Кадзуо Исигуро – Художник хиткого світу (страница 13)

Далі я наголосив, що такий заклад, з огляду на його домінування у цьому районі, міг би стати найкращим засобом для створення бажаної атмосфери в усьому кварталі.

«Інакше, — попередив я, — нам неминуче загрожує розростання ще одного кварталу, в якому процвітатиме те саме занепадництво, з яким ми останнім часом щосили боремося і яке, як ми всі добре знаємо, так ослаблює саму суть нашої культури».

Влада відповіла не лише згодою, а й виявила несподіваний ентузіазм. Гадаю, це був іще один із тих випадків, коли настає несподіване усвідомлення того, наскільки ж насправді більший, аніж тобі самому видавалося, ти маєш авторитет. Але мене ніколи не цікавив мій авторитет у суспільстві, і це не пояснює того, чому відкриття «Міґі-Хідарі» подарувало мені стільки задоволення; натомість, я пишався тим, що нарешті підтверджувалася моя ідея, яку вже давно повторював, — новий дух Японії аж ніяк не виключає насолод; тобто не існувало жодних причин, чому прагнення здобути втіху неодмінно повинно йти пліч-о-пліч із занепадництвом.

Отож потім, за два з половиною роки після прокладання нових трамвайних ліній, «Міґі-Хідарі» відкрив свої двері. Заклад істотно і штуцерно оновився, й тепер після настання темряви кожному перехожому впадав в око яскраво освітлений фасад і численні великі й маленькі ліхтарі, що звисали вздовж гребеня даху, попід піддашшям, рівними низками вздовж підвіконь і над головним входом; і годі було не помітити величезного освітленого транспаранта, підвішеного до гребеневого бруса, на якому красувалася нова назва закладу, виведена на фоні армійських чобіт, що марширують строєм.

Одного вечора, невдовзі після відкриття, Ямаґата повів мене всередину і запропонував обрати улюблений столик, заявивши, що його буде зарезервовано винятково для мого користування. Гадаю, що спершу він хотів таким чином подякувати мені за ту маленьку послугу, яку я йому надав. Але й без того я завжди вважався одним із найкращих його клієнтів.

І справді, на той момент, як заклад Ямаґати перетворився на «Міґі-Хідарі», я ходив до нього вже двадцять років. Не те щоб мені припав до душі саме його заклад — як я вже казав, він був досить непримітний, — просто, коли я в юності вперше приїхав у це місто, то оселився в районі Фурукава, і найближчим до мене виявився саме бар Ямаґати.

Вам, либонь, важко уявити, яким потворним за тих часів був район Фурукава. Справді, якщо ви в нашому місті лише віднедавна, то від моїх балачок про Фурукаву у вас в уяві, напевно, спливе образ парку, який там тепер, і персикових дерев, якими він славиться. Одначе коли я приїхав сюди вперше — 1913 року, — у цьому районі була сила-силенна фабрик і складських приміщень, що належали маленьким компаніям, багато з яких були закинуті або в аварійному стані. Будівлі були старі і пошарпані, а оселялися тут лише ті, що могли дозволити собі лише найдешевше житло.

Я винаймав крихітну мансардну кімнату, а піді мною мешкала власниця — літня жінка, яка жила разом зі своїм неодруженим сином. Позаяк дім не був електрифікований, я мусив малювати при світлі гасової лампи; там заледве вистачало місця, щоб розкласти мольберт, тож я несамохіть обляпував стіни і татамі фарбою; а що працював ночами, то часто не з власної волі будив господиню або її сина; та найприкріше те, що дах мансарди був аж такий низький, що я не міг випростатися, й часто змушений був годинами працювати в напівзігнутому положенні, знай вдаряючись головою об крокви. Однак тоді я так радів, що мене взяли на фірму майстра Такеди, і тепер заробляв собі на життя малюванням, що не надто переймався убогими житловими умовами.

Протягом дня я, звісно, працював не в кімнаті, а у «студії» майстра Такеди. Вона теж розташовувалася в районі Фурукава; це була довга кімната над рестораном — така довга, що всім нам, п’ятнадцятьом художникам, вистачало місця, щоб виставити свої мольберти в один ряд. Хоч стеля була і вища, ніж у моїй мансарді, та все ж суттєво провисала по центру, і щоразу, заходячи до студії, ми жартували, що з учорашнього дня стеля опустилася ще на кілька сантиметрів. Уздовж усієї кімнати розташовувався ряд вікон, і він мав би забезпечувати нам хороше світло для праці; та чомусь світло там завжди падало занадто різко, і через це майстерня нагадувала корабельну каюту. Другу суттєву проблему становило те, що власник ресторану поверхом нижче не дозволяв нам затримуватися в майстерні після шостої вечора, коли починали сходитися його відвідувачі. «Ви там товчетесь, як стадо худоби», — казав нам він. Отож ми не мали іншої ради, як продовжувати працювати вдома.

Мені, мабуть, варто пояснити, що виконати норму, не працюючи вечорами, було геть неможливо. Фірма майстра Такеди пишалася своєю здатністю створювати велику кількість картин за дуже малі терміни; майстер Такеда відразу дав нам на здогад, що як ми не зможемо виконати замовлення вчасно — до того, як відпливе корабель, — то дуже швидко поступимося конкурентам і втратимо майбутні замовлення. Тому ми були змушені допізна кайлувати, але наступного ранку все одно почувати докори сумління, бо все ж відставали від графіку. Неодноразово, коли наближався крайній термін здачі роботи, ми спали не більше як дві-три години на добу і весь час малювали. Іноді, якщо замовлення надходили одне за одним, у нас від виснаження паморочилося в голові. Та, попри це все, я не пригадую, щоб ми бодай раз не встигли закінчити замовлення вчасно, і, гадаю, це вже свідчить про те, який сильний уплив справляв на нас майстер Такеда.

Коли я пропрацював на фірмі уже близько року, до нас приєднався новий художник. Його звали Ясунарі Накахара, втім, це ім’я навряд чи вам про щось говорить. Насправді, немає жодної причини, чому ви мали б його знати, бо він так ніколи і не зумів завоювати собі хорошу репутацію. Піком його кар’єри була праця вчителем мистецтвознавства у старшій школі в районі Юяма за кілька років до початку війни — посада, яку, наскільки мені відомо, він обіймає й досі, оскільки влада не бачить підстав звільняти його, як звільнили багатьох інших учителів. Щодо мене, то я завжди пам’ятав його за прізвиськом «Черепаха», яке він дістав, працюючи на майстра Такеду, і в роки нашої дружби я завжди приязно його називав саме так.

У мене досі збереглася картина авторства Черепахи — автопортрет, який він намалював невдовзі після того, як ми пішли від майстра Такеди. На ній зображений змарнілий молодий чоловік в окулярах і простій сорочці на довгий рукав, який сидить у тісній напівтемній кімнаті посеред мольбертів і розхитаних меблів, і на його лице з одного боку падає світло з вікна. Серйозність і сором’язливість, написані на його обличчі, і справді цілком відповідають його характеру, отож щодо цього Черепаха дуже правдиво все зобразив; дивлячись на портрет, легко можна собі уявити, що він з тих людей, яких можна впевнено відштовхнути ліктем убік, пробираючись до вільного місця в трамваї. Та, мабуть, кожен із нас пихатий по-своєму. Якщо скромність Черепахи і не дозволила йому спробувати приховати свою сором’язливу натуру, то вона все ж не завадила йому надати собі велично-інтелектуального вигляду, — риси, якої, принаймні я, взагалі в ньому не пам’ятаю. Але водночас, правду кажучи, я не можу пригадати жодного колеги, який би міг намалювати свій автопортрет абсолютно чесно; хай як точно художник намагається відтворити деталі свого відображення у дзеркалі, особистість, яка проглядається на полотні, рідко відповідає тій правді, яку бачать інші.

Черепаха дістав своє прізвисько за те, що, прийшовши на фірму, коли ми були в процесі виконання одного з особливо великих замовлень, він зумів створити лише дві чи три картини за той час, коли решта встигала малювати шість чи сім. Попервах його повільність списувалася на брак досвіду, і ми називали його на прізвисько лише позаочі. Та коли спливав тиждень за тижнем, а його темп не пришвидшувався, злоба до нього міцнішала. Вже незабаром стало нормою називати його Черепахою в очі, і хоча він цілком усвідомлював, що прізвисько це аж ніяк не доброзичливе, пригадую, як він щосили намагався вдавати, нібито це все невинний жарт. Наприклад, коли хтось вигукував з одного кінця майстерні: «Агов, Черепахо, ти досі малюєш ту пелюстку, яку почав іще минулого тижня?» — він намагався засміятися, так ніби це все жарт. Пам’ятаю, мої колеги часто пояснювали його невміння захистити власну гідність тим, що Черепаха був із району Неґіші; тоді, як і нині, побутував досить несправедливий міф, буцімто люди, які народилися в тій частині міста, неодмінно виростали слабкі і безхребетні.

Пригадую, як одного ранку, коли майстер Такеда ненадовго вийшов із майстерні, двоє моїх колег підійшли до мольберта Черепахи і почали діймати кпинами про його неквапливість. Мій мольберт був неподалік, отож мені було добре видно, як Черепаха занервувався, коли відповів:

— Благаю вас, будьте до мене терплячі. Понад усе на світі я хочу навчитися у вас, моїх старших колег, малювати швидко і якісно. Упродовж минулих тижнів я щосили намагався працювати швидше, проте, на жаль, мені довелося викинути кілька картин, бо поспіх позначився на їхній якості, що аж ніяк не відповідала високим стандартам нашої фірми. Але я зроблю все, щоб покращити свій поганий авторитет у ваших очах. Прошу, пробачте мені і проявіть ще трохи терпіння.