Кадзуо Исигуро – Художник хиткого світу (страница 12)

Однак, як з’ясувалося з часом, настрій Суічі того вечора тепер став для нього характерним; його перевтілення з того ввічливого і скромного молодика, який одружився з Сецуко за два роки до початку війни, було справді неймовірне. Це жахливо, звісно ж, що так багато його однолітків трагічно загинули, але ж навіщо виношувати таку образу на старше покоління? У теперішніх поглядах Суічі відчувається якась жорсткість, що межує зі злостивістю, і це мене турбує — особливо віднедавна, відколи я помітив, який сильний вплив вони чинять на Сецуко.

Однак мій зять аж ніяк не єдиний, хто зазнав такого перевтілення. Нині я повсюди це помічаю; в характері усього молодого покоління відбулися зміни, і я не достоту їх розумію, одначе деякі аспекти цих змін не можуть не турбувати. От хоча б недавно ввечері у барі пані Кавакамі я випадково почув, як якийсь чоловік, що сидів неподалік від мене за шинквасом, сказав:

— Я чув, що вони повезли того бовдура в лікарню. Кілька зламаних ребер і струс мозку.

— Це ти про малого Гіраяму? — стривожено перепитала пані Кавакамі.

— Його так звати? Того, що вічно тут вештається й щось викрикує. Хтось таки повинен змусити його замовкнути. Схоже на те, що його вчора вночі знову відлупцювали. Соромно кидатися з кулаками на такого бовдура, хоч би що він там кричав.

У цей момент я обернувся до того чоловіка і запитав:

— Перепрошую, ви сказали, що на малого Гіраяму напали? Але через що?

— Здається, через те, що він без угаву співав якусь стару військову пісню й викрикував регресивні гасла.

— Але ж малий Гіраяма завжди так робив, — наголосив я. — Він знає лише дві чи три пісні. Це все, чого його навчили.

Чоловік знизав плечима.

— Я погоджуюсь, який сенс гамселити таку недоумкувату людину? Це просто безсердечно. Але він тинявся біля мосту Каябаші, а ви знаєте, на який гадючник перетворюється цей район після настання темряви. Він сидів собі на одному з мостових стовпців і десь годину виспівував і викрикував свої гасла. Його чудово було чути у барі навпроти, і, схоже, комусь там увірвався терпець.

— Але ж навіщо таке робити? — обурилася пані Кавакамі. — Малий Гіраяма і мухи не скривдить.

— Що ж, комусь варто навчити його нових пісень, — відповів чоловік, попиваючи зі своєї склянки. — Якщо він надумає знову горланити давні пісні, то йому ще раз дістанеться на горіхи.

Ми досі називаємо його «малий Гіраяма», хоч тепер йому вже щонайменше років п’ятдесят. Утім, таке звертання цілком доречне, бо він насправді досі як дитина. Скільки я його пам’ятаю, його виховували католицькі черниці при місії, хоча нібито він народився у сім’ї Гіраями. За давніх часів, коли наш квартал утіхи процвітав, малий Гіраяма повсякчас сидів долі біля входу в «Міґі-Хідарі» або в один із сусідніх закладів. Як точно зауважила пані Кавакамі, він і справді був геть нездатний когось образити, і в передвоєнні та воєнні роки став популярний у кварталі насолоди завдяки своїм військовим пісням та імітуванню патріотичних промов.

Хто навчив його цих пісень, я не знаю. У його репертуарі було тільки дві чи три пісні, і з кожної він пам’ятав лише куплет. Але він співав їх таким сильним голосом, а поміж піснями забавляв глядачів тим, що брав руки в боки і, шкірячись у небо, вигукував: «Це село повинне принести свою лепту в ім’я імператора! Дехто з вас покладе заради цього своє життя. А дехто — тріумфально повернеться й зустріне світанок нового життя!» — чи щось таке. І тоді люди казали: «Може, в малого Гіраями і не всі вдома, але у нього правильний підхід. Він справжній японець». Мені часто доводилося бачити, як люди зупинялися і давали йому гроші або ж купували щось попоїсти, і тоді на обличчі просторіки розквітала осяйна усмішка. Поза всяким сумнівом, малий Гіраяма так зациклився на тих патріотичних піснях, бо вони давали йому увагу і популярність.

За давніх часів таких, як він, ніхто не діймав. Що сталося з людьми, якщо їм тепер хочеться його відлупцювати? Комусь, може, не подобаються його пісні і промови, та цілком імовірно, що це ті самі люди, які колись гладили його по голові і заохочували таку поведінку, аж поки ті кілька фрагментів не закарбувалися в його пам’яті.

Та, як я вже казав, тепер у країні панують інші настрої, й позиція Суічі, мабуть, аж ніяк не виняткова. Можливо, несправедливо приписувати Джиро Міяке таку саму гіркоту, втім, за нинішніх обставин, якщо уважно проаналізувати все, що кажуть інші, то в їхніх словах неодмінно знайдеться відтінок тієї ж самої гіркоти. Як я можу судити, того надвечір’я Міяке таки справді мені сказав усе те, що я пригадую; можливо, всі чоловіки покоління Міяке і Суічі тепер так думають і так говорять.

Здається, я вже згадував, що вчора з’їздив у південну частину міста, в район Аракава. Там якраз кінцева зупинка міського трамвая, і багато хто дивується, навіщо було пускати трамвайну лінію так далеко в передмістя. Район Аракава справді важко сприймати як частину великого міста — чисто заметені вулиці з житловими будинками, ряди кленів уздовж тротуарів, ошатні маєтки, які не туляться один біля одного, а мають вдосталь простору, і відчуття того, що зусібіч тебе оточує сільська місцевість. Утім, як на мене, місцева влада вчинила слушно, коли вирішила прокласти трамвайну лінію аж до Аракави; містянам лише на користь, що вони можуть легко дістатися до спокійніших, менш велелюдних околиць. Ми не завжди мали таку розкіш, і я пригадую, що оце відчуття затисненості у великому місті, особливо під час спекотних літніх тижнів, було значно сильнішим за часів, коли ще не були прокладені трамвайні колії.

Як я пригадую, сучасні трамвайні маршрути почали працювати 1931 року, замінивши недолугі трамвайні лінії, які всіх дратували впродовж попередніх тридцяти років. Якщо ви до цього часу тут не жили, то вам, мабуть, важко уявити, як сильно ці нові трамвайні лінії вплинули на безліч аспектів життя в нашому місті. Здавалося, що за одну ніч перемінилися цілі райони: зазвичай велелюдні парки опустіли; а деякі давно налагоджені бізнеси зазнали великих збитків.

Звичайно ж, були і такі райони, які несподівано для себе опинилися у виграшному становищі, і серед них ділянка, що розташовувалася по той бік Мосту Сумнівів і на якій незабаром з’явився наш квартал утіхи. До встановлення нових трамвайних ліній там було лише декілька сірих глухих вуличок із шерегами вкритих дранкою будинків. Тоді ніхто не вважав це місце повноцінним кварталом, і його розташування зазвичай описували словами «на схід від Фурукави». Одначе разом із новим трамвайним маршрутом з’явилася можливість дістатися центру міста швидше, якщо вийти на зупинці у Фурукаві, а звідти йти пішки, замість того, щоб знову петляти трамваєм, тож безліч людей стало ходити тим кварталом. Бізнес нечисленних барів, які там уже були, після років застою став стрімко розвиватися, а нові заклади почали відкриватися один за одним.

Заклад, який урешті став «Міґі-Хідарі», тоді називали просто «У Ямаґати» — на честь його власника, літнього ветерана війни, — і був він найстарішим баром кварталу. Тоді це була досить непоказна місцина, але я регулярно туди навідувався, ще відколи переїхав до цього міста. Пригадую, лише за кілька місяців після встановлення нових трамвайних ліній Ямаґата помітив, що відбувається навколо нього, і почав будувати плани. Позаяк цей райончик мав усі шанси стати повноцінним барним кварталом, його власний заклад — не просто найстаріший, а й розташований на розі трьох вулиць — цілком логічно мав усі шанси стати таким собі патріархом серед тутешніх генделиків. І, враховуючи це, Ямаґата вважав своїм обов’язком розширити його й улаштувати нове грандіозне відкриття. Торговець, що його крамниця розташовувалася над ним, був готовий продати своє приміщення, а необхідні інвестиції знайти було нескладно. Найбільшою перешкодою як для Ямаґатиних планів, так і для планів перебудови всього кварталу, було ставлення місцевої влади.

Щодо цього Ямаґата мав цілковиту рацію. Бо це був 1933 чи 1934 рік — не найкращий час, як ви, можливо, пригадуєте, щоб починати створювати новий квартал утіх. Влада провадила сувору політику, щоб контролювати фривольну сторону життя міста, і справді, у центрі чимало найбільш декадентських закладів почали закриватися. Попервах я і сам не надто охоче прислухався до ідей Ямаґати. Лише коли він докладно описав, який саме заклад надумав створити, його слова мене направду вразили, і я пообіцяв йому допомогти.

Здається, я вже згадував, що доклав свою невелику лепту у створення «Міґі-Хідарі». Звісно ж, як людина незаможна, я не міг запропонувати фінансової підтримки. Одначе тоді я вже мав чималий авторитет у місті; пригадую, я ще не був членом комітету мистецтв Державного департаменту, але мав там багато особистих зв’язків, і представники влади часто зі мною консультувалися щодо політики в царині мистецтва. Отже, моє звернення до влади щодо планів Ямаґати мало вагу.

«Наміри власника полягають у тому, — пояснив я, — щоб запропонований заклад став уособленням нового патріотичного духу, який нині зароджується в Японії. Цей новий дух відображатиметься в інтер’єрі закладу, і кожного відвідувача, для якого цей дух буде неприйнятний, переконливо проситимуть забратися звідти. Ба більше, власник також має бажання перетворити цей заклад на місце зустрічі тих художників і письменників нашого міста, що їхні твори найкраще відображають цей новітній патріотичний дух. Щодо цього аспекту, то я особисто заручився підтримкою своїх колег, зокрема художника Масаюкі Харада, драматурга Місумі та журналістів Шіґео Оцуджі та Ейджі Настукі — всі вони, як ви добре знаєте, створюють праці, що неухильно відображають вірність Його Величності Імператорові».