Кадзуо Исигуро – Художник хиткого світу (страница 19)

Я кивнув і сказав:

— Просто цілком можливо, що цього року хтось до тебе прийде.

— Справді? Що ж, я можу про тебе сказати лише найкраще. Зрештою, колись ми були чудовими колегами.

— Щиро дякую.

— Добре, що ти отак до мене навідався, — сказав він. — Але якщо йдеться про заміжжя панни Норіко, то тобі нема чого про мене хвилюватися. Може, наші дороги розійшлися й не в найбільшій приязні, але такі речі не повинні між нами стояти. Звісно ж, я скажу про тебе лише найкраще.

— Я у цьому не сумнівався, — відповів я. — Ти завжди був щедрою людиною.

— Хай там як, та якщо ці обставини стали нагодою для нашої зустрічі, то я тільки радий.

Мацуда з зусиллям простягнув руку і почав наливати нам чай.

— Оно, пробач, — за якийсь час мовив він, — але, здається, тебе досі щось тривожить?

— Справді?

— Вибач за прямоту, але вже незабаром прийде пані Сузукі і скаже, що мені пора відпочивати. На жаль, я не в силах подовгу засиджуватися з гостями, навіть якщо це мої давні колеги.

— Звісно, прошу тебе, пробач. Це дуже егоїстично з мого боку.

— Не говори дурниць, Оно. Не поспішай, час іще є. Я це сказав тільки тому, що як ти прийшов сюди обговорити якусь конкретну тему, то було б добре, аби ти це зробив якнайшвидше, — раптом він розсміявся й додав: — Чесне слово, через мої погані манери в тебе геть приголомшений вигляд.

— Та ні-ні. Це я повівся дуже нерозважливо. Правду кажучи, прийшов просто поговорити про заміжжя Норіко.

— Ясно.

— Хоча, — провадив я далі, — гадаю, я таки збирався обговорити з тобою деякі непередбачувані обставини. Розумієш, нинішні домовини за своєю суттю досить делікатні. І я був би тобі дуже вдячний, якби ти якнайобережніше відповідав на будь-які запитання, що тобі можуть ставити з цього приводу.

— Авжеж, — Мацуда дивився просто на мене, і в його очах проглядалися іскорки радості. — Я відповідатиму якомога обережніше.

— Особливо на запитання щодо минулого.

— Але я вже сказав, — відповів Мацуда, і голос його став трохи холодніший, — я можу сказати про тебе і про твоє минуле тільки найкраще.

— Звичайно.

Мацуда і далі пильно дивився на мене, аж ось зітхнув і озвався.

— За останні три роки я майже не виходив з дому, — сказав він. — Але все одно уважно стежу за тим, що відбувається в нашій країні. І чудово розумію, що тепер знайдеться безліч людей, готових засудити таких, як ми з тобою, саме за ті досягнення, якими ми колись так пишалися. Думаю, Оно, саме це тебе і тривожить. Ти, либонь, думаєш, що я хвалитиму тебе за те, що варто було б узагалі забути.

— Зовсім ні, — поспішно заперечив я. — І тобі, і мені справді є чим пишатися. Просто річ у тім, що коли йдеться про шлюбні перемовини, потрібно враховувати делікатність ситуації. Але ти мене заспокоїв. Я певен, що поведешся, як завжди, мудро.

— Я зроблю все, що в моїх силах, — сказав Мацуда. — Але, Оно, нам із тобою справді є чим пишатися. Не зважай на те, що тепер говорять люди. Уже незабаром, іще кілька років, і такі, як ми, зможуть ходити з високо піднятою головою й гордитися тим, що ми колись намагалися зробити. Я лишень сподіваюся дожити до цих часів. Моє єдине бажання — побачити підтвердження того, що зусилля всього мого життя були недаремні.

— Звісно. Я цілком це поділяю. Але щодо шлюбних домовин...

— Безперечно, — перебив мене Мацуда, — я докладу всіх зусиль, щоб повестися якомога обережніше.

Я вклонився, й на якийсь час ми обидва замовкли. Тоді він мовив:

— Але скажи мені, Оно, якщо ти справді так переймаєшся минулим, то, мабуть, уже навідався до кількох наших інших приятелів тієї пори?

— Насправді, ти перший, до кого я прийшов. Я й гадки не маю, де тепер більшість наших давніх друзів.

— А Курода? Я чув, що він тепер живе десь у місті...

— Справді? Ми з ним не спілкувалися ще... ще з часів війни.

— Якщо нас тривожить майбутнє панни Норіко, то варто було б розшукати Куроду, хоч би як болісно це було.

— Правду кажеш. Однак я не уявляю, де його шукати.

— Ясно. Сподіваюся, їхній детектив так само не знатиме, де він живе. Хоча ці детективи бувають дуже винахідливі.

— Так і є.

— Оно, на тобі лиця немає. А коли тільки прийшов, мав такий здоровий вигляд. От що буває, як довго сидіти поруч із хворою людиною.

Я засміявся й сказав:

— Ні-ні, просто через дітей може бути стільки хвилювань.

Мацуда знову зітхнув і мовив:

— Мені іноді кажуть, що я багато в житті втратив, бо так і не одружився й не мав дітей. Але варто мені роззирнутися, то видається, що діти — це саме лише хвилювання.

— Ти близький до правди.

— Усе одно, — провадив далі він, — добре було б знати, що є кому залишити свої статки.

— Справді.

Декілька хвилин потому, як і передбачав Мацуда, увійшла пані Сузукі і щось йому сказала. Мацуда всміхнувся й покірно мовив: — По мене прийшла моя медсестра. Але ти можеш залишатися тут, скільки хочеш. Пробач, Оно, та я мушу йти.

Пізніше, коли я чекав на зупинці на свій трамвай, щоб піднятися вгору крутим схилом пагорба і повернутися назад у місто, на душі в мене було спокійно від запевнень Мацуди, мовляв, що він «зможе сказати про мене і моє минуле лише найкраще». Ясна річ, я мав усі підстави не сумніватися у цьому і без візиту. Але, знову ж таки, завжди приємно відновити зв’язок із колишнім колегою. Загалом, учорашня поїздка в Аракаву була недаремна.

Квітень 1949 року

Три-чотири рази на тиждень, вечорами, я спускаюся стежиною до річки, до невеличкого дерев’яного місточка, що його тут досі називають Мостом Сумнівів. Ми його так називали, бо донедавна, перейшовши міст, можна було дістатися до нашого кварталу насолоди, і чоловіки, яких надто мучили докори сумління — так про них говорили, — частенько там зупинялися, не знаючи, що обрати: чи то податися на вечірні розваги, чи повернутися додому до дружини. Та якщо часами і мене можна побачити на Мості Сумнівів, коли, спершись на поручні, задумливо дивлюся на воду, це аж ніяк не означає, що я в чомусь сумніваюся. Просто мені дуже подобається стояти там на заході сонця, роздивлятися довколишні краєвиди і ті зміни, які розгортаються довкола мене.

Біля підніжжя пагорба, з якого я щойно спустився, виросло немало нових будинків. А далі берегом річки, де ще торік була лише трава і болото, тепер якась міська корпорація зводить багатоквартирні будинки для своїх майбутніх працівників. Але вони ще далеко не завершені, тому, коли сонце спускається низько над річкою, ці будівлі можна помилково сприйняти за руїни, які залишилися після бомбардування і на які досі можна натрапити в деяких частинах міста.

Утім, кожного тижня такі руїни трапляються рідше і рідше; насправді, щоб їх побачити, доведеться йти аж у північну частину міста, у район Вакамія, або ж у ту дуже понівечену територію між Хончо і Касуґамачі. Але лише торік руйнування від бомбардувань можна було побачити на кожному кроці по всьому місті. Наприклад, ота територія навпроти Мосту Сумнівів — там, де колись був наш квартал насолоди, — цієї ж пори минулого року скидалася на пустелю з уламків. Але нині там щодня вирує робота. Біля забігайлівки пані Кавакамі, де колись юрби шукачів розваг заледве протискалися крізь натовп, тепер будують широку бетоновану дорогу й обабіч неї закладають фундамент нових великих офісних будівель.

Мабуть, іще задовго до того, як одного вечора пані Кавакамі повідомила мене, що котрась із корпорацій пропонує викупити її приміщення за чималу суму, я вже змирився з тим, що їй рано чи пізно доведеться зачинити двері свого закладу і переїхати.

— Навіть не знаю, що робити, — сказала мені вона. — Покинути це місце після всіх цих років було б просто жахливо. Минулої ночі я й на волосину не зімкнула очей, обдумуючи це все. Але ж, сенсею, я собі ось що подумала: тепер, коли Шінтаро-сан більше сюди не приходить, сенсей — єдиний мій надійний клієнт. Я справді не знаю, як учинити.

Нині я й справді залишився в пані Кавакамі єдиним постійним клієнтом; Шінтаро не показувався в її генделику після того епізоду минулої зими — не інакше як йому бракує сміливості зустрітися зі мною лицем в лице. Одначе це погано позначилося на бізнесі пані Кавакамі, а вона ж не мала до того, що сталося, ніякого стосунку.

Одного вечора минулої зими ми з ним, як завжди, випивали в її барі, коли Шінтаро вперше озвучив мені своє бажання здобути вчительську посаду в одній із нових середніх шкіл. Далі він зізнався, що, виявляється, вже подав заявку на декілька таких посад. Ясна річ, минуло вже багато років, відколи Шінтаро був моїм учнем, і в тому, що він не порадився зі мною, перш ніж учиняти якісь кроки, немає нічого дивного; я цілком усвідомлював, що є безліч інших людей — його нинішній роботодавець, скажімо, — які можуть бути йому порадниками за таких ситуацій. Та, мушу визнати, мене трохи здивувало, що Шінтаро взагалі мені нічого не сказав, перш ніж розіслати анкети. Тож, коли Шінтаро постав у мене на порозі того зимового вечора незадовго після Нового року, нервово посміюючись і повторюючи: «Сенсею, це так зухвало з мого боку, отак сюди приходити», — я відчув щось на кшталт полегшення, так наче все потрохи ставало на свої місця.

Я розпалив жаровню у вітальні, і ми обидва сіли біля неї і гріли руки. Я помітив, що на поношеному Шінтаровому пальті тануть сніжинки, і запитав: