Иво Андрич – Проклятий двір (страница 16)

Про ті дні фра Петар розповідав довго. Час від часу підводячись і вмощуючись на подушці, задивляючись у засніжену далеч, він пригадував ті події крок за кроком й говорив стишеним, але ясним голосом:

«Бачу, затягнулося моє ув’язнення. Поки я ділив ці дні з бідолашним Чамілом і переживав за нього, то якось менше думав про себе й свою неволю. А тепер не можу захиститися від цих думок. Сам себе закликаю бути терплячим, але терплячість мене зраджує. Довга ніч, ще довший день, а думки важкі. Найгірше те, що я знаю про свою невинність, а мене не допитують і не присилають жодних вісток з волі. Коли про це думаю, в голову б’є кров, я наче сліпну й хочеться кричати на весь голос. Але я стримую себе, караюсь, мучусь і лише питаю себе, що ще мене чекає. Усе мені потрапляє на очі, тільки виходу я не бачу. Немає поруч жодної людини для розмови, а неробство й байдики вбивають мене. Я розпитував, чи немає для мене якоїсь роботи, може, треба полагодити млинок для кави чи старий годинник. Будь-що. Бо я ж у цьому майстер. Але вартовий дивиться на мене й навіть слова не промовить. Я прошу його, щоб поспитав у начальства. Наступного дня він мені каже: «Сиди собі спокійно і більше про це не згадуй!». І повертається спиною. Я хотів пояснити йому, а він лише оглянувся й із зневагою зміряв мене поглядом.

— Буває, що хтось роздобуде собі тихцем пилу чи долото, щоб легше звідси вибратися, але щоб ми самі комусь їх дали — такого не буває. Невдало ти вигадав.

І сказавши це, він плюнув і відійшов. Я залишився стояти, ніби окропом облитий. Мені хотілося крикнути за ним, що я невинний і навіть на думці не маю втікати. Від цієї ганьби мене здушили сльози. Сам не знаю, чому. Але коли я трохи поміркував, то зрозумів, що чоловік діло говорить. І звинувачував я більше себе, ніж його. Де була моя голова? Коли людей спіткає те, що трапилося зі мною, їм уже ніхто не вірить. А я й забув, де я!

І далі так, у неробстві й переживаннях чекай, поки мине день і надійде ніч, яка минає ще повільніше.

Одного дня випустили тих двох торговців із Болгарії, і замість заслання вони вирушили у свої домівки. За традицією й бажаючи зробити добре діло, вони подарували мені килимок, на якому лежали. «Візьми, — каже один, — хай і тобі усміхнеться доля!». Але все це шепоче, весь час озираючись. Вони зникли, як дві тіні. Навіть радіти не сміли. Без них мені ще важче. А крім своїх турбот, я все одно думав про Чаміла, його історію й лиху долю. Він почав ввижатися мені.

Прокинусь, буває, вдосвіта, і ледве чекаю, поки відчинять двері. Вийду з цього смороду й тісноти, вмиюся чистою водою, а тоді сяду й розкошую, поки не висипле народ із своїх камер. А які світанки в Стамбулі! Словами не розказати. Таких я ані до того не бачив, та вже й не побачу. (Мабуть, Бог саме так хотів — і таку красу подарував душманам!). Небо рум’яніє й опускається на землю; його вистачає кожному, багатому й сіромі, султану, рабу і в’язню. Сиджу я отак, розкошую й курю, якщо знайдеться що, а від тютюну мені паморочиться в голові. Дим огортає мене, а в ньому наче з’являється Чаміл, невиспаний, блідий, заплаканий. І я розмовляю з ним сердечно й просто, як ніколи не міг і не вмів, поки він був тут і поки ми бачилися, говорю так, як говорив би з якимось молодим ченцем із мого монастиря, коли його опосяде taedium vitae[1].

Я хапаю його за плечі й струшую.

— Глибоко спав — ранок пропав! Уже розвиднілося, Чаміл-ефенді. Гей!

А він відмахується головою.

— Для мене що ранок, що північ — усе однаково. Немає просвіту.

— Та як же нема, братчику милий? Не блюзнірствуй і не мели дурниць. Поки є темрява, доти й світанок буде. Чи бачиш ти цю божу красу?

— Не бачу, — каже він з похиленою головою, а голос його зривається.

А мені його стає жаль і я не знаю, що робити, щоб допомогти йому. Навколо нас увесь Проклятий двір залитий сяйвом.

— Слухай, братчику, не говори чого не треба й не бери гріх на душу. Дасть Бог, видужаєш ти й від цієї хвороби і ще в здоров’ї й на свободі різного добра й краси надивишся.

А він лише похиляє голову.

— Не можу я, добрий чоловіче, — каже, — видужати, бо я не хворий, я просто такий як є, а від себе не можна видужати.

І все мимрить щось заплутане й неясне, але точно сумне; цей би викликав сльози і в найчерствішої людини. Даремно я його втішаю. Докоряю йому по-батьківськи, що не бачить нічого довкола себе, зате бачить те, чого немає. А, чесно кажучи, й мені потьмянів цей яскравий ранок. Та я знову хочу перевести все на жарт. Виймаю тютюн.

— Давай викуримо по одній і вдаримо лихом об землю, матір його стару! Давай?

— Давай, — каже він більше заради мене. — Давай!

І закурює собі, хоча його думка в цей час бозна-де. А курить він нерухомими, наче мертвими, губами і дивиться на мене крізь сльози, нещасний Джем. Цигарка в нього гасне.

Лунає крик (це вже двоє десь побилися), і це пробуджує мене. Оглянуся, а біля мене нікого немає. Моя цигарка погасла, а рука все ще витягнута. Та це ж я сам із собою говорив! Я починаю боятися божевілля, наче заразної хвороби, і думки, що тут і найздоровішій людині з часом паморочиться в голові і ввижається. І починаю захищатися. Лаю сам себе, намагаюся згадати, хто я і що я, звідки я і як сюди потрапив. Повторюю собі, що крім Двору, існує й інший світ, що це не все й не назавжди. І силкуюся цього не забути, зберегти цю думку. Й відчуваю, як Двір, немов чорторий, тягне людину на якесь темне дно».

Нелегко навіть найсильнішій людині проводити день і чекати сутінків з такими думками; а день не приносить ні змін, ні надії. Хіба Хаїм прийде. Він приходить щодня, але з ним справжня розмова неможлива. Він, бідолаха, все більше тоне у своїх темних розповідях і вигаданих страхах. Даремно фра Петар кожного разу випитує його, чи чув щось про Чаміла. Нічого не знає і більше його це не цікавить. Він наче й не пам’ятає парубка зі Смирни. У ньому все аж вирує від інших, нових, страхів і звинувачень, які переповідає так само жваво й із подробицями, ніби все це він бачив і пережив, а потім їх так само швидко забуває. Здається, що весь світ не має для нього вдосталь поганих новин, несправедливості й страждань. Він їх швидко переварює в собі, переказує і забуває.

Підійде Хаїм після цілого ритуалу своїх «заходів», сяде біля «єдиної людини, якій тут можна вірити», а фра Петар намагається бути веселим, поплескує його по плечі.

— Ну що, Хаїме, втіхо ти моя, що нового?

Але Хаїм дивиться на нього своїм понурим поглядом неоднаково розташованих зіниць і, ніби й не чує його слів, каже глухим тоном:

— Слухайте, я не знаю, чи ви думали про це, але мені все частіше останнім часом на гадку спадає така думка, що тут і немає здорової людини при чистому розумі. Повірте! Всі тут хворі й божевільні, і вартові, і в’язні, й шпіони (а тут майже всі — шпіони!), і це я не кажу про найбільшого божевільного, Караджоза. У кожній іншій країні світу він уже давно був би у божевільні. Коротше кажучи, всі тут схиблені, крім вас і мене.

Голос його тремтів. Це змусило фра Петара підвести погляд і подивитися на нього пильніше. Хаїм ще більше схуд, як завжди непоголений, з червоними й виплаканими очима, наче довго сидів біля задимленого вогнища. Голова його легко труситься, а голос охриплий і глухий.

— Усі тут божевільні, слово даю!

Фра Петар відчув неспокій, аж до потилиці його пройняв дрож. На мить йому здалося, що в Проклятому дворі й справді немає виходу.

А трапилося так, що саме того дня він отримав радісну звістку з волі.

Тинявся, як і кожного ранку, подвір’ям. Два молоді в’язні, майже дітваки, наздоганяли один одного, роблячи кола навколо фра Петара й ховаючись за ним. Йому було ніяково, а кола все звужувалися. І, перш ніж йому вдалося ухилитися від ошалілих хлопців, один із них, ось так, на бігу, притулився до нього зовсім, наче за живу загороду, і фра Петар відчув, як він тицьнув йому в руку якийсь зіжмаканий папірець. Хлопці продовжили свою гру вже далі від нього, а він, збентежений і наляканий, пошкандибав у віддалений закут. На папірці невідомою рукою було написано по-турецьки: «Перкан[2] буде випущений на свободу за день-два».

Того дня й ночі він не міг знайти собі місця від неспокою. З усього випливало, що тільки фра Тадія міг бути тим, хто надіслав цю записку.

А наступного дня й справді прийшов вартовий і наказав йому зібрати всі речі й приготуватися в дорогу. Надвечір його вивели і відправили на заслання в Акру. Якщо раніше він мав сумнів у тому, що звістку прислав фра Тадія, то тепер був уже впевненим у цьому, бо той ніколи ще нічого точно не передбачив.

Тієї ночі фра Петар з азійського берега, де мали зібратися перед від’їздом засланці, вперше й востаннє бачив Царгород у всій його силі й красі. Повітря було літеплим і солодкавим. Чоловік почувався збентеженим і розгубленим між двома десятками супутників. Ніч без зірок і місяця. А перед ними на весь темний небосхил здіймався вечірній Стамбул, схожий на зупинений у польоті феєрверк. Був рамазан, і на мінаретах усіх мечетей горіли лампадки, тріпотіли на вітрі, як справжні сузір’я понад незліченними міськими вогнями. Більшість засуджених сиділи з похиленими головами. Деякі вже й лежали. Фра Петар якийсь час дивився на те, що вдень є Стамбулом, а тепер потужно й гордо здіймалося іскристою хвилею по невидимому небі в безкраю ніч. (Скільки треба було всього, щоб запалити всі ці світила? Чи зможе їх хтось хоч колись загасити?). Йому здавалося, що тут ніде немає місця для Проклятого двору, а все ж він десь там був, на одній з цих малих темних плям, між густо розкиданих вогників. Знеможений, він врешті обернувся на другий бік, до тьмяного, німого сходу, але й тут, як і на освітленому боці, його не покидала думка про Проклятий двір. Вона вирушила з ним у дорогу й супроводжуватиме його наяву й уві сні, аж до Акри, а потім в Акрі, та й після того.