Иво Андрич – Проклятий двір (страница 15)

Швидко цю думку потіснила інша: що могло трапитися з Чамілом? Його знову кинуло в хворобливий жар. Нестерпним є співчуття, коли відчуваєш його в безпомічності й повній невідомості. Він відчув сильну потребу змінити місце, бачити й чути інших людей, які далекі від цих заплутаних, темних історій із Смирни; бачити людей, якими б вони не були, аби тільки перебували поза цією божевільною сіттю, яку плетуть, затягують і заплутують поміж собою божевільні хворі й султанські поліцаї без душі й розуму, і в яку й він, бога духу винний, виявився вплутаним.

Він рушив подвір’ям повз його закапелки й затінки, де, сварячись, розважаючись чи глузуючи, галасували розкидані зграйки в’язнів.

VIII

Через два-три дні стало зрозуміло, що його не допитуватимуть за довгі розмови з Чамілом. Значить, кінець. Відчуття страху й постійного очікування зникли, але не стало ні легше, ні краще. Навпаки. Почався час без Чаміла. Він не забуває його, але глибоко всередині відчуває, що їм уже не зустрітися.

Усе ще стоїть справжня літня спека. У Дворі все як завжди. Одних випускають, інші приходять на їхнє місце, але все це відбувається непомітно. Всі тут тимчасові й неважливі. Двір живе сам собою, весь час змінюючись і постійно залишаючись тим самим.

Щоранку в затінку збираються ті самі чи схожі гурти в’язнів. Фра Петар зупиняється біля першого, «сусідського» гурту. Тут усе те саме. Заїм усе ще жениться й розлучається все з новими вродливими жінками, і весь час одні його грубо звинувачують у брехні, а інші слухають. Він блідий, має зеленкувате й темне обличчя, наче хорує на жовтяницю. А погляд його — зовсім без зв’язку з тим, про що він говорить, — блукає, гіркий і божевільний від страху й прихованих думок про кару, яка чекає його, якщо висунуті звинувачення підтвердяться.

І решта розмовляють про жінок, просто в інший спосіб. Найбільше чути того атлетично розвинутого чоловіка з захриплим басом. Але за мить він уже замовкає й разом із іншими слухає, як старий моряк розказує про молоду грекиню, що прислуговувала в їхній корчмі.

— Більшої й кремезнішої жінки я не бачив. Як галера! Груди несе перед собою, як дві подушки. А ззаду погойдуються дві пружні півкулі, ох як колишуться! Кожен простягає руку й хапає де може й скільки може. Вона борониться, захищає її й хазяїн, гнилозубий грек, але хто ж зможе зв’язати морцям руки. Тихцем-бігцем та й ущипнуть. І врешті вона була змушена звільнитися. Принаймні так сказав хазяїн. А було не так, бо він, хитрий лис, сховав її в свій будинок і береже тільки для себе. Морці його лають і зітхають: «Ой, шкода, така молодиця, як та копиця!». «Як та копиця, як та копиця», — каже грек більше сам до себе. «А якби так продовжувалося, що її щипає кожен, хто дотягнеться, то що б із тієї копиці лишилося? Соломинка за соломинкою — та й копицю б рознесли. Нероби!».

— Ех, — не погоджується захриплий голос. — Ех, які ви! Лише про тих хвойд із корчми вмієте говорити! І тільки про огидні речі! Ех!

Починається суперечка, з якої бас виходить переможцем: усі зацитькують морця і просять атлета продовжити історію, яку почав раніше. І він продовжує схвильовано розповідати щось незрозуміле про якусь жінку виняткової вроди, родом із Грузії, яка тут у Стамбулі творила дива й померла молодою.

— Це така порода людей. Її бабця була славнозвісною красунею. Увесь Тифліс божеволів за нею. Справді. Її сховали в родичів в одному селі подалі від Тифліса. І за нею цей присілок досі називається «Сім могил», а до того називався інакше, вже не пригадаю як. Бо через неї та її красу за пів години впало сім мертвих голів біля її хати. Побилися між собою ті, що прийшли свататися, й ті, що хотіли її викрасти. Три родини вбралися в чорне. А вона померла від жалю. Не в’янула поволі, а впала, ніби морозом скошена. За ніч. Але навіть помираючи не хотіла зізнатися, кого вона любила, ані чи той обранець тепер між померлими чи лишився поміж живими. Ось так, від тієї своєї баби успадкувала красу, стан, очі…

— Так, — каже хтось із гурту. — Усі знають, що в грузинок неймовірні очі.

— Хто знає? Звідки знають? Що знаєш ти, сліпець, про всі ці справи?

— А чому б і не знав. Так, ніби ти тільки сам на світі! — обурюються якісь голоси.

— Не перебивайте чоловіка, хай розказує! — вимагають інші.

— Розповідай, братику, і не звертай ні на кого уваги.

Кремезний чоловік, гнівно відмахнувшись рукою, гучно й з гримасою огиди відмовляється.

— Гидко мені, брате, говорити. Чи є сенс розповідати щось цьому сліпому цуценяті?

Та всі наполягають і врешті його, як і завжди, трохи заспокоюють, тож він продовжує історію про жінку з Грузії та її очі, хоча й досі ще трохи роздратований.

— І коли мені хтось каже «у неї були неймовірні очі», мене аж верне. Які очі, щоб ти косооким став! Коли поглянеш на ті два ока, ти думаєш не про ті баньки, що кожен з нас носить на голові, а про два небесні поля, осяяні сонцем і місяцем. Яких лише зірок і хмар, яких лише див немає на тих полях! Бідолашний ти сіромахо! Дивишся, кам’янієш і танеш. Нема тебе! Чи ж то просто «два ока»? Вони, щоправда, таки бачать, але це їхня найменша роль, найостанніша. Очі! Що таке наші малі очиці, що нам показують, як не вдаритися об двері чи як не промахнутися ложкою біля рота? А що таке ці два небесні дива? Це не можна порівнювати. На цій грішній землі такі з’явилися тільки одного разу — одного й ніколи більше. І тим краще. Бо менше мук і жалю. Такі очі не мали б помирати, як усі решта, або ж тоді краще їм і не народжуватися на світ.

Чоловік раптом замовк. Його зрадив голос. Із гурту не долинало ні слова, ні звуку. Це тривало якусь мить. А тоді знову почалися якась суперечка й сміх і гамір якихось голосів, і соковита лайка.

Дослухаючись до цієї розмови звіддаля, фра Петар відчув когось позаду себе. Коли він розвернувся, щоб піти, побачив перед собою Хаїма.

Під час своїх прогулянок по Двору він постійно натикався на Хаїма, що, гнаний неспокоєм і страхом, весь час змінював місце. Куди б не приткнувся він зі своїм клунком речей, його підозри до всіх і кожного вже чекають на нього там. Він одразу ж вдається до своїх «заходів безпеки». А через день-два покидає це місце й шукає собі нове і надійніше лігво. Зустрічаючись зі фра Петаром, він часом проходив, ніби його не впізнає, інколи лише вітався з ним легким кивком голови й багатозначно підморгував, а траплялося й таке, що просто підходив і розмовляв вільно, аж поки знову щось не згадає й піде далі.

Так і тепер, він сам виринув перед фра Петаром і сам почав розмову про чоловіка з захриплим басом. Він і про це вже знав.

Це людина з низів, яка завдяки своїй великій силі і кмітливості затесалася між панів. Кілька років він був чемпіоном з боротьби, відомим у всій Туреччині. Був військовим постачальником, власником кафани і посередником в різних справах. Великі гроші пройшли через його руки. До того ж картяр, пияцюра й особливо бабій. Так він підхопив якусь хворобу. Ніколи його руки не були чистими, він важко відрізняв своє від чужого, але якось виходив сухим із води, поки був при силі й розумі. А два-три роки тому він почав опускатися все нижче й нижче, втратив відчуття міри. Жінки випили йому мозок, а сили вичерпалися. Вкінці його колишнє товариство пустило його з торбами. Він знюхався з найнижчими злочинцями. Як банкрот у кількох справах і знаний аферист, він і потрапив сюди. Він лише другий місяць тут під слідством, а вже добре видно, як день у день він опускається й гасне розумом і тілом. Вже не розрізняє того, що існує, від того, що може бути, й від того, чого не буває. І говорить тільки про жінок. Це хвороба. Він, вочевидь, навіть уявити собі не може, що десь на світі може існувати жіноча любов, любовна пристрасть чи просто мрія, в якій він не брав би участі. Він тане й зникає, як грудка цукру у воді. Від колишнього силача й розтринькувача не залишилося майже нічого, крім цих пустих суперечок з неробами і постійної потреби говорити й розповідати. Останнім часом він усе чутливіший, став якось навіть тоншим і вишуканішим. Його розповіді все яскравіші й багатші. Його колись славнозвісний голос, весь час збуджений і схвильований, тепер захрип, інколи він давиться гіркими сльозами, які даремно намагається вгамувати й приховати, кидаючись на оточуючих.

— Він не може більше говорити. Обручі розпустилися, і бочка вже протікає на всі боки. Він готовий!

Впевненим, підвищеним голосом, майже весело розповідав Хаїм про всіх і вся. Але тоді зненацька схопився, роззирнувся, ніби щойно прокинувся, довкола, кліпнув обома очима, подаючи таким чином співрозмовнику таємничий і багатозначний знак, і, не прощаючись, пішов далі повільним кроком, з похиленою головою, наче людина, яка шукає те, чого не загубила.

А фра Петар продовжує свою прогулянку подвір’ям, до якогось іншого гурту, запитуючи себе, чи є десь тут розумні люди й розмови, і шукаючи, мов рятівні ліки, трохи втіхи і забуття.

Уже було сказано, і це цілковита правда, що життя у Дворі істотно ніколи не змінюється. Але міняється час, а з ним і образ життя перед кожним із нас. Починає раніше смеркати. З’являється тривога від думок про осінь і зиму, про довгі ночі чи дощові студені дні. І життя перед фра Петаром завжди те саме, але ніби вузький і все гірше освітлений коридор, який на позір не змінюється, але про який відомо, що кожного дня він стає на палець-другий вужчим. Від цього в’язнів огортають короткі, але непереборні напади паніки, перед якою бодай на якусь мить безсилі навіть найтвердіші.