Кадзуо Исигуро – Художник хиткого світу (страница 14)

Черепаха повторив свої благальні слова двічі чи тричі, але його мучителі продовжували його цькувати, обвинувачуючи хлопця в ледарстві і бажанні перекласти свою роботу на плечі інших. На той момент більшість із нас уже перестала малювати і зібралася довкола них. Здається, саме коли нападники почали особливо грубо ображати Черепаху і коли я побачив, що решта моїх колег аж ніяк не намагається втрутитися, а просто сприймає це як розвагу, я ступив уперед і сказав:

— Годі, хіба ви не бачите, що перед вами справді порядний митець? Якщо художник не хоче жертвувати якістю заради швидкості, то нам усім варто це поважати. Невже ви аж так отупіли, що не розумієте цього?

Звісно ж, відтоді минуло багато років, і я не можу присягнутися, що того ранку дослівно сказав саме це. Та я впевнений, що, заступаючись за Черепаху, сказав щось такого штибу, бо чітко пригадую вдячність і полегшення, які прочитувалися на обличчі Черепахи, коли він повернувся до мене, і вражені погляди інших художників. Колеги мене поважали — адже я не мав рівних ні в якості, ні у швидкості роботи, — і, на мою думку, це втручання поклало край стражданням Черепахи щонайменше до кінця ранку.

Можливо, вам здається, що я занадто багато собі приписую, змальовуючи цей незначущий епізод; зрештою, аргумент, який я висловив на захист Черепахи, видається цілком очевидним — здавалося б, кожен, хто має хоч якийсь стосунок до серйозного мистецтва, відразу ж подумав би так само. Одначе важливо пам’ятати про атмосферу, яка тоді панувала у студії майстра Такеди — відчуття того, що всі ми разом боремося з часом, щоб зберегти здобуту важкою працею репутацію фірми. Водночас ми були цілком свідомі того, що основне в роботах, які нам замовляли — всіх цих зображеннях гейш, вишневих дерев, коропів у воді і храмів, — було те, щоб вони видавалися достоту «японськими» тим іноземцям, яким їх надсилали, і що тонкощі стилю, найімовірніше, узагалі залишалися непомічені. Тож не вважаю, що приписую собі молодому занадто багато заслуг, якщо насмілюсь припустити, що мої дії того дня показали ту рису, за яку мене почали дуже поважати у старшому віці, — уміння самостійно міркувати і робити висновки, навіть якщо це означало гладити проти шерсті все своє оточення. Факт залишається фактом: того ранку я був єдиний, хто заступився за Черепаху.

Хоч Черепаха і примудрився подякувати мені за це незначне втручання й за подальші вияви моєї підтримки, ми тоді жили у такому шаленому темпі, що лише значно пізніше нам випала нагода побесідувати наодинці і без поспіху. Здається, від того дня, який я щойно описав, минуло майже два місяці, аж поки в нашому гарячковому графіку нарешті настало якесь затишшя. Якось прогулюючись по території навколо храму Тамаґави, як я часто робив, коли мені випадала вільна хвилинка, побачив Черепаху: він сидів на лавці на сонці і дрімав.

Мені досі дуже до душі територія навколо храму Тамаґави, і я готовий визнати, що насаджені там ряди дерев і живопліт справді допомагають створити атмосферу, яка більше пасує місцю молитви. Та щоразу, коли я туди навідуюся тепер, мене охоплює ностальгія за тими часами, коли ця територія мала зовсім інший вигляд. Тоді ні живоплоту, ні дерев іще не було, і територія видавалася значно обширніша і сповненіша життя; то тут, то там по всьому широкому зеленому простору виднілися ятки, в яких продавали солодощі і повітряні кульки, маячіли атракціони з жонглерами і фокусниками; а ще я пригадую, що там завжди можна було сфотографуватися, бо не треба було далеко йти, щоб натрапити на фотографа, який сидів у своїй ятці, закутавшись у чорну накидку і тримаючи напоготові штатив. Те недільне пообіддя, коли я натрапив там на Черепаху, припало на провесінь, і навколо було сила-силенна батьків із дітьми. Коли я підійшов до лавки і сів поруч із Черепахою, він здригнувся й прокинувся.

— Ач, Оно-сан! — вигукнув він, і його обличчя засяяло. — Як добре, що ми сьогодні зустрілися. Ач, достоту якусь хвилю тому я подумав, що якби мав зайву копійчину, то неодмінно купив би щось Оно-сану на знак вдячності за його доброту до мене. Але наразі мені по кишені хіба якась абищиця, а дарувати щось дешеве було б образою. Тому поки що, Оно-сан, дозвольте мені від щирого серця подякувати вам за все, що ви для мене зробили.

— Та я не так багато для вас зробив, — відповів я. — Просто кілька разів висловив уголос те, що думав, от і все.

— Оно-сан, такі люди, як ви, справжня рідкість. І для мене велика честь працювати з такою людиною. Хай як розведе нас доля у прийдешні роки, я завжди пам’ятатиму вашу доброту.

Пам’ятаю, ще декілька хвилин мені довелося слухати його вихваляння моєї відважності і порядності, а відтак я сказав:

— Я вже давно хотів із вами поговорити. Розумієте, я довго над цим міркував і, мабуть, у найближчому майбутньому піду від майстра Такеди.

Черепаха вражено на мене витріщився. А потім кумедно роззирнувся навсібіч, немов йому стало лячно, що хтось міг почути мої слова.

— Доля усміхнулася до мене, — провадив далі я. — Мої роботи привернули увагу художника і гравера Сейджі Моріями. Ви про нього, напевно, чули?

Черепаха, не зводячи з мене враженого погляду, закивав.

— Пан Моріяма, — продовжував я, — справжній художник. Дуже можливо, що навіть видатний художник. Мені страшенно пощастило, що він звернув на мене увагу і допоміг порадами. Насправді, це він вважає, що якщо я залишуся з майстром Такедою, це заподіє моєму талантові непоправної шкоди, і запропонував мені стати його учнем.

— Справді? — обережно озвався мій співрозмовник.

— І знаєте, от щойно, прогулюючись парком, я собі подумав: «Звісно ж, пан Моріяма має цілковиту рацію. Добре тим простим робочим конячкам гарувати на майстра Такеду, щоб звести кінці з кінцями, але ті з нас, що наділені серйозними амбіціями, повинні розвивати свій талант деінде».

Цієї миті я багатозначно подивився на Черепаху. Він і далі витріщався на мене, але на його обличчі тепер з’явився спантеличений вираз.

— Боюсь, я повівся дещо свавільно і розповів панові Моріямі про вас, — сказав я йому. — Ба більше, наголосив, що ви — виняток посеред моїх теперішніх колег. У вас єдиного є справжній талант і серйозні наміри.

— Справді, Оно-сан? — розсміявся він. — Як вам язик повертається таке казати? Я знаю, що ви бажаєте мені добра, але тут ви вже перегнули палицю.

— Я вирішив прийняти люб’язну пропозицію пана Моріями, — провадив я далі. — І наполегливо прошу дозволити мені показати йому ваші роботи. Якщо пощастить, він теж запропонує вам стати його учнем.

Черепаха стривожено подивився на мене.

— Але Оно-сан, що ви хочете цим сказати? — стишено мовив він. — Майстер Такеда взяв мене до себе завдяки рекомендації одного з найбільш високоповажних знайомих мого батька. І справді дуже терпляче до мене ставиться, попри всі мої проблеми. Як я можу тепер так зрадити його довіру — піти, пропрацювавши лише кілька місяців? — аж тут раптом Черепаха наче зрозумів значення своїх слів і поквапно додав: — Ясна річ, Оно-сан, я аж ніяк не хотів сказати, що і ви чините по-зрадницькому. У вашому випадку обставини геть інші. Мені й на думку не спало б... — він почав ніяково сміятися, так і не закінчивши речення. — Оно-сан, ви серйозно вирішили піти від майстра Такеди?

— Як на мене, — відповів я, — майстер Такеда не заслуговує вірності таких людей, як ми з вами. Вірність потрібно заслужити. Надто багато всього в житті чиниться з відчуття вірності. І надто часто люди говорять про вірність і сліпо її притримуються. Щодо мене, то я не маю жодного бажання так збути своє життя.

Ясна річ, я не можу бути певен, що того пообіддя біля храму Тамаґави сказав дослівно саме це; річ у тім, що мені з часом доводилося переповідати цей епізод безліч разів, а при багаторазовому повторенні будь-яка розповідь неминуче починає жити власним життям. Та навіть якщо того дня я не висловився перед Черепахою аж так стисло і по суті, то все ж цілком можна припустити, що ті слова, які я щойно собі приписав, достоту відображають мою тодішню позицію і рішучість.

До речі, одним із місць, де я був змушений раз за разом розповідати історії про дні, проведені на фірмі майстра Такеди, був наш столик у «Міґі-Хідарі»; здавалося, моїм учням безнастанно кортіло слухати розповіді про цей ранній етап моєї кар’єри — можливо, цілком природно, що вони хотіли дізнатися, чим у їхньому віці переймався їхній учитель. Хай там як, а тими вечорами тема моєї роботи на фірмі майстра Такеди поставала не раз.

— Це не був аж такий кепський досвід, — пам’ятаю, якось сказав я їм. — Він навчив мене дечого важливого.

— Пробачте, сенсею, — здається, це Курода перегнувся через стіл і звернувся до мене, — але мені важко повірити, що в такому місці, як та фірма, художник узагалі може чогось навчитися.

— Так, сенсею, — почувся ще чийсь голос, — розкажіть нам, чого таке місце могло вас навчити. Судячи з ваших розповідей, це була фірма не зі створення картин, а з виробництва картонних коробок.

Так воно завжди ставалося в «Міґі-Хідарі». Я собі провадив бесіду з кимось одним, а інші розмовляли між собою, але варто було їм почути, що мені поставили якесь цікаве запитання, як вони припиняли всі свої балачки і спрямовували погляди на мене, чекаючи на відповідь. Складалося враження, що навіть коли вони розмовляли між собою, у них завжди були нашорошені вуха, щоб не проґавити якесь моє напучення. Я не хочу сказати, що вони сприймали мої слова некритично; навпаки, це були дуже розумні молоді люди, і про це завжди треба було пам’ятати, перш ніж наважитися щось говорити в їхній присутності.