя один із моїх товаришів, який сидів найближче до перегородки, відсунув її й перекинувся кількома словами з незнайомцем, а відтак, повернувшись до мене, сказав:

— Оно, тут якийсь пан хоче з тобою поговорити.

Я вийшов на веранду і побачив худорлявого молодика приблизно мого віку, який стояв посередині великого квадратного подвір’я. У моїй пам’яті добре закарбувався цей момент першої зустрічі з Мацудою. Тоді саме перестало дощити, і вийшло сонце. Навколо Мацуди стояли калюжі води, а земля була встелена голками кедрів, які росли зусібіч. Він був одягнений аж надто розкішно, як на поліціянта; ідеального крою пальто з високим ледь піднятим коміром, капелюх хвацько натягнутий на очі. Коли я вийшов, він саме зацікавлено розглядав усе довкола, і щось у тому, як він це робив, одразу ж викликало в мене підозру, що переді мною напрочуд самовпевнена людина. Він помітив мене і неспішно підійшов до веранди.

— Пан Оно?

Я запитав, чим можу бути йому корисний. Він обернувся, знову окинув поглядом територію, а тоді всміхнувся до мене.

— Цікава місцина. Ця будівля, напевно, була колись достоту велична. І володів нею, мабуть, якийсь лорд.

— Так.

— Пане Оно, мене звуть Чішу Мацуда. Ми з вами листувалися. Я працюю в товаристві «Окада-Шінґен».

Товариства «Окада-Шінґен» більше не існує — воно стало однією з багатьох жертв окупаційного режиму, — але цілком імовірно, ви чули про нього або принаймні про ті виставки, які воно організовувало щороку до початку війни. Виставка «Окада-Шінґен» якийсь час була єдиним місцем у нашому місті, де художники і гравери-початківці могли завоювати публічне визнання. Ба більше, їхня репутація в останні довоєнні роки так зросла, що більшість найвідоміших художників міста виставляли там свої найновіші роботи поруч із роботами художників-початківців. У зв’язку з цією виставкою мені і надіслали лист із товариства «Окада-Шінґен» ще за кілька тижнів до того пообіддя, коли нас навідав Мацуда.